скачать книгу бесплатно
– Так, – iз сумом пiдтвердив Вiктор. – Мишко не дряпався. А тiтка Нiна вдома?
– Hi-i, вона по магазинах пiшла. А ти прийдеш?
– Прийду, – пообiцяв Вiктор. – Тiльки трохи згодом… І напевно тодi, коли тiтки Нiни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?
– Живе, – вiдповiла Соня. – Але вiн гарний, вiн менi рольцята купив. А вчора десь на два днi виiхав i обiцяв менi черепашки привезти…
– Цiкаво, значить на море виiхав… Вiн i справдi мiлiцiонер?
– Нi, про чуже око… А насправдi – якийсь вартовий, тiльки не простий, а головний… Ой, тiтка Нiна йде! Хочеш iз нею поговорити?
– Нi, Сонечко, я потiм подзвоню! – хутенько завершив розмову Вiктор i поклав рурку на апарат.
Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далi стояла бiля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вiкна.
– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.
– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?
– Звичайно, заходь! – кивнула вона.
3
Треба було розрядитися. Вiктор простував Хрещатиком порожнем, – лише тi ж два паспорти лежали, кожний у своiй кишенi. А в кишенi куртки глухо дзенькали жетони казино, що з’iздили з Вiктором до Антарктиди й назад. Ідучи вiд баби Тонi, вiн витяг згорток iз жетонами зi спортивноi сумки. Витяг i впхнув у кишеню. Усе це вiдбулося якось автоматично, але зараз, коли вiн iшов Хрещатиком проти вечора – то впiзнаючи його, то не впiзнаючи, – присутнiсть у кишенi жетонiв пiдкреслювала в його прогулянцi елемент гри, елемент газарду. У внутрiшнiй кишенi куртки лежала важливiша штукерiя – кредитна картка «Visa» вiд банкiра-полярника Брониковського. «Вiсiмдесят дев’ять дев’яносто сiм», – повторив Вiктор пiнкод картки. Пам’ять поки не зраджувала. Поруч iз карткою в конвертi лежав лист банкiра до його дружини. Вiктор навiть не поцiкавився, чи е в нього дiти? Потiм довiдаеться. Коли доiде до Москви, знайде ii, передасть листа, переповiсть усе словами. Вона, мабуть, плакатиме… Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацiю. Може, незабаром полетить чергова експедицiя на далекий холодний Пiвдень нашого маленького глобусу?
– У миттеву безпрограшну лотерею не бажаете зiграти? – продзеленчав поруч нахабнуватий голос.
Вiктор спинився. Хлопець рокiв двадцятьох у джинсах, картатiй сорочцi i пiджаку наопаш посмiхався i кивав головою вбiк. Вiктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронникiв бiля розкладеного столика. Зауваживши поворот його голови, вони мерщiй взялися до «гри».
– Дякую, я в безпрограшну не граю, – вiдповiв Вiктор. – Тим бiльше, що я й так завжди виграю!
– Це можна виправити, – сказав хлопець.
– Можна, але не треба, – Вiктор усмiхнувся до хлопця цiлком привiтно, обiйшов його i рушив далi.
Дивно, що ця балачка Вiктора пiдбадьорила. Згадалося, з яким фаталiзмом вiн вигравав тодi в рулетку, яку втомлювали нескiнченнi виграшi. Плужить дурням i новачкам. Новачком його вже не назвеш, а дурнем – ще можна. Але дурень – слово необразливе. Кожна людина – дурна, тiльки однi дурiють перегодом i залюбки, а iншi – цiлком поважно i все життя.
Вiктор спустився на Подiл, але тут на нього чекав неприемний сюрприз: винний бар «Бахус» зник. Натомiсть тепер виблискував модними вiтринами магазин дорогого одягу. Перейшовши на iнший бiк Костянтинiвськоi, Вiктор спустився до пивницi й зрадiв, побачивши, що й тут розливають вино. Склянка молдавського «Каберне» виявилася вельми вчасною. І час зупинився. Поруч пиячили вiльнi громадяни мiста Киева, приходили та щезали червонi плями облич. А Вiктор купавсь у винному теплi, нiби вiдiгрiвався за весь цей пережитий i не надто мiцний антарктичний морозець. І в головi бринiв дитячий голос, голос Сонi, що розпитуе про пiнгвiна Мишка й скаржиться на дряпучу кiшку.
У пивницi вiкон не було. Свiтили жовтi лампочки попiд темною стелею i по-чужинецькому зеленiв неоновий напис над барною стiйкою: «Гайнекен». «Який у бiса «гайнекен?» – подумав iз посмiшкою Вiктор. – Це усе свое, рiдне, вiтчизняне, дешеве». І пиво, i вино, i горiлка, що ii деякi вiдвiдувачi за старою радянською звичкою намагалися непомiтно доливати в келихи з пивом – для змiцнення ефекту. Ефект дiйсно був мiцний. У кутку пивницi вже спав, хропучи, пожмаканий i водночас iнтелiгентний на вигляд чоловiк. До нього пiдiйшов iнший, схилився. Вiктор зацiкавлено спостерiгав, гадаючи, що зараз сплячого будуть виносити абощо. Але все виявилося простiше: у сонька на руцi був годинник, а той, хто пiдiйшов до нього, просто хотiв довiдатися час. Вiн пiдняв безвладну лiву руку, зсунув рукав пiджака з зап’ястка i, вивчивши розташування годинникових стрiлок, поклав руку на мiсце.
На третю склянку вина Вiкторовi забракло грошей. Вiн вийшов крутими сходинками з пивницi й розгледiвся. Вулиця вбиралась у вечiрнi вогнi, нiжне свiтло вiтрин виливалося на тротуари. Якщо зараз завернути лiворуч i пройти метрiв триста, вiн вийде на набережну Днiпра, i тодi рiчкове прохолодне повiтря пiдбадьорить його.
Близько години вiн неквапно брiв набережною до мосту «Метро». Повз гасали машини. А Вiктор iшов i мiркував про себе, про свое повернення. Той факт, що його мiсце в його власнiй квартирi зайняте, сприймався спокiйно. Просто його дiм уже не був його домом. Там виник якийсь iнший свiт, i, можливо, вiн не мав права втручатися в життя цього свiту. Тiльки Соня зараз здавалася йому ближчою, нiж тодi, перед вiд’iздом. Тiльки вона нiби й залишалася нiчиею, тобто такою ж, як i вiн сам. Це спорiднювало, але ще дужче спорiднювало минуле. Спорiднював покiйний Мишко-непiнгвiн, обличчя якого вже витерлося з пам’ятi Вiктора. Але по-iншому Вiктор його пам’ятав. Навiть голос його пам’ятав. І Соня – це все, що вiн залишив свiтовi на згадку про себе. Та й не свiтовi вiн ii залишив, а йому, Вiкторовi…
Дiйшовши до мосту, Вiктор сiв у метро i приiхав на «Лiвобережну» Тепер ноги несли просто до казино «Джеф».
Тут нiчогiсiнько не змiнилося. Обличчя вiн не пам’ятав, а розташування готельного фойе, прохiд за важкi запони, кабiнка обмiну жетонiв – усi таке саме. Охоронцевi на входi до зали Вiктор мовчки тицьнув пару жетонiв, заздалегiдь витягнутих iз кулька в кишенi.
Зупинився бiля найближчоi рулетки, зробив ставки, подивився на трьох пiдпилих хлопцiв, що теж розклали жетони по нумерованих квадратиках столу. По колу застрибала кулька. Молодий круп’е лiниво прищулився й стежив за нею. Для нього гра була нецiкавою – вiн усiм своiм виглядом нiби показував: «Ще не вечiр! Постривайте. Ось годинки за три почнеться справжня гра!»
Вiктор теж стежив за кулькою, i теж лiниво. Однак кулька зупинилася на «десятцi», й Вiктор зрозумiв, що його жетони зараз перейдуть у власнiсть столу. Здивований, вiн знову дiстав жетони й зробив кiлька ставок. І знову програв. Це його протверезило. Хлопцi поруч теж програвали, але цiлком спокiйно, нiби саме для цього вони сюди й прийшли. А вiн нащо прийшов? Бо тут вiн провiв своi останнi днi й ночi в Киевi. Але тодi вiн святкував майбутню смерть i тому вигравав, а нинi? Смерть, схоже, залишилася в iншому, минулому життi. Там же, мабуть, залишилося й везiння.
Вiктор зiграв ще кiлька разiв i знову без успiху. Навiть один iз тих хлопцiв зненацька виграв десяток жетонiв, а жетони Вiктора круп’е рутинно згортав лопаточкою i зсипав у дiрку, в безодню, куди йшло все програне. Той, кому все це згори падало, мав регулярно багатiти, з кожною грою.
«Нi, годi», – подумав Вiктор i зупинив руку, що вже залiзла до кишенi, до кулька з жетонами. Вiн ступив крок назад. Постежив хвилин iз десять за грою хлопцiв. Прийшла офiцiантка з тацею: безкоштовне шампанське мало розрадити постiйний неталан. Вiктор випив шампанського й пiдiйшов до будки обмiну жетонiв.
Спочатку зазирнув у вiконце й переконався, що там хтось е.
– Жетони назад мiняете? – запитав вiн.
– Виграли? – долинуло у вiдповiдь.
– Атож, – Вiктор виклав пригорщу рiзнобарвних кружечкiв i долонею посунув жетони у вiконце. – Це ще не всi!
– Пощастило! – мовив хлопець-мiняйло, але в голосi виникла напруга.
– Десять вiдсоткiв тобi, – сказав Вiктор, нахилившись i пильно уп’явшись очима в хлопця.
Той кивнув, i тодi Вiктор догрiб iз кишенi всi жетони.
– Забагато, – неголосно мовив хлопець.
– Ти порахуй, а там подивимося…
Вiктор випростався. Чув, як зiтхав у кабiнi хлопець, рахуючи й сортуючи жетони за кольорами.
– Тут на вiсiмсот доларiв, – озвався хлопець.
Вiктор посмiхнувся. За його пiдрахунками хлопець помилився чи не втричi, але сперечатися з ним вiн не збирався.
– Гаразд, давай хоч вiсiмсот…
Вже у фойе, зайшовши до туалету й закрившись у кабiнцi, Вiктор перерахував зеленi банкноти й переконався, що з обiцяних восьмисот мiняйло дав йому сiмсот шiстдесят, але й це не викликало в нього нiякого протесту. Вiн однаково вважав себе переможцем: адже вiн помiняв iграшковi грошi на дiйснi, а не навпаки.
Єдине, що трохи гнiтило, – це результат сьогоднiшньоi гри. Було ясно, що удача скiнчилася. Це, звичайно, не остаточний вирок. Можна спробувати оскаржити в долi. Тiльки-но як перевiрити? У казино вiн бiльше не пiде. Двiчi в життi – цiлком досить. Перший раз i останнiй.
4
Навiть у стумi вечiрнього мiста на обличчi у Вiктора, мабуть, читалося, що в кишенi в нього майже вiсiмсот баксiв. Принаймнi, Хрещатиком вiн iшов прямцем, не ухиляючись вiд зустрiчних перехожих, а змушуючи iх обходити себе; доки так вiн прямував, двiчi озивалися до нього моторнi дiвчиська, одягненi надто легко навiть для нiжноi прохолоди лiтнього вечора. А потiм, хвилин за п’ять, бiля кав’ярнi «Грота» ще одна, третя, iз хлоп’ячою стрижкою i зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспiшай так, мене не помiтиш!» І вiн зупинився здивовано, завважив ii, тендiтну, в усьому мiнi.
– Ну? – сказав вiн, а вона широко усмiхнулася й опустила на носик величезнi, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за iхнiм темним склом не просто очi, а майже все обличчя. Тiльки усмiшка лишилася нижче за окуляри.
– У тебе е куди йти? – запитав раптом Вiктор, не дочекавшись вiдповiдi на свое неконкретне «ну?» І дiйсно, на таке «ну?» i вiдповiдати нiяк.
– Є куди, – кивнуло дiвчисько. – Ходiм!
– Стривай, – Вiктор пiдняв руку до свого обличчя, торкнувся вказiвним нижньоi губи i замислено продовжив – А яка програма? І скiльки коштуе?
– У тебе вистачить, – дiвчисько знову пiдняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…
І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лiвоi кишенi куртки, вихопила зелену сотню, що визирала вiдтiля, помахала нею перед обличчям Вiктора, потiм згорнула банкноту навпiл i засунула ii назад у лiву кишеню.
– Понтуеш? – запитала вона.
– Нi, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?
– Свiтлинка, а тебе?
– Вiтько…
– Ну що, Вiтьку, гайда!
Вони пiднялися до кiнотеатру «Дружба». Далi Свiтлинка вела Вiктора нагору Лютеранською до Печерська. Вiктор iшов позаду на пiвкроку й то дивився навсiбiч, то розглядав дiвчину. Вона раз у раз напiвоберталася, перевiряючи, чи не загубився вiн.
– Ти чим узагалi займаешся? – запитала вона, напiвобернувшись у черговий раз. Запитала лiниво, без цiкавостi.
– Я? – Вiктор зiтхнув, замислившись. Раптом потрiбне слово саме вихопилося з рота. – Я – полярник…
– Полярник? – здивувалася Свiтлана. – Їй-iй? Либонь, сидiв?
– Зимував… Чи, власне, лiтував.
– На крижинi?
– Майже. В Антарктидi, в експедицii. Знаеш, в Украiни е там дача, «Фарадей» називаеться. Я там за захист прав пiнгвiнiв вiдповiдав.
– Дача? В Антарктидi? Кулi ллеш! – засмiялося дiвча.
– По-перше, я не люблю такi слова, а по-друге – я не брешу! Я дiйсно щойно звiдти.
Свiтлана раптом зупинилась, ii круглi оченята спалахнули.
– Вже, полярнику, прийшли!
Вiктор озирнувся й побачив, що зупинилися вони перед вiдкритими навстiж воротами дитсадка. Вуличнi лiхтарi насилу пiдсвiчували пiсочницi й гойдалки. У вiкнах двоповерхового будинку не свiтилося. Вiктор перевiв погляд на Свiтлану, потiм ще раз зизим оком – на дерев’янi навiси бiля дитячих майданчикiв. У думках зринула пiдозра, що Свiтлана збираеться «почастувати» його пiдлiтковою романтикою вулицi. А йому цього не хотiлося. Вiдкритий простiр – чи то в Антарктидi, чи то в центрi Киева – вiн не полюбляв. Особливо коли над цим простором залягала темрява.
– Ну й що далi? – запитав Вiктор i в голосi пролунало легке роздратування. – Що ми тут робитимем?
– Не бiйся, Вiтьку, – защебетала Свiтлинка. – Маю чарiвний ключик!
І вона легко рушила до бiчних дверей дитсадка. Спритно вiдiмкнула дверi i, зазивно махнувши рукою, пiрнула в темряву. Вiктор увiйшов слiдом.
Усерединi було напрочуд тихо, i ця тиша здалася Вiкторовi тривожною.
– Не бiйся, тут нiкого! – чомусь прошепотiла Свiтлинка й знов махнула рукою, показуючи дорогу.
Вони пiднялися на другий поверх, пройшли широким коридором, слухаючи, як порипуе пiд ногами паркет. Потiм Свiтлана вiдкрила дверi й вони зайшли до якогось примiщення. Очам Вiктора, що вже звикли до пiвмороку, вiдкрилася спальна кiмната з двома десятками по-вiйськовому застелених дитячих лiжечок. Збитi «трикутники» подушок стояли рядком i вiдразу нагадали Вiкторовi про пiонерськi табори з радянського дитинства.
– Чого стоiш? – запитала Свiтлана. – Треба прилаштовуватися, бо буде незручно!
І вона взялася зсувати лiжечка впритул. Їi намiр був зрозумiлий. Якщо зсунути п’ять таких лiжечок докупи, вийде одне нормальне двоспальне лiжко, що й робила зараз Свiтлана.
Закiнчивши, вона повернулася.
– Гей, полярнику, роздягайся, бо замерзнеш!
Вiктор раптом знiяковiв. Знову озирнувся навсiбiч, прислухався до тишi, подивився на охайнi не зсунутi Свiтланою лiжечка, що геометрично шикувалися лiворуч.
– Тут i досi дитсадок? – запитав вiн i озирнувся на Свiтлану.
Вона стояла вже в самих трусиках.
– З восьмоi ранку до шостоi вечора – так, – вiдповiла вона.
– А iз шостоi вечора до восьмоi ранку?
– Ти чого, Вiтьку? – до подиву в голосi домiшалося роздратування. – Тебе щось непокоiть?
– Та нi, – Вiктор опанував себе, полишив зайвi думки й хутко роздягся.
Вони вже лежали на «поперечному» лiжку i Вiктор вдихав пах якихось парфумiв, коли Свiтлана нарештi торкнулася його грудей, повернулася на бiк i прошепотiла: «Не бiйся, це не бордель! До речi, вранцi та вдень я тут теж працюю…»
– Ким? – Вiктор повернувся до неi i торкнув пальцем ii губи.
– Ну, не вихователькою, звичайно, – вiдповiла вона й поцiлувала його пальчик. – Я з дiтьми пiснi розучую. На пiанiно iм мазурки й польки граю, а вони собi танцюють. Просто позаздрити можна!
– Тобi й зарплату тут платять?
– Авжеж, п’ятнадцять баксiв на мiсяць у рiднiй валютi… Однак батькiвщину люблять не за бакси…
– Яку батькiвщину? – не втямив Вiктор.
Свiтлана обiйняла його, пригорнула до себе.
– Мою батькiвщину, оцей садок! Я тут п’ять рокiв свого життя провела, спочатку в яслах, потiм – у рiзних групах. Мене сюди батьки о восьмiй ранку скидали, а о шостiй вечора забирали.
– Нащо тобi це? – здивувався Вiктор. – Ти ж, напевно, i так непогано заробляеш!
– Нехай тобi бiс! – розсердилася раптом Свiтлана. – Ти менi ще нi копiйки не заплатив, а вже моi грошi рахуеш! Ну-бо, мерщiй до роботи!
Вона зареготала, повернула Вiктора так, що вiн опинився на спинi, а сама вмостилася йому на живiт, схилилася, поцiлувала в губи.
– Ти базiка, а не полярник! – сказала майже ласкаво.
– Нi. Я просто довго не розтуляв рота!
Порипування лiжкових сiток вiдлунило вiд стiнок простороi дитячоi спальнi. Вiкторовi раптом дуже сподобалася мiнiатюрнiсть Свiтлани. Вiн легко перекочував ii через себе на iнший бiк i там знову горнув до себе, притискався до неi, шукав ii очi, ii губи. Це тривало довго, поки раптом звiдкiлясь iз темряви не долинув далекий телефонний дзвоник. Разiв зо три подзеленчав i замовк. Але Вiктор пiдняв голову й знерухомiв, наслухаючи.
