скачать книгу бесплатно
– Зачекай, – попросив Олекса i взявся до роботи.
Засичав струмiнь повiтря, що виривався з нiкельованоi рурки до металевого глечика з вершками.
Вiктор спостерiгав, який спритний з Олекси бармен.
Хвилини за три вони продовжили розмову.
Вiктор оповiв про свою iдею й про потенцiйну згоду шефа.
Як не дивно, нiякого блиску в очах вiд почутого в Олекси не з’явилося.
– Я спитаю, – без запалу сказав вiн. – А що вiн хоче навзамiн? Пiдтримку на виборах?
– Нiчого! Просто, якщо все вийде, у момент передачi протезiв буде тут пару журналiстiв, фотографи, щоб усе це донести до виборцiв…
– Не думав, що ти в полiтику влiзеш! – похитав головою Олекса.
– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.
– Дайбi! – iз сумнiвом мовив Олекса i зiтхнув. – Гаразд, побудь тут, я пiду побалакаю. Добре, що хазяiн тут…
І вiн виiхав до зали.
«Пiду побалакаю?» – повторив Вiктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.
Назад за стiйку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.
– Знаеш, – сказав вiн. – Загалом хазяiн не проти, але нехай тодi твiй шеф ще одну рiч зробить для нас. Це нам важливiше. Адже ти зрозумiй: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокiнг – один раз у життi надягти, щоб одержати вiд начальника вiддiлу по боротьбi з органiзованою злочиннiстю iменну гранату… – Олекса розсмiявся. – Протези напружують… А от якщо вiн нам замовить бiльярдний стiл iз короткими нiжками, щоб можна було iнвалiдам кулi покатати, тодi ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити iх не обiцяемо, втямив?
Вiктор кивнув. На обличчi в нього позначилася думка, i Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.
– Думаю, що з бiльярдом усе буде о’кей, – Вiктор усмiхнувся. – Вiн сам запеклий гравець!
– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тодi менi скажеш. На, вiзьми мою вiзитiвку, в мене телефон помiнявся. Там i мобiльник зазначений. Подзвониш, тодi треба буде зустрiтися, – аби вiн приiхав i щоб хазяiн був… Вибори ж зовсiм незабаром… Коньячку хильнеш?
Останне питання пролунало несподiвано i якось навiть занадто приязно. І Вiктор згодився. Олекса налив i йому, i собi.
– Знаеш, – сказав вiн, пiднiмаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моему життi! Тобi не зрозумiти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…
– І гiрше за майбутне, – додав Вiктор.
– Ну, цього нiхто не знае, – Олекса мотнув головою i випив коньяк душком.
Вiктор пив коньяк поволi. Коньяк виявився несподiвано шляхетним на смак.
– Це що? – запитав Вiктор, поглядом показуючи на чарку.
Олекса дiстав iз полицi пiд кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив ii в руках.
– «Мартель», – прочитав вiн спокiйним голосом. – «Гуманiтарка» вiд давнiх друзiв… Якось я так його начмелився, що потiм усю нiч увi снi ходив… А вранцi ноги болiли, нiби вони на мiсцi… Гаразд, допивай i йди, бо нашi не дуже люблять, коли тут неiнвалiди затримуються…
Вiктор кивнув, потис Олексi на прощання руку i, не озираючись по боках, не розглядаючи вiдвiдувачiв, вийшов iз кав’ярнi.
21
Наступна нiч довела, що бiляпередвиборча робота тривае цiлодобово або лишень у нiчну змiну. Щойно Вiктор повернувся з Татарки з вiдчуттям виконаного на «вiдмiнно» завдання й у передчуттi похвали, його вiдразу посадили в джипi, i от уже вони втрьох iз Павлусем i Сергiем Павловичем мчать вечiрнiм Киевом, i нiхто його про результати поiздки не розпитуе. Сергiй Павлович мовчки сидить поруч iз Павлусем на передньому сидiннi. Видно, вони на нього чекали, але ж вiн цього не знав! І не пояснили нiчого: куди, навiщо?
– Ану зупини тут! – наказав раптом Павлусевi шеф.
Джип рiзко загальмував. Сергiй Павлович повернувся.
– Ходiмо подивимося! – кинув вiн Вiкторовi, i Вiктор вiдразу вийшов iз машини. Розгледiвся.
Вони стояли на проспектi Перемоги. Попереду висвiтлювалися вуличними лiхтарями монументальнi тварини, що охороняли вхiд до киiвського зоопарку. На iхнiй вигляд у Вiктора серце тьохнуло.
– Не туди дивишся! – вiдволiк його голос шефа. – Сюди дивися!
Вiктор повернувся й зрозумiв, що стоять вони перед довгим потрiйним стендом для афiш i просто на них дивляться два рiзних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергiя Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасiв: приклеена реклама косметичноi фiрми «Грацiола».
– Ну як? – задоволено подивився на Вiктора Сергiй Павлович.
– Чудово!
– Тримай! Гарна iдея коштуе гарних грошей! – шеф простягнув Вiкторовi кiлька купюр.
Перед тим, як сховати бакси до кишенi куртки, Вiктор кинув на них швидким оком i зрозумiв – тут зо три сотнi, якщо не бiльше. Просто купюри були невеликi.
– Їдьмо! – наказав шеф.
Джип загарливо рвонув iз мiсця i вiдразу ж став у лiвий ряд, змусивши «жигулi», що мчали в ньому, рiзко загальмувати.
– А куди ми? – спитав Вiктор, подавшись уперед, просунувши голову мiж Павлусем i шефом.
– На склад нелiквiдiв, – вiдповiв Сергiй Павлович. – До речi, як там твоi iнвалiди?
– Порядок… Тiльки в них е зустрiчне прохання…
– Дороге?
– Нiвроку, але зi смаком. Вони просять бiльярд для iнвалiдiв, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…
– Нема проблем, я саме збирався свiй на новий мiняти… Вiдвеземо iм, там i нiжки пiдрiжемо…
Питання розв’язалося ще простiше, нiж Вiктор сподiвався. Бiльше питань у нього до шефа не було, i решту дороги в джипi грало радiо «Шансон», включене Павлусем.
«Склад нелiквiдiв» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовнi нагадував склад. Принаймнi високим залiзним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту i ще суворiшою залiзною брамою. Усерединi ж поруч з об’емним сферичним ангаром iз дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вiкон якого лилося на вулицю затишне жовте свiтло.
Чолов’яга, що вiдчинив браму iхньому джипу, був одягнений у вiйськовий камуфляж. Вiн одразу зачинив браму й пiшов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою i сказав: «Приiхали!» Вiдразу щось задзижчало, i вiн вiдкрив важкi залiзнi дверi й жестом запросив трьох гостей увiйти.
Усерединi iх зустрiли ще трое чоловiкiв у камуфляжi. Вони привiталися iз Сергiем Павловичем, проiгнорувавши Павлуся й Вiктора. Вiдiйшли з ним убiк, пошепотiлися.
Павлусь i Вiктор чекали хвилин п’ять, поки не закiнчилися цi дiловi шепотiння. Потiм Сергiй Павлович кивком голови покликав iх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залiзними схiдцями з поруччям з одного боку. Унизу горiла чергова червона лампочка. Вiктор перечепився i ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь пiймав його, схопивши за плече. Плече вiдразу заскiмлило – Вiктор оцiнив фiзичну мiць i реакцiю охоронця. Вiдкрив очi ширше – треба було хоч так боротися з раптовою хвилею втоми. Спробував згадати, коли й куди пiшли двое в камуфляжi. Але не змiг. Не помiтив вiн цього, а тепер лише один iз них вiв iх схiдцями униз. Але от схiдцi скiнчилися. Проводир клацнув вимикачем, i в просторому пiдвальному коридорi спалахнуло свiтло – чотири великi «стоватки». Вiктор озирнувся. Коридор був метри три завширшки. Обабiч коридору через однаковi промiжки чорнiли нефарбованi залiзнi дверi, «припорошенi» iржею.
Проводир питально озирнувся на Сергiя Павловича.
– Спочатку до близнюкiв, – неголосно мовив шеф. Потiм знову кивком покликав Вiктора за собою, а Павлуся попросив зачекати в коридорi.
За залiзними дверима виявилася звичайна в’язнична камера з двома дерев’яними лавами, столиком i киблем. На лiвiй лавi лежали знайомi близнюки-iмiджмейкери. Мабуть, спали, але, почувши брязкiт дверей, прокинулися, сiли.
Права рука одного була з’еднана наручниками з лiвою рукою iншого.
– Ну, як нашим канаркам у клiтцi? – запитав спiвучо Сергiй Павлович, пiдiйшовши до них ближче. – Скарги на ставлення е?
Один iз близнюкiв заперечно мотнув головою. Вiктор уважно придивився до iхнiх облич – синцiв i саден не було.
Проводир дiстав iз внутрiшньоi кишенi камуфляжноi куртки складенi вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув i хвилини три-чотири уважно читав.
– А з ким усе-таки ви розмовляли в саунi? – запитав вiн, дочитавши «твiр» близнюкiв.
– Та ми не знаемо, це Жора його знае, – вiдповiв один.
– Гаразд, даю вам ще добу, – вiн простяг пописанi аркушики «говiркому» близнюку. – Згадаете i допишете те, чого тут ще нема. Якщо я раптом не знайду у вашому творi того, що менi самому вiдомо, – будемо робити вас сiамськими близнюками, i без наркозу. Ходiм!
Проводир замкнув дверi камери близнюкiв. Озирнувся на шефа.
У другiй камерi добряче потовчений i прикутий наручниками до кiльця в стiнi стояв навколiшки Жора. Коли вони зайшли, вiн повiльно повернувся.
– Ну що, лохотроннику житомирський, згадав, з ким у саунi говорив? – Сергiй Павлович опустився навпочiпки i дивився тепер шефу «iмiджмейкерiв» просто в очi. – Знаеш, у мене бiльше нема часу на балачки. І грошей на твое утримання шкода. Ти думаеш, ти тут за бюджетний рахунок сидиш, суко? Я за кожну добу п’ятдесят баксiв плачу… І, щиро кажучи, не бачу рацii бiльше витрачатися… Мало того, що ти грубо порушив Закон равлика, то ще й мовчиш!
– Який ще закон? – промукав Жора.
Сергiй Павлович повiльно звiвся на рiвнi ноги, зiтхнув. Пошукав поглядом спiвчуття у Вiктора, але Вiктор нiяк на погляд шефа не вiдреагував. Просто вже спав стоячи. Хоча слухав i чув усе, що мовилося в камерi приватноi в’язницi.
