скачать книгу бесплатно
– На Осокорках, на березi Днiпра… Тобi сподобаеться…
Вiктор мовчки пiдвiвся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув пiд стiл – там у три лави стояли порожнi пляшки з-пiд шампанського та горiлки.
– Викинь на смiтник, – кинув Вiктор походьма. – Увечерi передзвоню.
Перш нiж сiсти в джип, що на нього чекав, Вiктор заскочив до баби Тонi, щоб забрати в неi свою сумку.
– Забрала мiлiцiя твого мешканця! – сказала вона. – Що вiн там накоiв?
– Мiлiцiя? – перепитав Вiктор. – Вони хiба у формi були?
– Так, тiльки форма не мiлiцейська, а «Беркута». Вiн саме до парадного входив, а вони його з двох бокiв i вiдразу обличчям на асфальт, як по телевiзору показують.
– А ви все бачили?
– А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсi живу i саме навпроти. А вони за годину до того приiхали на двох машинах. Зрозумiло було, що щось цiкаве буде…
Вiктор кивнув.
18
Вечiр минув з iмiджмейкерами в спiльному обговореннi проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все вiдразу сподобалося, але Жора лив кулi й зволiкав, наполягаючи на зрозумiлiшiй концепцii. Було помiтно, що то або його професiйний iмiджмейкерський гонор зачепили тим, що iдею запропонувала людина не з його команди, або щось iнше дратувало. Але Сергiй Павлович був твердий, як кремiнь, i, зрозумiвши, що далi пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер вiн узявся доводити комп’ютернику Славковi, що в нього пiде набагато бiльше часу на макетування й роздрук, нiж той гадае. І шеф, i Вiктор вiдчули нечисту гру Жори, але подiлилися вони один з одним своiми мiркуваннями близько пiвночi, коли Жора з близнюками поiхав на викликаному таксi до нiчного клубу, залишивши комп’ютерника напружувати свiй i без того слабкий зiр.
– До ранку зробиш? – спитав його шеф, вдивляючись у скановане зображення вже знайомого анфасу на монiторi комп’ютера.
– Постараюся, – промовив у вiдповiдь Славко, але в голосi його не було радостi.
Шеф дiстав iз кишенi стодоларову купюру, поклав на клавiатуру.
– А якщо годинки до четвертоi-п’ятоi? – знову спитав. – Аби до свiтанку було по всьому.
Славко пiдвiв голову, i в його очах, схованих за лiнзами окулярiв, вiдчиталася миттева збiльшена оптикою вiдданiсть. Вiн охайно взяв купюру, сховав до бiчноi кишенi пiджака.
– Можна ще швидше, – сказав вiн.
Шеф кинув погляд на Вiктора.
– От бачиш! Долар – двигун поступу, якщо його вчасно i правильно iнвестувати в точнi технологii! Ходiмо вниз, поганяемо кулi!
Павлусь, що тiнню ходив за ними на вiдстанi не бiльше трьох метрiв, побудував пiрамiдку i знову вiдiйшов на ввiчливу вiдстань. Згори долинув телефонний дзвоник, i Сергiй Павлович кивком голови вiдправив Павлуся до апарату.
Пiрамiдку розбивав Вiктор, але кулi розсипалися безладно i жодна з них навiть не спробувала провалитися в лузу. Сергiй Павлович посмiхнувся, намiрився кием у кулю з номером «7», але тут бiля столу з’явився Павлусь iз незвично поважним обличчям.
– Сергiй Павлович, там Потапович, сам дзвонить…
– На, вдар за мене! – простяг шеф кий Павлусевi. – Не поцiлиш – я тобi влаштую!
Павлусь нiяково взяв кий, почав ходити навколо столу, нарештi зупинився i рiзко, майже не намiрюючись, ударив по ближнiй до бортику кулi. Куля вдарила в трiйню куль, що вiдразу розлетiлися врiзнобiч i двi з них потрапили в лузи. Павлусь iз полегшенням зiтхнув i подивився на Вiктора, але в його поглядi не свiтилася звитяга.
«Новачок! – зрозумiв Вiктор. – Напевно виграе!»
Але Павлусь не виправдав його сподiвань, бо, власне, довiв, що навiть у правилах про талан для дурнiв i новачкiв е винятки.
Сергiй Павлович зiйшов униз зосереджений i не тримаючи в думцi бiльярд.
– Збирайтеся! – кинув вiн. – Поiдемо музику слухати!
За кiлька хвилин Вiктор, Сергiй Павлович i Павлусь уже виiжджали знадвору. Дорога чекала далека, але вулицi були пустельнi, лише зрiдка десь ховалася машина ДАІ, та даiшники, мабуть, на чорнi «мерседесiвськi» джипи вiдучилися реагувати. Павлусь теж нiяк не реагував на машини ДАІ, що шугали то тут, то там. Увесь центр вони проскочили за п’ять хвилин i вже летiли по Артема, потiм вулицею Фрунзе. Вiктор тiльки встигав вiдзначати краечком ока знайомi орiентири. Але десь на Куренiвцi, за стадiоном «Спартак», джип завернув лiворуч i далi неквапно iхав приватним сектором.
– Тут лiворуч, – попередив Павлуся Сергiй Павлович.
Заiхали в глухий кут i зупинилися перед високою залiзною брамою.
– Змигни фарами, – наказав шеф.
Павлусь «змигнув», i вiдразу надворi запалилося свiтло i хтось узявся розчиняти браму. Джип заiхав усередину.
Прибульцiв зустрiчав чолов’яга рокiв п’ятдесятьох у камуфляжi. Вiн кивнув тiльки Сергiю Павловичу. Шеф зайшов до будинку першим, Вiктор i Павлусь – слiдком.
У передпокоi iх радо зустрiв лiтнiй, але ще мiцний пан рокiв шiстдесятьох iз гаком – у джинсах i темно-синьому светрi. Провiв до вiтальнi, умебльованоi дорогими меблями з червоного дерева.
– Марiйко! – гукнув вiн кудись. – На стiл збери!
Потiм повернувся до Сергiя Павловича й продовжив:
– Бiйцi нехай тут почекають, а ми з тобою усамiтнимося…
Шеф кивнув i вони пiшли.
– Ти його знаеш? – запитав Вiктор Павлуся.
Павлусь кивнув, але рота не розтулив.
У вiтальнi з’явилася Марiйка – жiнка рокiв сорока, фарбована блондинка, одягнена в синiй байковий халат, на ногах – вiрменськi пантофельки з загнутими догори носаками. Попереду вона штовхала столик на колiщатах. На столику – кiлька тарiлок iз нарiзаною iжею. Наiдки швидко перекочували на круглий стiл. Павлусь допомагав переставляти тарiлки. Вiктор мовчки спостерiгав. Потiм iз барного вiддiлення дорогоi стiнки на стiл перекочувала пляшка коньяку «Ай-Петрi», двi пляшки «Миргородськоi», чарки й склянки.
Шеф повернувся хвилин за десять. Обличчя ще бiльше спохмурнiло на тлi попередньоi втоми. Вiн на хвильку затримався, але до вiтальнi увiйшов з усмiшкою. Запросив усiх до столу. Почав розливати коньяк по кришталевих чарках.
– Менi до закiнчення виборiв зась, – зупинив Сергiй Павлович руку господаря, що зависла з пляшкою коньяку над його чаркою.
Той кивнув iз розумiнням. Налив шефу мiнералки.
Нiчне застiлля вийшло не вельми веселе. Павлусь випив двi чарки «Ай-Петрi», попередньо зазирнувши в очi шефу i не прочитавши там заборон, Вiктор обмежився однiею. Господар будинку теж. Марiйка до столу не сiдала. Либонь, вiдразу пiшла спати.
Як вертали до Голосiева, Вiктор заснув у машинi. Розштовхав його Павлусь, коли вони вже заiхали у двiр. Позiхаючи, Вiктор вибрався iз джипу, прагнучи додибати до мансардноi кiмнатчини й знову поринути в сон. Але Сергiй Павлович швидко пiдбадьорив Вiктора тоном, що не передбачае заперечень, порадивши йому йти на кухню та варити на всiх мiцну каву.
– Сьогоднi спати не будемо, – сказав вiн i пiшов прийняти холодний душ.
Павлусь зазирнув до комп’ютерника i, почувши, що справа просуваеться до кiнця, повернувся на кухню. Дзигар на стiнi показував пiв на третю ночi.
Сергiй Павлович зайшов на кухню в бiлому махровому халатi i з магнiтолою в руцi.
– Ну що, – сухо вимовив вiн. – Нiчне засiдання ревкому оголошую вiдкритим. Кава готова?
Вiдсунули столик вiд стiнки на пiвметра, щоб за ним легко було розташуватися втрьох. Кава вже був розлита. Сергiй Павлович вмикнув штекер у розетку, потiм дiстав iз кишенi халата аудiокасету.
– Слухайте уважно! – сказав вiн i натиснув на «Play».
«…негатив потрiбний, ти зрозумiв? Чистий негатив…
– У нього ж навiть комп’ютера нема вдома… домашнi вiдданi, як собаки… де копати?
– Вiдданi собаки просто коштують дорожче за невiдданих… вибери когось i вiзьми iз собою сюди, у сауну… разом поговоримо… Чи розпочни розмову типу: треба знати, який негатив на хазяiна можуть використовувати конкуренти… Як там у Ленiна – треба знати зброю ворога, щоб iз ним успiшно боротися… ти зрозумiв? Я тобi ще два днi даю, потiм – сам розумiеш…
– Та я…
– Жора. А якщо цього, котрий нiколи не розчiсуеться… вiн же типовий лох!»
У цю мить Павлусь i Сергiй Павлович подивилися одночасно на Вiктора, а вiн iнстинктивно торкнувся свого волосся, пригладив його.
– Треба буде тобi гребiнець подарувати, – сказав шеф.
«…нi хера – кебета в нього е… Просто пришелепкуватий…»
– Гарний лексикон у московських iмiджмейкерiв, – шеф зiтхнув, подивився на Вiктора, зупинив касету i ковтнув кави.
– От сучари! – «пiдспiвав» шефу охоронець.
– Павлусю, – з награним докором вимовив Сергiй Павлович, – ти ж майбутнiй помiчник депутата, вчися говорити культурно!
– Я хотiв сказати «сволоти», – пояснив Павлусь.
– Так i говори! Бо потiм за твоiм лексиконом i про мене судитимуть! Ге ж, Вiтю? – Сергiй Павлович перевiв погляд на Вiктора.
Вiктор кивнув.
– Ця «iнтелектуальна власнiсть» коштувала менi штуку баксiв, – шеф кивнув на магнiтолу. – Але вона, звичайно, того коштуе. Принаймнi ми заощадимо тепер штук п’ятдесят на iмiджмейкерах… Павлусю, подзвони Тольчику, нехай пiд’iде зi своiми хлопцями. Органiзуй зустрiч iмiджмейкерiв, щоб вони нi хвилини пiсля свого нiчного клубу не спали. Вiдвезете iх на склад нелiквiдiв i пiдготуете до щироi розмови на годинку десяту ранку, а ми з Вiктором подивимося, як там iз наочною агiтацiею… Так! І речi iхнi крiзь сито просiй… І ще, пошукай надiйного комп’ютерника на завтрашнiй вечiр. Усе!
Останнi два ковтки кави шеф допив душком i рiшуче пiдвiвся.
Павлусь умився холодною водою просто на кухнi, витерся тонким кухонним рушником. За пару хвилин джип виiхав i знову запала тиша.
19
Спав Вiктор довго, бо й лiг лише проти восьмоi ранку. Спочатку сон був важким, навiть голова нiби болiла. А може, наснилося, що голова болить. Але ближче до полудня наснилася зима, днiпровський лiд i ополонка зi слiдами голих людських ступнiв по краях. І сам вiн собi наснився, один, самотнiй, наляканий. Кружляв навколо ополонки в чеканнi й виглядав чомусь не тiльки повернення з днiпровських пiдлiдних вод пiнгвiна Мишка, але й на Сергiйка чекав, i теж звiдти. Немов удвох вони з пiнгвiном шубовснули в темно-сине мiсиво крижинок i важкоi зимовоi води. Але нiхто не з’являвся в ополонцi, i рибалок, як на те, навкруг не було. Тiльки темнi крапки перекритих новою кригою ополонок.
Прокинувся стомленим. Здивувала тиша в будинку. Згадав, що обiцяв подзвонити Сонi й Нiнi та не подзвонив. Подивився на годинник – час до обiду.
У кухнi теж нiкого не було. Може, пiд впливом сну, але Вiктор передусiм вiдкрив морозильник i уп’явся на заморожену рибу, немов сам був зголоднiлим пiнгвiном. Простояв так iз пiвхвилини. Потiм захлопнув дверцята. Дiстав iз холодильника ковбасу, сир, масло. Поставив чайник – кави не хотiлося.
Вийшов до вiтальнi й вiдразу побачив на столi новий плакатний анфас конкурента шефа та окрему широку смужку з яскравим написом:
«МИ ВИПРАВЛЯЄМО НЕ ТІЛЬКИ ОБЛИЧЧЯ!
КОСМЕТИКА ФІРМИ «ГРАЦІОЛА».
На обличчi у Вiктора з’явилася посмiшка. Настрiй пiдбадьорився – вiн радiв побаченому, адже матерiалiзувалася його iдея, i виявилося, що iдея в нього виникла чудова.
«Усе-таки не дурень!» – подумав про себе Вiктор, придивляючись до реального анфасу кандидата в депутати.
Поки обiдав, до голови лiзли рiзнi передвиборчi думки – побачений результат власноi творчостi дав новий iмпульс. Пригадав iз минулого рiзнi види передвиборчоi пропаганди. Сплив у пам’ятi фонд дружини президента, що допомагав дiтям. І вiдразу виникла в головi нова iдея, може, i не особливо оригiнальна, але ж виборцi й не люблять нiчого оригiнального. Вони хочуть пiзнаванi речi, i слово «добродiйнiсть» для них усе ще залишаеться нiби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом дiяльностi. При словi «добродiйнiсть» кожний, напевно, думае: «А може, й менi перепаде дармовизна за мою бiднiсть чи жадiбнiсть?»
– Треба пiдказати, – думав Вiктор, жуючи бутерброд. – Пресу вiн i сам купить, а якусь акцiю перед виборами провести – тiльки плюс!
Думки про благодiйну акцiю завели Вiктора аж на Татарку, до кав’ярнi «Афган», де збираються молодi iнвалiди, хоча за вiком вони й молодшi за «афганських» ветеранiв. Однак вiн i бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса своi ноги втратив тут, удома. Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молодi iнвалiди – це i страшно, i шляхетно, i на публiку подiе!
Шеф повернувся близько п’ятоi. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився вiн без особливоi напруги. Не позiхав, спину тримав по-офiцерському рiвно. Насамперед розповiв, що «iмiджмейкерiв» «замкнув» на якомусь складi нелiквiдiв, i вони вже дещо про себе розповiли. Близнюки i Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем iз Курська. Вирiшили заробити на виборах. Серед iхнiх речей виявився i пiстолет iз глушником, трiшки кокаiну й мобiльник з умонтованим жучком.
– Що з ними буде? – запитав Вiктор.
– Комп’ютерника я вiдпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’iздимо, вони зараз твiр пишуть на тему «За що я люблю батькiвщину», – шеф посмiхнувся.
Вiкторовi настрiй Сергiя Павловича здався нормальним, i вiн виклав свою iдею.
– А скiльки там iнвалiдiв i почiм цi протези? – жваво поцiкавився шеф.
– Давайте я з’iжджу й довiдаюся, скiльки там хлопцiв, а про вартiсть протезiв нехай Павлусь чи хтось iнший запитае.
Шеф кивнув. Слово «добродiйнiсть» подiяло на нього сприятливо, i вiн, попросивши Павлуся розбудити його за двi години, рушив вiдпочити.
20
Увечерi мрячило. Доiхавши до Хрещатика, Вiктор розмiняв доларову сотку i вiдразу купив у ЦУМi дешеву китайську парасольку. Радiсна метушня центрального унiвермагу вiдвернула думки Вiктора, i вiн раптом утратив бажання iхати до Олекси в «Афган». Захотiлося знайти Свiтлинку i знову опинитися в нiчному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Вiктор, вiдчувши всiм своiм тiлом тугу за радощами життя. Але реальнiсть, чи, власне, почуття реальностi швидко все розставило на своi мiсця в його свiдомостi, i, вийшовши з унiвермагу, вiн розкрив парасольку i пiшов до пiдземного переходу. Пiймав приватника i вже за п’ятнадцять хвилин увiходив до дверей знайомоi кав’ярнi, де замiсть сходинок пiднiмався до дверей пандусик для iнвалiдних вiзкiв.
У кав’ярнi наразi було завiзно. Навiть не рахуючи, Вiктор зрозумiв, що вiдвiдувачiв набереться десятка пiвтора. Швидко знайшов поглядом Олексу i пiймав кiлька питальних поглядiв на собi, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стiйки.
– Привiт! – кинув по-дiловому Олексi. – Треба поговорити.
Олекса, задерши голову, подивився на гостя з iронiею.
– Пiди в комiрчину й вiзьми собi крiсло, щоб менi карк не болiв. Будемо на рiвних розмовляти…
У комiрчинi за баром Вiктор швиденько розклав iнвалiдний вiзок, сiв i виiхав на ньому до Олекси.
– Кави хочеш? – запитав Олекса.
– Давай!
– Гей, бороданю, де мiй капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.
