скачать книгу бесплатно
– Ти нi бiса не зрозумiв? – кивнув Сергiй Павлович i зiтхнув. – До мармизи придивись! Стривай! Павлусю, принеси-но фотки з нашого архiву!
Павлусь незабаром повернувся з великим коричневим пакетом. Витяг вiдти десятка пiвтора свiтлин великого формату. Передав Вiкторовi.
Той на однiй свiтлинi затримав погляд: пiкнiковий портрет чоловiка, зовнi дуже схожого на передвиборного конкурента.
– Це що, його брат? – запитав Вiктор.
– Це вiн i е.
Вiктор поклав фотознiмок поруч iз плакатом i вiдразу збагнув причину настiльки раптовоi змiни настрою в Сергiя Павловича.
Обличчя на плакатi вiдрiзнялося американською чистотою шкiри й грецькою правильнiстю рис. Те ж обличчя на фото було прикрашено довгою лiнiею шраму на правiй щоцi i кривим, збоченим боксерським носом. У рештi розбiжностей не було.
– Так, даю вам пiвгодини! Думайте, що з цим робити! Я зрозумiло сказав? – Сергiй Павлович ударив гострим поглядом по очах охоронця, потiм перевiв погляд на Вiктора. – А ти пiди розбуди цю бригаду i дай iм завдання. Нехай теж думають! Щоб за пiвгодини доповiли менi, як повернути шрам на мiсце!
Ляснули дверi, й охоронець iз Вiктором залишилися самi. Павлусь важко зiтхнув.
– Оце втьопалися, – розпачувався вiн. – Ми ж не СБУ, щоб знати, де якi плакати друкуються! А що тепер iз цим робити? – i вiн питально подивився на Вiктора. – Що будемо дiяти?
– Пiду Жору розбуркаю, – Вiктор пiдвiвся з-за столу, але погляд Павлуся, що вмить став твердим i колючим, посадив його на мiсце.
– Потiм розбуркаеш, спочатку свою голову в щимки поклади!
– Ну не домальовувати ж йому шрам на кожному плакатi! – Вiктор зрушив плечима.
– Послухай, – Павлусь пом’якшив погляд i iнтонацiю. – Менi платять за м’язи i вiдданiсть, а тобi – за голову! Попрацюй нею!
Наразi Вiктор зiтхнув. Замислився. Опустив погляд на стiл, де тепер лежав передвиборчий плакат без шраму й фото зi шрамом. Пiд ними лежав коричневий конверт з iншими фотографiями конкурента. Вiктор витяг його, переглянув знiмки. Зупинив погляд на одному, де був зображений правильний «документальний» анфас. Тут i шрам гарно виокремлювався на обличчi, i нiс був кривiший, нiж на iнших свiтлинах. Вiктор узяв цей анфас, пiднiс ближче до очей. Потiм знову подивився на плакат – там теж анфас, i теж «документальний». Але, крiм шраму й носа, помiтив Вiктор ще одну важливу вiдмiннiсть: на плакатному «очищеному» обличчi сяяла американська самовпевнена посмiшка, а на «архiвному» знiмку вираз обличчя було похмурий i губи щiльно стиснутi, через що увесь вираз обличчя здавався «зацькованим», немов у загнаного вовка. Ця вiдмiннiсть здавалася зараз Вiкторовi важливiшою, нiж присутнiсть чи вiдсутнiсть шраму.
– Зроби-но менi каву! – надто розкуто попросив вiн Павлуся, i той збагнув, що Вiктор на пiвдорозi до розв’язання проблеми. Охоронець мерщiй пiдвiвся, пiшов до плитки.
Вiктор звернув своi думки й погляд на два анфаси. Згадалася телереклама прального порошку «Тайд». Двi сорочки – одна цiлком вiдiпрана, а на iншiй залишилася бура пляма. «Чистота – чисто «Тайд»! Павлусь озирнувся, вiн немов вiдчув енергiю думки Вiктора, що мала зняти напругу й у шефа, i в них самих.
А Вiктор уже захопився побудованим в уявi рекламним роликом, де – замiсть двох однакових, але по-рiзному чистих сорочок – були зображенi два однакових, але по рiзному «чистих» обличчя кандидата в депутати парламенту. Ролик уже крутився в його уявi, хоча вiн чудово розумiв, що вирiшити цю проблему за допомогою телебачення нiхто не дозволить. Не той рiвень його кандидата. Але ж iнформацiя може передаватися тисячами рiзних способiв, аж до грубих написiв на парканi!
– Ну що? – з надiею запитав Павлусь, наливаючи каву з джезви.
– Гаразд! І без усяких iмiджмейкерiв!
– Бачиш, як добре давати людям поспати! – усмiхнувся охоронець. – Ну-бо, розповiдай!
– Треба додрукувати його плакати, – Вiктор посмiхнувся, уп’явшись у блакитнi очi охоронця.
Павлусь прищулився.
– Тiльки в розширеному варiантi, – додав Вiктор. – Точнiше, це буде один великий плакат, що буде доклеюватися до його плакатiв…
Павлусь усiм своiм виглядом показував, що не розумiе, але дуже хоче зрозумiти думки Вiктора. І тодi Вiктор узяв «документальний» анфас зi шрамом, носом i без посмiшки, покрутив його в руцi, як виграшний квиток лотереi «Забава». Пояснив, що його треба збiльшити до розмiру передвиборчого плаката, щоб виглядали вони так, нiби видрукуванi одночасно. А потiм згори дати рекламу якоiсь косметичноi фiрми…
Павлусь усмiхнувся, але усмiшка була «неповна». Видко, до кiнця вiн усе-таки iдею Вiктора не розчовпав. Хоча щось пiдказало Павлусевi, що цей хлопець дiйсно не дурень i шеф ось-ось злагiднiшае.
Шеф «в’iжджав» в iдею Вiктора поволi, але коли «в’iхав» – у його очах спалахнув пiонерський запал.
– Косметична фiрма? – замислився вiн уголос. – Косметика – це гарний бiзнес, а якщо це бiзнес, то комусь вiн дае гарнi грошенята i якась частина з них пiде на вибори! Павлусю! – вiн звернувся до охоронця, що стояв тепер бiля кухонних дверей i спостерiгав, як шеф помалу повертаеться до нормального настрою. – Павлусю, подзвони Потаповичу, нехай довiдаеться, яка косметика дiлиться з нашим «приятелем» грiшми!
Павлусь вийшов. Шеф звернув погляд на Вiктора.
– Молодець! – сказав вiн. – Бригада ще спить?
Вiктор кивнув.
– Так, до речi, – Сергiй Павлович дiстав iз кишенi пiджака ключ, простягнув його Вiкторовi. – Це вiд нового замка, вiд старого ж у тебе е?
Вiктор мовчки уп’явся зором на ключ.
– Це вiд твоеi квартири, – пояснив шеф.
– А хто в нiй зараз? – боязко спитав Вiктор.
– Хто-хто… Твоя Соня зi своею нянькою… Нянька на зарплатi i нi на що не претендуе…
– Нянька та, що була? – обережно поцiкавився Вiктор.
– Ну та, що ти наймав, як ii там, Нiна чи що…
– А цей Микола?
– Миколка твiй виявився Семком. Цiкавий тип, вiн у мене в гостях. Тiльки не тут, а на iншiй квартирi. До нього зараз вживають виховних заходiв. Ти, до речi, коли додому заiдеш, переглянь усе уважно, бо вiн рiзне мiг залишити… Вiн кур’ерував мiж Одесою й Киевом. Спочатку важкi наркотики возив, а потiм на пластикову вибухiвку перейшов. На неi зараз попит разiв у п’ять пiднявся – вибори!
– Коли я можу додому з’iздити? – запитав Вiктор.
Сергiй Павлович подивився на годинник.
– За двi години тебе Павлусь туди вiдвезе й потiм привезе назад…
Помiтивши питальний погляд Вiктора, Сергiй Павлович усмiхнувся по-батькiвському.
– Ти не ображайся – вiн тебе не вартуватиме, а охоронятиме. Збагнув вiдмiннiсть? Твiй мозок менi зараз потрiбен у робочому станi, а не розкиданий по асфальту…
17
За вiкнами джипу пронеслася вулиця Червоноармiйська. На площi Толстого довелося простояти кiлька хвилин у тиснявi. Потiм знову без зупинок. П’ятнадцять хвилин – i з’iздить джип «Мерседес» iз дороги, повертае спочатку праворуч, потiм лiворуч.
Праворуч проiздить повз одноповерховий смiтник, за яким на пустирищi самотньою i жалюгiдною копiею вежi Ейфеля стоiть голубник, бiля якого менше року тому по снiгу вони iз Сонею та Сергiем прогулювали пiнгвiна Мишка. Поруч десь бiгали бездомнi й незлобивi собаки.
Дивний острах перейняв Вiктора, i здалося йому, що його в особливому скафандрi, у якомусь броньованому пiдводному човнi опустили на мить у минуле. Варто йому злякатися чогось – смикне вiн невидимий шланг, що йде нагору, у реальнiсть, i вiдразу витягнуть його, знiмуть скафандр i дадуть вiдсапнути, щоб подумав вiн i вирiшив остаточно, чи хоче вiн дiйсно спускатися в минуле.
Машина зупинилася бiля парадного Вiктора, i вiн подивився уважно Павлусевi в обличчя – просто зрозумiв, що Павлусь уже приiздив сюди й адресу знае.
– Я бiля трансформаторноi будки чекатиму, – сказав Павлусь.
Вiктор мовчки видiстався iз джипу.
Перед своiми дверима не знав, на яку ступити. У руцi тримав два ключi, але погляд прикипiв до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково дверi вiдкриють. Соня чи Нiна. Але тодi вiн зробить iз себе гостя. Його впустили, йому вiдчинили. Але ж вiн господар. Просто його, Вiктора, довго не було.
Нарештi наважився й вiдчинив ключами замки, але перед тим, як вiдкрити дверi, усе-таки подзвонив. Потiм зайшов до коридору. Вiдразу побачив там, на пiдлозi, блюдко з молоком. Це для дряпучоi кiшки.
Рипнули дверi до кiмнати, й з прорiзу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик iз вишитим букетом троянд. Змiряла Вiктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчi.
– Привiт! – мовив Вiктор неголосно.
– Привiт! – вiдповiла Соня.
– Ти одна?
Вона заперечно хитнула головою.
Вiктор зiтхнув. Роззувся. Зайшов до кiмнати й вiдразу застиг на мiсцi. Кiмната його не приймала, вона була зовсiм чужою: рожевi шпалери, зеленi гобеленовi накидки на фотелях i канапi, на столi – рожева скатертина з мереживною торочкою.
Вiктор розгледiвся уважнiше в пошуках знайомих речей. Пiдiйшов до столу. Зiрвав скатертину, i полiроване дерево стiльницi немов усмiхнулося йому.
– Тобi що, ремонт не подобаеться? – запитала Соня, що стояла у дверях.
– Не подобаеться, – визнав Вiктор.
Соня вiдкрила дверi до спальнi й гукнула туди:
– Нiно, а дядьковi Вiктору ремонт не подобаеться!
Вiктор зайшов у спальню й побачив Нiну. Вона сидiла на подвiйному лiжку, якого теж ранiше не було. Сидiла в домашньому махровому халатi. Сидiла i дивилася на пiдлогу заплаканими очима.
– Ну, здрастуй, – видихнув Вiктор, вiдчуваючи в грудях дивне хвилювання.
Нiна пiдвела на нього погляд. Кивнула у вiдповiдь, прикусивши губу.
– Ну чого ви як двi кiшки? – проговорила раптом Соня.
– Сонечко, вийди! – попросив Вiктор. – Знайди кiшку й пограйся з нею.
– А вона на вулицю пiшла!
– Тодi просто вийди!
Соня вийшла до вiтальнi, але дверi лише притулила. Вiктор закрив дверi. І тепер стояв i мовчки дивився на мовчазну Нiну.
– Ну, як справи? – нарештi порушив вiн тишу.
– Як справи? – перепитала вона зi слiзьми в голосi. – Як справи? Усе, що я нажила, усе мое щастя отак за пiвгодини зруйнувати… втоптати в бруд…
– Яке щастя? – щиро здивувався Вiктор. – За якi пiвгодини?
– Не прикидайся! Це ж ти все органiзував! Я знаю! Мене попереджали, а я, дурепа, не вiрила!
Вiктор раптом звернув увагу на те, що Нiна погладшала, i пасок, яким був пiдперезаний махровий халат, лише пiдкреслював це. Сперечатися чи говорити з нею бiльше бажання не було. Погляд Вiктора став похмурий i холодний. Нiна це вiдразу помiтила i змовкла.
– Нi, вибач… це в мене вихопилося… я просто злякалася, коли вчора прийшли… Я згодна, я ж учора казала. Я нi на що не претендую… Менi нiчого тут не треба!
– Гаразд, – проговорив Вiктор. – Зроби чаю, будь ласка!
Нiна вийшла. Вiктор пiдiйшов до вiкна i дивився на те саме пустирище з голубником i смiтником. Лiворуч виднiвся краечок низенького паркану дитсадка, паркану, пiд яким вiн малюком поховав свого першого померлого хом’ячка. У кiмнатi було прохолодно. До початку опалювального сезону ще цiлий мiсяць, та й коли почнуть опалювати – тепло до п’ятого поверху ледве досягатиме.
Рипнули дверi. Вiктор повернувся.
– Тiтка Нiна сказала, що чай готовий.
На кухнi, дяка Богу, все лишилося, як було. Чи, принаймнi, майже все. Тiльки на пiдвiконнi чогось бракувало. Чогось дуже важливого.
– А де Сергiй? – запитав Вiктор.
Нiна подивилася на нього здивовано.
– Який Сергiй?
Вiктор показав поглядом на те мiсце, де аж до його втечi стояла урна з порохом Сергiя Фiшбейна-Степаненка.
– На балконi, вона тут заважала…
– Принеси й постав на мiсце.
Нiна пiшла на балкон i принесла урну. Поставила ii на пiдвiконня ближче до плитки. Витерла з неi пил i бруд губкою для миття посуду. Присiла на ослiн, на якому ранiше регулярно стояла Мишкова миска.
– Оглянь уважно всi речi, – мовив Вiктор. – І склади все, що залишив чи забув твiй Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай i не дивись. Це може бути небезпечно…
– О Господи! – вирвалося пошепки в Нiни. – Я ж не знала…
– Ти зрозумiла? – запитав Вiктор.
Нiна кивнула…
– А ти iй допоможеш, добре? – Вiктор звернувся до Сонi, що сидiла збоку мiж ним i Нiною.
– Гаразд, – пообiцяла Соня.
– Грошi залишилися? – запитав Вiктор пiсля павзи.
– Мало, – Нiна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблiв купили… дачу…
– Яку дачу?
