скачать книгу бесплатно
– У нас бiда, – сказав йому голосно Сергiй Павлович, i хлопець здригнувся – голова смикнулась угору – й подивився на хазяiна.
– Ти журливi пiснi знаеш? – продовжив хазяiн.
Хлопець кивнув. Охоронець пiднiс йому чарку горiлки й шматочок хлiба.
– Ну давай! – наказав Сергiй Павлович. – Оно ставай там, перед камiном, i спiвай!
– На синьому небi зiрка палае, – завiв хлопець рипким голосом. Сергiй Павлович посмiхнувся, кивнув сам собi й налив горiлки. Потiм iз чаркою горiлки пiдсiв до Вiктора.
– Тобi тут iз нами не нудно? – запитав.
– Нi, – вiдповiв Вiктор.
– Гаразд… Бачу, ти чоловiчок цiкавий… Незабаром у Москву поiдеш?
Вiктор зрозумiв, що охорона прочитала лист банкiра до дружини й доповiла шефу.
– Трохи згодом. Спочатку треба пiнгвiна Мишка вiдшукати…
– Ану, я допоможу тобi знайти твого Мишка, а ти однаково iхатимеш, то й для мене дещицю вiдвезеш. Згода? Тобi такi люди довiряють, отже ти хлопець надiйний, а це рiдкiсть…
– Тодi, може, ви довiдаетеся, що з Олексою сталося? – попросив Вiктор, вiдчувши, що ця людина дiйсно багато чого може.
– Довiдаюся, довiдаюся я про твого Олексу, – кивнув вiн, пiднiмаючи чарку. – Нумо, за знайомство!
Вiктор простягнув свою чарку навстрiч, хотiв цокнутися, але Сергiй Павлович заперечно хитнув головою:
– На поминках не цокаються!
Випили мовчки й душком.
– Ще поговоримо, – Сергiй Павлович пiдвiвся i повернувся на свое мiсце.
Гiтарист iз переходу спiвав чергову пiсню – про знедолю наркомана. Непомiтно бралося на вечiр. За вiкнами стемнiло. Вiкторовi в головi, щоправда, посутенiло ранiше, i вiн просто заснув. Добре, що перед тим, як опустити голову на стiл, устиг вiдсунути тарiлку з недоiденими голубцями.
Розбуркав його охоронець. П’яними сонними очима Вiктор обвiв кiмнату, зупинив погляд на погаслому камiнi й збагнув, що за столом бiльше нiкого нема. Охоронець вiдвiв його на третiй поверх до маленькоi горнички. Там стояла червона пiдлiткова канапка, вкрита смугастим чорно-червоним пледом. Вiктор вiдразу, не розбираючись, улiгся. Вкрився пледом i поринув у сон.
Посеред ночi стало йому спекотно, i вiн пiдвiвся й прочинив вiконечко. Знову поклався.
За якийсь час почув крiзь сон, як хтось голосно розмовляе у дворi. Знову пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, але мансардне вiконце виходило пiд кутом сорок п’ять градусiв у темне нiчне небо. А от слова раптом стали розбiрливi.
– Тiльки зроби так, щоб вiн не образився! – пролунав голос сивого хазяiна.
– Гарантую, – вiдповiв незнайомий молодий голос.
Потiм завiвся двигун, i було чутно, як машина виiхала.
Завiконний простiр заспокоiвся: нi шумiв, нi голосiв. Але Вiктор застиг у якомусь незручному станi напiвчування. Вiдчув, що в горлi пересохло. Увiмкнув свiтло, розгледiвся невпевненим загальмованим поглядом. Оглянув себе i, зрозумiвши, що досi одягнений, вирiшив спуститися, зайти на кухню й напитися води.
Виходячи з мансардноi кiмнатчини, озирнувся, намагаючись запам’ятати своi дверi. Пройшов коридорчиком до дерев’яних крутосходiв. Спустився на другий поверх. Там сходи трохи ширшi. На першому поверсi Вiктор спочатку потрапив у вже знайому простору вiтальню з камiном. Потiм знайшов кухню. Через незапнутi кухоннi вiкна усередину падало розпорошене свiтло вуличного лiхтаря. Вiктор одразу вгледiв двометровий холодильник. Пiдiйшов, вiдкрив верхнi дверцята, i – серед холоду спалахнула лампочка й вилила озерце жовтого свiтла на кухонну пiдлогу. Вiктор на мить замружився, потiм уважно оглянув полички. Витяг тектурку апельсинового соку й банку тонiка.
– Затули свiтло! – пролунав раптом поруч за спиною стомлений голос.
Вiктор озирнувся й побачив у протилежному кутку кухнi вуличного гiтариста, що спiвав минулого вечора журнi пiснi. Вiн сидiв за кутовим столиком. Перед ним лежала вiдкрита бляшанка. Поруч стояла пляшка горiлки й чарка.
– Тебе ж як людину просять! – повторив вiн.
Вiктор закрив дверцята холодильника й знов озирнувся. Тепер хлопця вiн не бачив, треба було чекати кiлька хвилин, поки очi призвичаяться до пiвмороку кухнi.
У кутку, де сидiв гiтарист, спалахнув сiрник. Спалахнув i згас, залишивши замiсть себе рухливий вогник цигарки.
– Жертимеш? – запитав iз притиском хлопець пiсля павзи.
– Питиму, – вiдповiв Вiктор.
Вiн знайшов склянку i зробив собi сiк iз тонiком. Принюхався, дивуючись, що не пахне тютюновим димом.
– Сiдай! – знову пролунав голос хлопця. – Хильнемо!
Вiктор узяв стiлець, сiв навпроти гiтариста, поставив перед собою склянку.
Хлопець пiдняв пляшку горiлки, налив собi, потiм долив Вiкторовi в сiк iз тонiком.
– Гарний домок, – сказав хлопець. – І холодильник забитий – можна мiсяць жерти… Там, у морозильнику, взагалi хрiн зна що – самоi мороженоi риби видiв п’ять, раки, креветки… Добре бути депутатом!
– Яким депутатом? – здивувався Вiктор.
– Яким-яким! Усенародно обраним! – хлопець пiднiс склянку. – Випиймо за нього! Чолов’яга – перша кляса! Безвiдмовний! Я жартома в нього косячок попросив, а вiн i справдi принiс! – i хлопець показав свою кручену цигарку.
Вiктор збагнув, чому на кухнi не пахне тютюном.
– А чом ти вирiшив, що вiн – депутат?
– По-перше – багатий, значить на депутатство стане… А по-друге, там, у туалетi, понад унiтазом його передвиборчий плакат з обiцянками. Я саме блював, а тодi голову пiдвiв – покращало – дивлюсь, а вiн – на мене просто зi стiнки!
Вiктор вiдчув невиразне занепокоення. Щось зi сказаного гiтаристом зачепило його. Вiн ковтнув свого коктейлю, у якому тепер понад усе вiдчувалася горiлка, звiвся на ноги й знову пiдiйшов до холодильника.
– Замружся! – порадив вiн гiтаристу i вiдкрив дверцята морозильника.
Погляд упав на двi полицi, запакованi мороженою рибою й океанською екзотикою. Вiктор замислився. Йому раптом здалося, що ця риба насправдi для Мишка, i Мишко десь поруч, немов пiнгвiна ховають вiд нього зумисне. Але потiм Вiктор опустив погляд на нижнi полицi й побачив таку ж рясноту мороженого м’яса, курок, качок, рябчикiв i ще якусь дивовижу на сподi. Вiктор присiв навколiшки, нахилився. Вiд подиву в нього роззявився рiт: на сподi лежали двi замороженi черепахи. Вiктор не мiг вийти з дива, пiдвiвся, захлопнув дверцята. Повернувся до столика.
– Ну? Як тобi? – запитав гiтарист.
– Тебе як звуть?
– Ігор.
– Ти не знаеш, Ігорю, депутати черепах iдять?
– Ти обкурився? – загиготiв гiтарист. – Геге! Черепах… Я оце мiсяць тому, коли втiк, кiлька днiв iжачкiв у лiсi ловив i смажив…
– Вiдкiля втiк?
– З армii.
– І не боiшся грати по переходах? Адже злапають!
– Не злапають! – твердо сказав Ігор. – Я ж дременув iз росiйськоi армii, з Белгорода, а граю в «незалежних украiнських переходах»! Тепер я за кордоном!
– Атож, – погодився Вiктор. – Тепер – ти iноземець! А зовнi не схоже!.. А iжачки смачнi?
– Нi… Бач, у мене солi не було. Із сiллю, напевно, краще б пiшли… Так… напевно i менi вже час… – задумливо мовив гiтарист, знову наливаючи собi горiлки до склянки.
– З тобою за концерт розплатилися?
– Та менi якось нiяково. Запитувати було незручно… я вже сам тут дещо взяв, замiсть грошей…
Ігор насилу пiдвiвся, зiтхнув. Загасив об столик недокурок.
– Так, де моя гiтара? – запитав вiн уголос, озираючи пiдлогу. – Ось вона, рiдна, – нахилився, узяв гiтару, i раптом кухня освiтилася фарами автомобiля, що заiхав у двiр.
Гiтарист вiдразу присiв на пiдлогу. Вiктор i собi нахилився до столу. Потiм повернувся до вiкна й зрозумiв, що його однаково не видно. Пiдiйшов, виглянув назовнi й побачив, як iз джипу двое вже знайомих охоронцiв витягають i складають на цегляну дорiжку невеликi, але, схоже, важкi, тектуровi коробки, перев’язанi мотузкою.
За пару хвилин у двiр вийшов i господар будинку, переговорив з охоронцями. Потiм повернувся до будинку. І тут нiме кiно завiконного нiчного життя перетворилося на звукову дорiжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Вiктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзi знову почулися за кухонними дверима. І самi дверi раптом вiдкрилися. Клацнув вимикач i запалилося свiтло. І обое – Вiктор i Ігор – замружилися.
Сергiй Павлович лише на мить, здаеться, здивувався, побачивши нiчних кухонних гостей. Охопив поглядом кухню. Оцiнив обставу.
– Не спиться? – запитав, явно не сподiваючись на вiдповiдь. Потiм зупинив погляд на Ігоревi. – Концерт закiнчений, життя тривае, – сказав вiн, порпаючись у кишенi пожмаканого бiлого пiджака. Видiстав iз кишенi кiлька зiм’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув iх вiялом, вибрав двi по п’ятдесят гривень i простяг Ігорю.
– Можеш iти!
Ігор узяв грошi, на обличчi майнула пустотлива усмiшка. Пiдняв гiтару з пiдлоги.
– Якщо треба… я можу ще якось заспiвати…
– Не приведи Боже! – вiдповiв Сергiй Павлович. – Щасливоi дороги!
Ігор визадкував iз кухнi. Хазяiн перевiв погляд на Вiктора.
– А ти сiдай, поговоримо!
Вони сiли за кутовий столик. Кiлька хвилин мовчали. Потiм Сергiй Павлович повiдомив, що довiдався чимало цiкавого про його, Вiкторовi, минулi справи. І знову замовк, спостерiгаючи за Вiктором, нiби перевiряючи його реакцiю. З минулих вiн, щоправда, назвав тiльки справи газетнi, «хрестики», i згадав якогось Селiванова, пiд «дахом» якого наче й працював Вiктор. Про похорон iз пiнгвiном i слова не зронив.
Павза затягувалася. Вiктор мовчав. Сергiй Павлович пiдвiвся, зварив каву, поставив на столик двi фiлiжанки й цукорницю.
– Призволяйся, – мовив вiн м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… i до Москви поiдеш… Тiльки трохи згодом.
Вiктор стрепенувся, подивився на хазяiна уважно.
– Не бiйся! І справдi все буде гаразд… А от Селiванова в тебе бiльше нема. Його, на жаль, узагалi бiльше нема. Тобто ти залишився без «даху», i якщо пiде дощ чи – ще гiрше – град, то сам розумiеш…
Вiктор поклав у каву ложку цукру, розмiшав, пригубив. Зiтхнув. Алкоголь вивiтрювався з голови. Вивiтрювався поволi, але натомiсть приходила вже не фiзична, а душевна вагота. Вiн вже нiби оплакував свою волю, якою по-справжньому i насолодитися не встиг. Просто не усвiдомив, бо навiть не дiйшов до неi. Лише кiлька крокiв у хибному напрямку – i по всьому! Чужа смерть, похорон без пiнгвiна, цiкавiсть i полон. Отакий наiвний i легкий перебiг подiй.
– Людинi багато не треба, – озвався Сергiй Павлович. – Трохи iжi, трохи грошей i будиночок – дах над головою. Щоб як у равлика… Є такий закон – Закон равлика. Ти маленький равлик – у тебе маленький будиночок, я великий – менi потрiбний будиночок бiльший i мiцнiший.
Я, може, вже i свiй будиночок перерiс – треба заново будуватися. А от равлик без будиночка називаеться слимак. Знаеш, як до них вiдносяться i що з ними роблять? Хочеш, я тобi «дах» збудую?
– Навiщо я вам? – вичавив iз себе Вiктор. – У вас усе е, ви – депутат парламенту…
– Отакоi! Який депутат? Я лише кандидат у депутати, а тiльки-но стану депутатом – «дах» твiй стане мiцнiшим. Та й узагалi, ти – вiльна людина! Я тобi просто тимчасову роботу пропоную. Розумiеш, ти, виявляеться, добре про небiжчикiв пишеш, а моi хлопцi ледве читають. Менi така людина, як ти, зараз дуже потрiбна – з фантазiею, iз заплямованою бiографiею… Напишеш для мене кiлька виступiв перед виборцями, програму. Ти ж ближче до виборцiв, ти знаеш, що iм треба. Це, власне, не дуже важливо, але так лiпше… А потiм, пiсля того, як стану депутатом, – край! Їдь до Москви, Нью-Йорку, Сантьяго-де-Чилi! Куди заманеться!
– А якщо вас не оберуть?
– Неправильне питання загадуеш! Конкурент у мене – чоловiк зi шрамом на обличчi. До того ж майже лисий! Наш народ таких не любить! До речi, хлопцi обiцяли до ранку про твого пiнгвiна дiзнатися, – хазяiн подивився на годинник. – За годинки двi почуемо, як там твiй Мишко. А поки йди поспи. Розумним людям треба спати довше! Кажуть, що сон продовжуе iхне життя.
9
Добрий ранок рано не настае. А нинi ранок дiйсно виявився добрим: Вiктор прокинувся ближче до полудня. І спав вiн цього разу роздягненим, з комфортом, пiд теплим коцем. А в мансардне вiконечко свiтило сонце, i промiннячка його танцювали по обличчю Вiктора, будили-грiли шкiру, поки вiн не вiдвернувся, поки оспало не вiдсунувся вiд сонця. А потiм очi самi повiльно розплющилися – повiки стомилися затуляти iх вiд сонця, або сонце було таке яскраве, що пробивалося навiть у заплющенi очi, й дiтися вiд цього сонця, як вiд долi, було нiкуди.
Вiктор опустив ноги з канапи, й вiдразу, глухо цокаючи, покотився дерев’яною пiдлогою порожнiй гранчак. Вiктор нагнувся, зосередив на гранчаку погляд, але вiдразу помiтив ще два предмети, послужливо поставлених бiля канапи на пiдлозi – пляшку пива й вiдкривач iз добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Вiктор вiдкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу нiч, потiм минулий день. Потiм нiчну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотiлося. Боляче думати – навiть не головi боляче, а якось усьому тiлу. Лише кортiло дудлити пиво й не думати. Але пива була тiльки одна пляшка, а думок навколо витала така безлiч, що вiдмахнутися вiд них, як вiд комарiв, було неможливо. І знову – нiчна розмова, джип, з якого вивантажують тектуровi коробки, гiтарист iз Хрещатика. Але ж уранцi Сергiй Павлович обiцяв подiлитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер цi новини перебували десь поруч, чекали на нього.
І Вiктор пiдвiвся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кiмнатчини, – там усе на мiсцi: паспорти, грошi, лист iз кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – i йди! Лишень куди? Поки вiн, як говорив уночi Сергiй Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помiтивши, чи помiтивши, що, утiм, не змiнювало результату. І те, i те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанii теж досить промовисто.
А йшлося про те, що хтось дуже хотiв опублiкувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самiй iсторii крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грi. Рулетка врятувала, врятували пластиковi iграшковi грошики, якими в цьому цяцьковому свiтi можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха i заморозити до часу в Антарктидi. Смiх та й годi. Завжди разом, до пари, плече до плеча.
Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й iншiй халепi можна раду дати. Бо як виживеш, то далi за Антарктиду не полетиш!
Вiктор зiйшов униз. У будинку – тихо i порожньо. Анiкогiсiнько.
Знову зазирнув до холодильника на кухнi. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’ятi, i вiн вiдкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголовi риб’ячi тушки, на кульки з королiвськими креветками, на двох заморожених черепах.
«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.
Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справдi ранковий напiй, як для французiв – кава! І разом iз пробудженою бадьорiстю приходила приемна вагота, грунтовнiсть, нерухома самовпевненiсть пам’ятника.
А потiм до подвiр’я заiхали двi машини. І з’явився Сергiй Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.
– Наiсися, зiходь до пiдвалу – сходи праворуч вiд вхiдних дверей.
Вiктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлiбом iз ковбасою, кивати.
У пiдвалi стояв великий бiльярдний стiл. Поруч – барна стiйка з трьома високими одноногими ослонами. Далi, за барною стiйкою, дверi. Типовi дверi, за якими конче була сауна.
Сергiй Павлович самотою ганяв кулi. Не прицiлюючись, думаючи про свое. Побачивши Вiктора, усмiхнувся.
– Граеш? – запитав, кивнувши на бiльярд.
– Колись пробував.
