скачать книгу бесплатно
– Начебто нi…
– Це добре… Я жадiбних не люблю… А тобi скiльки вiдстiбае?
– Вистачае…
На обличчi Жори з’явилися ознаки втоми. Вiн прищулено подивився Вiкторовi в очi.
– Ти не бiйся, ми ж по одну лiнiю фронту… Просто менi для успiшноi роботи треба знати… Розумiеш, у кожного замовника своi витворки… рiзнi пiдводнi каменi… Тому ти краще попередь…
– Та нормальний вiн чолов’яга…
– Ну а конкуренти в нього? Поважнi?
– Дiдько його знае, – Вiктор стенув плечима. – Мабуть…
– Але без вiйни?
– У якому розумiннi?
Жора кинув недокурок «Голуаз» пiд ноги, причавив носаком модноi тупоносоi туфлi i з надмiрним зусиллям втиснув його в рiнь; на обличчi при цьому промайнула затятiсть, тонкi губи скривилися, але за мить вираз повернувся до «вихiдного стану». Пiдвiв на Вiктора раптово збайдужiлий погляд.
– У якому розумiннi? У розумiннi – жертви вже були чи поки нема?
– Був випадок на полюваннi, – спокiйно вiдповiв Вiктор. – Кiлька днiв тому.
– І кого вбили?
– Його зятя…
– Еге… – Жора замислився. – Ти менi про такi речi повiдомляй, я в боргу не залишуся…
– Гаразд, – пообiцяв Вiктор.
Пiсля розмови з Жорою у Вiктора на душi лишився не вельми приемний осад. Слово «вiйна» пролунало в iхнiй розмовi якось надто буденно. І так само буденно з вуст Вiктора вихопилося – «випадок на полюваннi». Вiн стояв на порозi будинку, думаючи про те, що й справдi перебувае зараз на фронтi. Адже будь-якi вибори тепер – це вiйна двох чи бiльше армiй. Територiю пiд час цих передвиборчих боiв не загарбували, вiдстрiлювали лише ворогiв-конкурентiв. Як у великому бiзнесi. Тому лiнii фронту не було, а якщо докладнiше – вона була скрiзь, де виявлявся випадково чи навпаки – зумисне – один iз учасникiв передвиборчих вiйськових дiй.
На вулицю вийшов Сергiй Павлович. Наштовхнувся на замисленого Вiктора.
– Чом байдики б’еш? – спокiйно запитав вiн. – Іди до хлопцiв! Я iм твiй текст дав почитати!
Вiктор повернувся до будинку. Зазирнув до iмiджмейкерiв. Там замiсть дитячого лiжечка вже стояв письмовий стiл, а на ньому – комп’ютер. Бiля комп’ютера порався з дротами Славко. Поруч на канапi сидiв Жора. Читав програму, написану ним, Вiктором. Пiдвiв очi на приходня. Привiтно кивнув. Дочитав до кiнця.
– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову пiдвiвши погляд на Вiктора.
– Так.
– Концепцiя на нобель! Така штук п’ять коштуе!.. Ми ii до комп’ютера заженем, роздрукуем… плакатики змакетуем… До речi, можемо на нiй ще трохи купила додати… Ге?
– Як? – поцiкавився Вiктор.
– У мене в комп’ютерi з пiвсотнi рiзних передвиборчих програм сидить – партiйних, безпартiйних, популiстських, яких хочеш! А у твоiй е iдейки, що менi ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то вiн теж просив обiцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелi простий. Я йому руба так i сказав – треба тупо обiцяти купило! Це народ розумiе. Купило i задарма! Вiн послухався i тепер мерствуе собi на здоров’я. Ти тямкуеш? – Жора уп’явся в очi Вiкторовi.
– Нi. Не тямкую…
– Ти написав програму для просунутого округу… Для Москви, для Киева… Твiй же в Киевi обиратиметься?
– Не знаю, – визнав Вiктор.
– Отакоi! – Жора змiряв Вiктора розчарованим поглядом. – Вiн тобi що, нiчого не розповiдав?
– Поки нi…
– Тодi йой! А настрiй у нього сьогоднi нормальний?
– Нормальний.
Жора покивав сам до себе й вийшов зi штабу бригади. У кiмнатчинi Вiктор залишився вдвох зi Славком, що вже включив комп’ютер i клацав по клавiатурi, присунувшись майже впритул до монiтора.
«Цiкаво, а де близнюки?» – подумав Вiктор, озираючись.
Потiм пiдiйшов до комп’ютера. Зазирнув через погорблене плече Славка на екран. Славко переглядав назви файлiв. Вiдчувши на шиi подих Вiктора, озирнувся.
– А iнтернет у тебе е? – спитав Вiктор.
– Є, – кивнув Славко. – Тiльки до телефонноi лiнii приеднатися треба… Це за пiвгодинки зробимо…
– А там, – Вiктор кивнув на комп’ютер, – справдi пiвсотнi передвиборчих програм?
– Бiльше.
– Дай-но зо двi почитати!
Славко здивовано озирнувся.
– Не можна, – спокiйно вiдказав вiн. – Це ж комерцiйна iнформацiя… Програми грошей коштують…
– А ви що, продаете iх?
– Звичайно, а що ще з ними робити? – Славко вiдвернувся вiд монiтора, зняв окуляри i протер iх носовичком. – Нема такоi програми, котру не можна було б разiв зо три продати! Головне – виiхати до того, як переможець почне втiлювати ii в життя.
– Чому?
– Це я так, – вiдмахнувся комп’ютерник. – Жартую. А загалом головне правило iмiджмейкера – дременути до оголошення результатiв виборiв. Бо якщо замовник не перемiг – вiн дiстане, а якщо перемiг, то дiстануть друзi конкурентiв… Таке життя, – Славко розвiв руками. – На вiйнi як на вiйнi, без родини один у сiдлi…
– А де вашi близнюки? – запитав Вiктор.
– Та Жора iх кудись послав…
16
Поночi Вiктор знову грав у бiльярд iз хазяiном. Кий Вiктор тримав у руках уже набагато впевненiше i навiть час вiд часу давав йому раду, женучи кулi до луз, куди вони iнодi падали.
– Ну як тобi iмiджмейкери? – питав його Сергiй Павлович, вистроений напрочуд ретельно для такоi пiзньоi години: добре випрасуванi чорнi штани й бiла сорочка з метеликом.
– Не знаю, – непевно вiдповiдав Вiктор. – Я таких дiлових досi не зустрiчав… Так нiби нормальнi…
– Але ти б iм цiлком довiряв?
– Нi, – рiшуче вихопилося у Вiктора.
– Оце цiкаво! – Сергiй Павлович випростався, простежив за парою кiстяних куль, що вкотилися вервечкою в дальшу лузу, знову подивився в очi Вiкторовi. – А ти тут маеш рацiю. Не можна довiряти тим, кому багато платиш! А особливо тим, хто так любить розкiш… Вони сьогоднi попросили органiзувати для них найкращу в мiстi сауну. Стрес зняти. Ти, коли з ними розмовляв, помiтив, що в них стрес?
– Нi.
– І я не помiтив. Але сауну органiзував… Ти сауну любиш?
– Не знаю… Усього зо два рази був.
– Але тобi сподобалося?
– Нiби так…
– Павлусю! – гукнув у бiк сходiв хазяiн. – Сауну ввiмкни!
Потiм повернувся до Вiктора.
– У нас тут теж сауна е. Тiльки скромна, електрична…
Години за пiвтори вони з хазяiном уже сидiли в маленькiй затишнiй кабiнцi сауни, що знаходилася тут же в пiдвалi – мiж бiльярдною та пiдземним гаражем. Сидiли голi на постелених рушниках. Пiтнiшали. Сергiй Павлович вилив на купку складених за дерев’яною огорожною розпечених круглякiв кухоль води з домiшкою запашноi лаванди.
Вiдразу сухе гаряче повiтря виповнилося приемним шовковим присмаком, що осiв на язицi.
– У кожнiй дii е нерозкритий до кiнця потенцiал задоволення, – повiльно i розслаблено говорив Сергiй Павлович. – У сексi, у прийняттi душу, у грi в бiльярд. У саунi вiн невичерпний… А всi дii людини пiсля сауни – це клондайк задоволень!..
О другiй ночi Сергiй Павлович, знов одягнений у випрасуванi штани й бiлу сорочку з метеликом, поiхав на свiй клондайк задоволень – на побачення. Вiн так просто i сказав Вiкторовi: «Повернуся вранцi в станi вичавленого лимона!» Павлусь сiв за кермо джипу «Мерседес», i Вiктор залишився в будинку сам. Чи, принаймнi, так йому здавалося. Нiчна тиша, однак, не навiювала сон. Пiсля сауни Вiктор вiдчував бадьорiсть.
Пiднявся на свою мансарду. Увiмкнув свiтло. Прилiг. Згадав про Антарктиду, про Брониковського, про пiнгвiна Мишка. Подумав про те, що кiлька годин тому настав той день, коли хазяiн пообiцяв передати йому ключi вiд його квартири, вже очищеноi вiд «чужих», тобто вiд Нiни та ii хлопця. Задумався про Нiну. Пошукав у своiй душi сумнiв, жаль до неi. Все-таки вона небога загиблого Сергiйка. Але нi жалю, нi сумнiвiв Вiктор не вiдшукав. Бiльше його обходило, як бути з Сонею. Але й тут хвилювався вiн недовго. Просто згадав обiцянку Сергiя Павловича «щось придумати» й вiдразу заспокоiвся. У тiм, що хазяiн не пускае слова на вiтер, Вiктор уже переконався. А отже – можна спокiйно жити пiд цим дахом i виконувати нескладну й не вельми конкретну роботу, доки не настане природне завершення неписаного «контракту», згiдно з яким Вiктор тимчасово обмiняв волю й дорогу на будиночок i перетворився на законослухняного равлика, або, якщо точнiше, на равлика, що пiдкоряеться Закону равлика.
Перед сном Вiктор дiстав листа банкiра Брониковського. Досi прочитати його заважало якесь невиразне розумiння порядностi й моралi. Але тепер, через зупинку на шляху, вiн навiть змiг пояснити свою цiкавiсть. І цiлком прийнятно: захотiв перевiрити, чи нема в листi чогось термiнового, яких-небудь швидкопсувних прохань, виконати якi треба до певноi дати.
«Мариню, люба!
Вибач тисячу разiв. Я дуже далеко i, схоже, тут i залишуся. Хлопець, що передасть тобi листа, про все розповiсть. А поки в мене до тебе кiлька останнiх прохань. Наразi справдi останнiх. Вiдшукай Федька Седих i скажи йому, що в його неприемностях я не винний. Мене пiдставив Литовченко. Нащо менi з чужими грiхами на той свiт? Мамi моiй скажи просто, що я переховуюся за кордоном i переховуватимуся довго. Братовi можеш сказати правду. А правда сумна: коли ви вiдберете листа, мене вже не буде… Якось мене дiстали й тут. Через кухаря. По ночах – страшнi болi, до ранку – погамовуються. Могли б цi сволоти взяти щось миттево дiюче! Нi, захотiли, щоб я карався… Вибач, що знову про себе…
Грошей вам мае вистачити надовго. Хлопець передасть вам кредитку. І скаже пiн-код. Оце й по всьому. Обiймаю. А на похорон мiй прийдуть тисячi королiвських пiнгвiнiв… Жартую. Востанне.
Цiлую тебе мiцно.
Твiй Стась».
Дочитавши листа, Вiктор важко зiтхнув. Лежав на канапi горiлиць. Згадував Антарктиду, Брониковського, юрми пiнгвiнiв, серед яких для повного i масового пiнгвiнячого щастя бракувало тiльки «блудного сина» Мишка. «Хоча б уже швидше цi вибори, – подумав Вiктор. – Швидше б на волю, в дорогу, на пошуки пiнгвiна!» І, звичайно, теж дуже важлива справа – лист. Навiть якось до речi, хоча збiг цей веселим не назвеш: i одержувач листа мешкае в Москвi, i пiнгвiн Мишко там же виявився!
Години за пiвтори до двору в’iхала машина i через вiдкрите мансардне вiконце Вiктор почув веселий i п’яний голос головного iмiджмейкера Жори. За тi неповнi пару хвилин, поки виходили вони з машини i заходили до будинку, Вiктор розрiзнив голоси всiх iмiджмейкерiв та одного з охоронцiв Сергiя Павловича, що, виходить, i возив бригаду в сауну.
Уранцi Вiктор снiдав сам. Бiля дев’ятоi на кухню зазирнув хазяiн у тих же штанях i бiлiй сорочцi з метеликом. На обличчi – усмiшка й утома.
– Зроби-но й менi каву, – попросив вiн Вiктора i зник.
З’явився хвилини за три, уже перевбраний у спортивний костюм. Присiв поруч, подякував за каву. Поклав до фiлiжанки пiвложки цукру, розмiшав.
– Ну як там? – запитав вiн.
Вiктор зрушив плечима.
– Ви ж бiльше завдань не давали…
– І менше не давав, – усмiхнувся Сергiй Павлович. – Та ти не хвилюйся… Я так просто запитав… Твое головне завдання зараз – за цiею бригадою доглядати. Може, чомусь корисному в них навчишся… Вони давно повернулися?
– Уночi, годинi о другiй… Сергiю Павловичу, а коли вибори?
– Вибори? Незабаром. За два тижнi, – хазяiн раптом поринув у задуму й утома повернулася на обличчя.
– Але ж це туж-туж…
– Саме так, туж-туж… Не хвилюйся, – гадаеш, я зi своiми виборцями не зустрiчався? Тут iнша проблема: конкурент мiй свою гру затiяв. Зволiкае, плакати не вiшае, лише листiвки в поштовi скриньки кидае i, що дивно, жодного поганого слова про мене… А це неприемно…
– Може, порядна людина? – припустив Вiктор i вiдразу, зустрiвши здивований погляд Сергiя Павловича, зрозумiв, що сказав неподобне.
– Що таке вибори? – запитав неголосно Сергiй Павлович. – Це конкурс iз плювкiв у довжину. Розумiеш? Вiн мае довести, що я – поганий, я маю довести, що я – кращий за нього.
– Але ви ж нiчого нiкому не доводите?
– Не мiй це клопiт – доводити! У мене сорок душ виборами займаються! – розсердився хазяiн, але його роздратованiсть не була спрямована на Вiктора. – Моя справа – бути у всьому чистому, iз краваткою та поголеною пикою. І по всьому!
Коридором прогупали кроки, й до кухнi забiг охоронець Павлусь. У руцi вiн тримав згорнутий трубочкою плакат. Передав його Сергiю Павловичу. Той розгорнув i уп’явся в передвиборну агiтку свого конкурента. Раптом обличчя хазяiна спотворилося, вiн рiзко повернувся до Павлуся, що застиг бiля столика.
– Ви що, не знали, де вiн це друкуватиме?
– Вiн не тут друкував… У Бiлiй Церквi…
– Мудаки, – видихнув Сергiй Павлович. – Що робити тепер?
Вiн перевiв погляд iз Павлуся на Вiктора. Вiктор, що не розумiв, у чому справа, сидiв зi сторопiлим виразом обличчя.
– А що там? – обережно запитав вiн.
Хазяiн передав йому плакат. Плакат як плакат. Нейтральне обличчя з низьким чолом i короткою зачiскою. Рiвний нiс, у поглядi – холодний цинiзм, але без агресii. У текстi передвиборноi програми – суцiльна банальщина. Аж до обiцянки за п’ять рокiв вирiшити житловi проблеми своiх виборцiв коштом державного iнвестування житлового будiвництва.
Вiктор пiдвiв питальний погляд на хазяiна.
