скачать книгу бесплатно
Зупинився надворi. Санiтари ще вигулювали собак. Санiтари були кремезнi, й бiлi халати робили iх бiльше схожими на м’ясникiв, нiж на спiвробiтникiв ветлiкарнi. Один iз них раптом пильно подивився на Вiктора i Вiкторовi стало моторошно. Вiн розвернувся й мерщiй подався до ворiт.
7
Вiд лiкарнi до цвинтаря недалеко. Навiть якщо ти здоровий i добираешся сам. Просто, якщо ти iдеш на цвинтар, то думаеш про життя. Про свое чи чуже, але про життя, його змiст. І цi думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляе, заколисуе неквапним рухом. Лишень коли за вiкнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене мiсто мертвих, лише тодi думки про життя та його змiст вiдпурхнуть, як зграйка переляканих горобцiв. Трамвай жалобно уповiльнить рух i зупиниться метрах у двадцятьох вiд головних ворiт спокiйного мiста мертвих.
Крякiт ворон. Легкий вiтерець. Бабусi продають могильнi жовтцi й миколайчики. Бездомнi хлопчаки пропонують щойно поцупленi з могил букети.
Вiктор зупинився перед ворiтьми. Йому здавалося, буцiм могилу Пiдпалого вiн знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.
Пiдiйшов до погорбленоi бабусi, одягненоi в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квiткова розсада: фiалки й карликовi ромашки.
– Почiм? – запитав.
– П’ять гривень – десяток.
Вiктор дiстав п’ятiрку. Узяв китичку садкових браткiв.
– Стривай! – сказала бабуся, дiстала кульок iз написом «Мальборо», розiрвала його навпiл i загорнула в половинку кулька корiння фiалок.
Цвинтарною алеею Вiктор iшов поволi. Ноги самi вивели його до могили пiнгвiнолога. Могильний горбок зарiс травою. Вiктор присiв напочiпки, поклав фiалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.
Вiктор озирнувся – навкруг нiкого. Тiльки ворони крячать, i вiтер шумить у кронах могутнiх дерев.
«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Пiдпалого. Вiктор зiтхнув. Тут, з цiеi могили, з похорону Пiдпалого почалося в них iз Мишком iнше, рiвнобiжне життя. Життя, що вже давно закiнчилося, принаймнi в нього, у Вiктора. Десь тут, мабуть, лежить i спить вiчним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ i планiв. Залишилися дружина i син. Либонь, там же, де вiн iх ховав вiд нашоi реальностi, – в Італii. І до Борисполя вiн, схоже, поспiшав не даремно – на лiтак. Отут йому i пiдставили ногу самоскидом. У кожнiй iсторii е крапка. Це не конче фiнал. Крапка важливiша. Якщо стоiть жирна крапка – вона й визначае, де в iсторii фiнал. А крапки, грубшоi за смерть, не бувае.
Метрiв за тридцять вiд могили Пiдпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвiр’я» – смiттевий контейнер, ущерть заповнений сохлими квiтами та iншим цвинтарним смiттям. Поруч iз контейнером iз землi стирчала водогiнна труба, що закiнчувалася краном. Бiля крану – вiдро й велика цинкова лiйка. І на вiдрi, i на лiйцi – червоною фарбою iнвентарнi номери. До самого контейнера притулена старенька лопата.
Вiктор узяв лопату, посадив по краях могили фiалки. Рясно полив iх. Вiн же, нiбито, збирався й пам’ятник Пiдпалому поставити! Бо наокруг – суцiльний мармур i овальнi фотографii, а тут – майже безiменна могила. Тiльки табличка на потемнiлiй вiд вогкостi дощечцi з прiзвищем та iнiцiалами покiйного, як тимчасова перепустка на той свiт. Пам’ятник – це нiби вiчний паспорт. Обмiну не пiдлягае.
Вiктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Пiдпалим. Камiнь лiг на душу, i Вiктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пiшов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зрiст зображував небiжчика в спортивному костюмi «Адiдас» та з ключами до «мерседесу» в руцi. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.
Вiктор спинився, роздивився монументальний портрет небiжчика й тут його осiнило: це ж той самий покiйник, що «познайомив» його i Мишка з Олексою, це звiдси iх iз пiнгвiном Олекса вперше пiдвозив додому на своiй машинi.
«Расторопов Петро Вiталiйович. 15.03.1971- 11.10.1997».
– Одинадцяте жовтня, – подумав Вiктор. – Ховали, напевно, на третiй день… тринадцятого… Нещасливе число…
Знову продзеленчав далекий трамвай, i Вiктор рушив далi цвинтарною алеею. Над головою лiтали ворони. Крякали. До iхнього крякання додався вiддалений жалобний марш, i Вiктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибинi цвинтаря, гурт людей. Черговi проводжання у вiчнiсть.
Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до ворiт, Вiктор побачив, як на Байковий цвинтар в’iхало з пiвтора десятка крутих iномарок, серед них – розкiшний лiмузин-мари. У хвостi колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останнiй джип зупинився. З нього вискочило двое хлопцiв. Вони стали обабiч ворiт, а вся кавалькада рушила далi алеею, що провадить до церкви i до крематорiю.
Вiктор нащулився. Губи ледь помiтно всмiхнулися через раптове припущення.
«Нема крутого похорону без пiнгвiна», – подумав вiн, уважним поглядом проводжаючи валку iномарок.
Вiн наддав ходи й пiшов навперейми до цвинтарноi церкви – просто по дiлянцi, просовуючись мiж нагробками й огорожками. Перед очима миготiли прiзвища й дати життя, але варто було Вiкторовi звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався вiн на чергову огорожку чи лавку, i цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов мiраж у пустелi, не наближалася. Вона нiби мрiяла над цвинтарем, над цим полем, усiяним нагробками й мармуром пам’ятникiв. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фiзичноi географii знову перебрали владу до рук, i Вiктор побачив неподалiк, як заносять до церкви дорогу труну з полiрованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловiкiв. Іншi – а iх було чимало, душ сорок, – вийшли з машин i терпляче чекали на свою чергу. Кiлька пань: усi в темних окулярах вiд Арманi або Версаче. Довгi чорнi сукнi. Елегантна жалоба вбрання.
І раптом вiд пань до церковноi брами смiшно шуснула приземкувата чорно-бiла iстота. Вiктор не встиг розгледiти ii – лише вловив поглядом колiр i розмiр. І вiдразу серце радо тьохнуло. «Мишко!» – подумав вiн, тiшачись тим, що мав рацiю, – такий похорон без пiнгвiна не обiйдеться.
Задивившись уперед, Вiктор боляче вдарився об трубу водогону. Подивився пiд ноги: ще одне «госпподвiр’я» з краном, вiдрами й лiйкою. Обiйшов. Ще метрiв сто – i вiн вийде на майдан перед церквою.
Вiктор потер рукою через тканину штанiв забите колiно, поспiшив далi. Вийшов на алею, що веде до церкви. Побачив, що вся процесiя вже зайшла всередину, i тiльки двое суворих на вигляд хлопцiв залишилися бiля вiдкритоi церковноi брами.
Зненацька з цих дверей вихопився хлопчисько – обiрваний, кошлатий. У руках тримав книгу. За ним слiдом – молодий дяк. Обое бiгли назустрiч Вiкторовi. Вiктор зупинився – хлопчисько озирався й щодуху мчав на нього. «Злодiяка!» – збагнув Вiктор i, рiзко ступнувши наперед, схопив хлопчака за праву руку.
Хлопчик, утративши рiвновагу, упав на асфальт алеi i покотився по ньому. Тут же прискочив молодий дяк iз рiдкою борiдкою й прищавим обличчям. Помiтивши краем ока, що справедливiсть от-от буде вiдновлена, Вiктор рушив далi. А дяк тим часом вирвав iз рук хлопчика книгу, вгатив цiею книгою його кiлька разiв по головi i теж поквапився назад до церкви. Наздогнав Вiктора.
– Спасибi вам! – сказав, запопадливо зиркаючи Вiкторовi в очi. – Порятунку вiд них немае!
Вiктор звернув увагу, що книга, яку дяк одiбрав у хлопчика, була Бiблiею.
– Уже штук двадцять поцупили, – скаржився дяк, чимчикуючи поруч iз Вiктором. – Один Бог знае, нащо цим бездомним Бiблii; вони ж неписьменнi, читати-писати не вмiють. Тiльки квiти з могил крадуть i продають… Ще добре, якщо перед цвинтарем продають, бо деякi на Хрещатик iздять i там продають цi букети… Люди на побачення, на весiлля йдуть… Купують квiти й не знають, що вони з цвинтаря… А недобре це, може нещастя принести…
Дяк засапався й замовк. До вiдкритоi церковноi брами зайшли вони разом, i, може, тому виставлена бiля входу охорона, хоч i подивилася на Вiктора пильно, але не зупинила його.
А в церквi, у приемнiй стумi, горiли свiчi пiд образами й на поминальних ставниках. Панотець хрипким монотонним голосом вiдспiвував небiжчика. Дяк одразу зник. Вiктор залишився сам i пiдiйшов до гурту, що щiльно оточив дорогу труну. Спробував подивитися на небiжчика, та ба. Гурт стояв плече-до-плеча – анi шпарини, щоб зазирнути вперед. Залишалося тiльки терпляче чекати, доки вiдспiвування закiнчиться. Але тужний голос панотця звучав далi, й хтозна, що це було, – псалми чи просто речитатив заупокiйноi молитви. Тiльки коли пролунало «…i раба Божого Василя», збагнув Вiктор, що це молитва. Вiн присiв навпочiпки й подивився вперед, повз штани i темнi сукнi, сподiваючись побачити пiнгвiна Мишка. Але вiдразу зловив на собi дивний погляд лiтнього чоловiка, що озирнувся. Звiвся на ноги, вiдчуваючи себе пустотливим школярем.
Вiдспiвування тривало пiвгодини. Потiм труну винесли з церкви. Вiктор знову помiтив, як якась маленька iстота майнула серед жалобноi юрби i вiдразу загубилася, зникла. І вiн почекав, поки увесь хiд розтягнеться по алеi. Приладнався й собi позаду процесii. Спробував зазирнути вперед, але, пiймавши на собi ще один запитальний погляд, вирiшив почекати i вже бiля могили придивитися уважнiше. Легко i природно вiн вiдчув себе своiм у цiй жалобнiй процесii, нiби щодня лише й робив, що брав участь у вiдспiвуваннi й похоронi незнайомих небiжчикiв. Скорботних друзiв i родичiв вiн не сприймав як чужих. Mo й справдi включилася пам’ять, що швидко вiдрегулювала його стан, i тепер вiн по-давньому виконував свою скорботну функцiю, знову був частиною ритуалу, як церковний панотець або звичайний грабар.
Могилу для свiжопреставленого Василя викопали поблизу церкви. Там i поставили труну на вкритий бордовим оксамитом подiум. Вiдкрили червоне полiроване вiко. Вiктор нарештi побачив небiжчика: благовидне обличчя в дорогих окулярах i лише голова оповита бинтом. Розкiшний костюм, на пальцях два перснi, на руцi – годинник, схожий на «Ролекс».
Вiктор обiйшов скорботних друзiв i родичiв з iншого боку, знову вдивляючись уважно в найвужче коло – навколо труни. І тут розчарування вiдбилося на його обличчi хворобливою гримасою: вiн побачив маленького, напевно чотирирiчного хлопчака, вбраного в чорний костюмчик i бiлу сорочину. Оце ж вiн скидався на пiнгвiна. Усерединi у Вiктора нiби порожнеча виникла. Вiн завмер, пильно дивлячись на хлопчика, пильно i невдоволено, немов той обдурив його, а не власнi очi й гадки. З’явилося фiзичне вiдчуття образи, присмак образи на язицi – гiркий, нудотний. І все це вiдбивалося на обличчi Вiктора. Вiн i далi дивився на дитину й не бачив, як стежать за ним двое охоронцiв i лiтнiй, сивий чоловiк iз прилизаним, зачесаним набiк волоссям. Лiтнiй кинув погляд на одного охоронця, i той, швидко впiймавши його погляд, кивнув iз розумiнням.
Якийсь дивний загальний рух рук вiдвернув увагу Вiктора вiд хлопчика, i вiн, не змiнюючи ображено-невдоволеного виразу обличчя, спостерiгав тепер, як усi чоловiки взяли до рук мобiльники. А в сивого, вищого за iнших, у руках з’явилося вiдразу два мобiльних телефони. Вiн ступив до труни i вклав один iз них у руку покiйного. Вiдступив назад. Набрав на своему мобiльному якийсь номер, i телефон у руцi небiжчика задзвонив, заграв електронну мелодiю. Вiктор стрепенувся, прислухався. Мелодiя здалася водночас дивною й знайомою. Лiтнiй поправив смарагдового кольору хусточку, що стирчала з нагрудноi кишенi пiджака, вибрав когось поглядом i кивнув головою. Вiдразу бiля труни постало двое. Вони поволi закрили вiко. Мелодiя мобiльника зазвучала трохи тихiше.
«Стомлене сонце!» – згадав Вiктор, упiзнавши нарештi музику цього танго.
Труну спустили до могили, i тi ж двое, одягненi, як тепер стало видно, набагато скромнiше за iнших, але все-таки незвично охайно для цвинтарних робiтникiв, узяли лопати, й земля полетiла вниз, лунко б’ючись об вiко. Танго все ще звучало. Тепер друзi i рiднi пiдходили до купи коричневоi глинистоi землi, брали по пригорщi й кидали вниз, у могилу.
Хвилин за п’ять танго затихло. Музику мобiльника закопали разом iз небiжчиком. Вiктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон вiд якогось iншого «поховального бюро»?
На цвинтарi Вiкторовi бiльше не було чого робити, i вiн повернувся, щоб пiти. Але не встиг i двох крокiв ступити, як перед ним вигулькнули двое охоронцiв в однакових чорних строях.
– Стривай, – сказав один iз них голосом, у якому забринiли металевi нотки. – Поiдеш iз нами…
– Далеко? – спитав Вiктор.
– Не дуже, – вiдповiв другий охоронець.
Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сiв за кермо, другий – поруч iз Вiктором на задне сидiння. Із джипу Вiктор спостерiгав, як учасники поховання сiдають по машинах. Повз пройшла жiнка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.
Машини почали рушати з мiсця. Клацнули дверцята джипу, i на передне сидiння поруч iз водiем сiв сивий чоловiк.
– Рушай! – наказав вiн. Потiм озирнувся на Вiктора.
У його очах Вiктор прочитав якесь тихе презирство й байдужiсть, вiн подивився на Вiктора так, нiби його, Вiктора, взагалi не iснувало.
Їхнiй джип прилаштувався до хвоста валки, що поволi сунула цвинтарем. Сивий зiтхнув, знов озирнувся на Вiктора.
– Ти хто? – запитав вiн.
– Я? – Вiктор стенув плечима. Йому було дiйсно важко зараз пояснити, хто вiн.
– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумiю, коли непроханi гостi пхаються на чуже весiлля, щоб задарма випити i закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покiйного?
Вiктор заперечно хитнув головою.
– Я хотiв подивитися… Чоловiка одного шукав.
– Шукав одного чоловiка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?
– Нi… Вiн ранiше займався охороною похоронiв… тут, на Байковому…
– І як його звали?
– Олекса… бородань…
Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидiв поруч iз Вiктором.
– Цiкаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?
– Ви його знаете? – запитав iз надiею Вiктор.
– Вiн його знае, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсi… Ти ж його знав?
– Це того, що в серпнi торохнули? – запитав охоронець.
– Ой, як цiкаво! – сивий посмiхнувся. – Це… коли вибухiвку небiжчику пiд голову поклали, ге?
Охоронець кивнув.
– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… i нащо ти цього Олексу шукав?
В iнтонацiях сивого Вiктор уловив небезпеку. Вiн ковтнув слину, зiбрався з думками. «Треба говорити, треба бiльше говорити, – подумав вiн. – Мовчати – небезпечно».
– Хотiв довiдатися, що з моiм пiнгвiном сталося…
– Із твоiм пiнгвiном? – задумливо повторив сивий, i раптом вiн наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого iнтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всi шукали?
– Коли шукали?
– У травнi, здаеться, шукали… усiх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксi бачив!
– А хто шукав?
– Є такi люди в цивiльному, усмiхаються повсякчас… Вони нiби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливi дуже. Проте ввiчливi. Вони мене двiчi пiд брамою мого будинку зустрiчали i дуже просили ксерокс iз твоею пикою моiм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти iм так уiвся?
Вiктор зрозумiв раптом, що вiн живий, i що про нього майже нiчого нiкому не вiдомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив iз простоi причини – не було небiжчика. Тобто небiжчика шукали, поки вiн був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що вiн дiйсно живий.
– Але бiльше не шукають? – з надiею спитав Вiктор.
– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потiм дiстав iз кишенi мобiльник. – Довiдатися?
– Не треба, – попрохав Вiктор.
– Зрозумiло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речi, звуть Сергiем Павловичем.
– Вiктор Золотарьов, – вiдрекомендувався бранець.
– Ну от i познайомилися.
Джип виiхав за ворота цвинтаря, розiгнався. Тепер уся колона iхала вулицею Горького до Московськоi площi. Вiктор дивився у вiкно i думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарi. Вiн прокручував уривки розмови, що вiдбулася десять хвилин тому й вивуджував iз неi iнформацiю: «вибухiвка в трунi пiд головою небiжчика», «вiн його знае, чи знав…». Це про Олексу. Сергiй Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслiдки. Принаймнi вiн не вiдразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надiя. Але, можливо, охоронець знае бiльше.
І Вiктор запитав охоронця, що сидiв поруч iз ним, про вибух.
– Небiжчикiв не багато, але п’ять-шiсть було, – пригадав охоронець. – Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому вiдiрвало. Може, i вижив – не знаю…
Охоронець виявився небагатослiвним, i в джипi знову стало тихо.
Минули Московську площу. Звернули до приватного сектора Голосiева. Промайнуло озеро з пiсковим пляжем i грибками-навiсами.
Хвилин за п’ять уся колона машин зупинилася.
– Приiхали, – сказав Сергiй Павлович.
– Куди? – обережно поцiкавився Вiктор.
– На поминки, – сивий кинув на Вiктора прищулений замислений погляд. – Ходiмо… як на похорон нагодився, то треба й небiжчика пом’янути…
8
Поминки для Вiктора почалися з того, що його обшукали. Усе з кишень повитягали, поклали в кульок i вiднесли. Потiм кивнули йому на дверi, мовляв – iди.
Бiльшiсть гостей посидiла трошки за довгим столом у просторiй вiтальнi з палаючим камiном, випила за упокiй i порозходилася. Залишилося душ вiсiм. На цей час Вiктор уже зрозумiв, що Сергiй Павлович тут господар, що покiйний був чоловiком його дочки Наталки, яка сидiла тут-таки за столом. Чим займався небiжчик, так i лишилося невiдомим. З випадкових розмов Вiктор збагнув, що загинув вiн на полюваннi вiд «слiпого» пострiлу. Просто нещасливий збiг обставин: поруч полювали вiйськовi напiдпитку. Один iз них i всмалив по покiйному, не розгледiвши крiзь листя, що це людина, а не лось.
– Нiчого, нещасних випадкiв у нас на всiх вистачить, – мовив Сергiй Павлович, вихиляючи чергову чарку «Гетьмана».
Потiм один з охоронцiв, що обшукували Вiктора, зайшов до зали i вiдразу зашепотiв щось на вухо сивому хазяiну. Вiктор одразу зрозумiв, що йдеться про нього, бо хазяiн вiдразу подивився в його бiк. Потiм охоронець пiдiйшов до Вiктора i повернув забране з кишень.
Просто передав кульок, куди Вiктор зразу зазирнув. Усе виявилося на мiсцi: i долари, i лист вiд банкiра, i кредитка, i два паспорти – польський i украiнський.
Навпроти сидiла тендiтна жiнка рокiв сорока в облiжному чорному жакетику. Хто вона i як ii звати, Вiктор не знав. Його тут нiкому не вiдрекомендовували; щоправда, особливого подиву з приводу своеi присутностi вiн серед поминальникiв не помiтив.
Кiлька скупих слiв про небiжчика сказав сам хазяiн, потiм пiдiймалися ще двое чоловiкiв. Соромлячись своеi недорiкуватостi, вони швидко белендiли якiсь банальностi, що закiнчувалися незмiнним «нехай земля йому буде пухом!»
Якоiсь митi вже начмелений Сергiй Павлович сказав: «Нудно сидимо!» i вiдразу, виокремивши суворим поглядом одного охоронця при столi, загадав йому поiхати на Хрещатик i привезти «музику з переходу».
Вiктор теж вицмулив чимало. Закусював лише голубцями – миска з голубцями стояла просто нього. Почувши про «музику з переходу», здивувався. Але незабаром усе з’ясувалося: хвилин за сорок охоронець повернувся, ще й не сам – доправив збентеженого неголеного хлопця з гiтарою. Хлопець був трохи пом’ятий, обличчя вирiзнялося блiдiстю, а в очах палав нездоровий вогник. Вiн гарячково розгледiвся в просторiй вiтальнi. Очi його уп’ялись на застiлля.
