скачать книгу бесплатно
– Не бiйся, це в директриси телефон… Либонь, хтось помилився… iсти хочеш?
Здивований запитанням, Вiктор розслабився, знову лiг, опустив голову на подушку, повернувся обличчям до Свiтлинки.
– А яке в тебе сьогоднi меню?
– Меню тут iз тисяча дев’ятсот сiмдесят третього року не мiнялося. Манна каша з плямою масла i полуничного джему посерединi. Жадiбнi виiдають середину i п’ють компот, а розумнi все це розмiшують i з’iдають цiлу тарiлку…
– Нiвроку! Було б непогано! – усмiхнувся Вiктор.
– Чому «було б»? – образилася Свiтлана. – Ти що, менi не вiриш? Ану пiдводься! Рукомийник у коридорi праворуч, горщики – там же!
Одягшись, вони пiшли в iнше крило будинку й там, у неосвiтленiй дитсадковiй кухнi, Свiтлана «наослiп» зварила манну кашу. Тiльки коли вона вiдкривала холодильник, щоб узяти молока, на пiдлогу впало жовте домашне свiтло. І блакитнуватi вогники газовоi конфорки також створювали видимiсть затишку. Але потiм, коли Вiктор скорчився в три погибелi бiля столу в дитячiй iдальнi та iв алюмiнiевою ложкою справжню манку з полуничним джемом, вiдчуття затишку бiльше не було. Навпроти сидiла Свiтлана, яка, завдяки своiй мiнiатюрностi, почувалася за столиком цiлком зручно. І Вiктор, усмiхнувшись, не втримався вiд питання:
– Ти навмисне не виросла? Щоб у дитсадку залишитися?
– Авжеж! – весело вiдповiла вона. – На дiтей не ображаються – це раз! Їм багато чого вибачають – це два! І по-трете – iх теж намагаються не кривдити, а навiть навпаки – панькають! Зрозумiв?
– Як же менi тебе панькати? – запитав Вiктор.
– Нi, це я тебе наразi нанькаю, бо ти якийсь вiдморожений, тобто полярник. Ось, бачиш, кашею призволяю! А вiд тебе менi багато не треба – п’ятдесят баксiв цiлком вистачить!
– Не забагато? – смiючись поцiкавився Вiктор.
– Старий, у мене система знижок для полярникiв не передбачена… Але якщо ти будеш наполягати – я що-небудь придумаю!
– Нi, наполягати не буду! Я просто пожартував…
Прокинувся Вiктор на тих же лiжечках. Десь на пiдлозi задзвонили будики. У розплющенi очi вiдразу вдарив сонячний промiнь, i Вiктор замружився, вiдвернувся. Нагнувся, перебiг очима пiдлогу й збагнув, що будики ночували у Свiтлинки в сумочцi. Сама Свiтлана ще спала, тицьнувшись кирпатеньким носиком у подушку.
Вiктор пiдвiвся, вiдкрив сумочку, витяг звiдти маленькi будики й вимкнув iх. Коли засовував iх назад, звернув увагу в сумочцi на ключi вiд машини та якесь посвiдчення. Озирнувся на Свiтлану, яка досi спала, й розкрив посвiдчення.
Посвiдчення виявилося студентським квитком Свiтлани Альохiноi, студентки третього курсу Коледжу мiжнародного бiзнесу.
– Третiй курс? – здивувався Вiктор, ще раз озирнувся на Свiтлану, яка спала.
На фотокартцi, вклеенiй до студквитка, Свiтлана Альохiна виглядала набурмосеним i невдоволеним пiдлiтком.
Здивований Вiктор засунув студентський квиток назад у сумочку, пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна. Потягнувся, незвично бадьоро озираючи подвiр’я дитсадка, i вiдразу вiдсахнувся до лiжок, помiтивши, як на подвiр’i, жваво розмовляючи, з’являються двi жiнки похилого вiку.
Пiдскочив до Свiтлани, схилився, торкнув плече.
– Свiтлинко! Пiдводься! Сюди люди йдуть!
Свiтлана лiниво розплющила очi.
– А будики дзвонили?
– Дзвонили, хвилин п’ятнадцять тому.
– Що? – Свiтлана схопилася на рiвнi ноги, швидко вбралася, озирнулася на Вiктора. – Чого стовбичиш? Нумо, швидко лiжка розставляти!
Пiд ii чуйним керiвництвом вони розсунули велике двоспальне лiжко на п’ять дитячих, пiдрiвняли iх. Потiм Свiтлана нашвидкуруч застелила лiжечка. Вiктор лише зауважив, що лiжка «неторканого» ряду були застеленi охайнiше.
На вулицю вони чкурнули через якiсь непримiтнi дверi з iншого боку. У дверях зiштовхнулися з двома кремезними хлопцями, що заносили до будинку великi картоннi коробки. Свiтлана цвiрiнькнула до них «привiт!» i проскочила вперед. Вiктор пропустив iх усередину, наздогнав Свiтлану. Запитав:
– Хто це?
– Це тут одна фiрма пiдвал пiд склад орендуе. Комп’ютерами торгують, – пояснила Свiтлана.
Потiм подивилася на годинник, повернула оспале личко до Вiктора – в очах легкий сонний жаль, що нiби передуе словам вимушеного прощання.
– Вiтьку, а де моi чесно заробленi? – запитала Свiтлана.
Вiктор слухняно дiстав iз кишенi купюри, знайшов зелену пiвсотню й простягнув iй.
– Вибач, менi треба бiгти, – сказала вона вже теплiше. – Якщо нагнешся – поцiлую!
Вiктор нагнувся до неi, маленькоi, милоi, мiнiатюрноi. Вона поцiлувала його в губи.
– Може, ще зустрiнемося? – запитав Вiктор.
– Дай телефончик – подзвоню! – запропонувала Свiтлана.
Вiктор заледве не назвав свiй номер телефону, але вiдразу осiкся. Тепер це телефон Нiни, Сонi та якогось вартового, схожого на мiлiцiонера.
– Немае в мене телефону… Поки…
– Не встиг придбати? – здивувалася Свiтлана. – Поки всi своi полярнi грошi не протринькав на дiвчат, купи мобiльник!
– А в тебе е телефон?
Свiтлана зiтхнула.
– Є, тiльки бiля нього мати спить, а вона не любить, коли ii будять…
– Гаразд, – сказав Вiктор. – Я тебе й сам знайду!
– Спробуй! – усмiхнулася Свiтлана. – Знайдеш – поцiлую!
Вони дiйшли до Шовковичноi. Свiтлана вискочила на дорогу, махнула рукою, i вiдразу якийсь приватник рiзко завернув до хiдника й спинився бiля неi. Свiтлана, домовившись iз водiем, махнула Вiкторовi ручкою, сiла до машини й поiхала.
Вiктор простежив поглядом за машиною, зiтхнув i почимчикував вулицею далi. Завернув на Лютеранську i спустився вниз, на Хрещатик.
5
У щойно вiдкритiй пiдвальнiй кав’ярнi «Старокиiвська» панувала приемна прохолода. Хазяйка великоi угорськоi кавоварки позiхала, збираючи на прилавок учорашнi тiстечка.
Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмiшала.
Вiктор досi перебував у полонi вiдчуттiв минулоi ночi. Думав про Свiтлинку, про ii дивну й таку природну дитиннiсть. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулоi ночi, не насував. Схоже на звичайну пiдробку для купiвлi пiльгових проiзних. Власне, це цiлком можливо. Адже на Петрiвцi можна любiсiнько купити бланк будь-якого посвiдчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеiти фотографiю i влiпити якусь печатку. А вiдтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.
Вiктор сьорбнув кави, але дивно, що нiякоi звичайноi кавовоi гiркоти на язицi не лишилося. Замiсть смаку кави зринув смак нiчноi манноi кашi з полуничним варенням, смак дитинства.
Минула нiч не вiдпускала Вiктора. Уперше в життi вiн якось занадто легко i природно «купив» нiч щастя i пристрастi. І жодних неприемних вiдчуттiв, жодних докорiв сумлiння. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вiк, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Вiктор журливо всмiхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рацii. Та й не було у Вiктора вiдчуття, буцiм вiн заплатив. Так, вiн вiддав пiвсотнi баксiв цьому милому дiвчиську, просто взяв i подарував на подяку за дивовижнi митi. Чи це iй треба дякувати за ту легкiсть, з якою вiн позбувся зеленоi купюри? Та й справдi, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомi, й просто вiдбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дiтей, коiться чимало дивного i романтичного, де в пiдвалi торгують комп’ютерами, уночi варять манну кашу. Там, напевно, i на горищi щось дiеться. Невидиме, нечутне, непомiтне. Радiсна загадковiсть життя. Чомусь до Антарктиди такоi загадковостi не було.
Може тому, що Вiктор був вiдмежований, вiдiтнутий вiд неi своiм вiдлюдним i цiлком повноцiнним життям члена вже розваленоi родини. У тому життi в нього були обов’язки: вiн годував пiнгвiна Мишка, творив жалобнi «хрестики», перечитував iх i часом сам ронив скупу сльозу за майбутнiми небiжчиками. Вiн дбав про Соню, вiн забезпечував Нiну грiшми й самовiдчуттям господинi та дружини. У нього були ключi вiд власного маленького свiту. Щойно тепер на дверях до його давнього свiту з’явився новий замок, i вiн став бiженцем. А вчора ввечерi його перестрiли посеред бiгу й запропонували трохи щастя.
І знову в думках зринув дитсадок, лишень iнший. Такий же двоповерховий, з такими ж пiсочницями й гойдалками, але вже з дiтьми, серед яких i вiн сам у коричневих шортиках i в синьому светрику та з високо пiдстриженим русявим чубчиком. Обiд, манна каша з полуничним варенням i маленьким айсбергом iз масла, що тане згори. Потiм – мертва година. Пiсля неi – розучування пiсеньки про зайчика.
«Цiкаво, що зараз робить Соня, – стурбовано подумав Вiктор. – Адже вона нiколи не ходила до дитсадка, не бавилася з iншими дiтьми. У неi якесь зовсiм iнше дитинство…»
Вiктор вийшов iз кав’ярнi, знайшов очима вуличний телефон, пiдiйшов i потелефонував собi додому.
Довгi гудки викликали в ньому напругу. А раптом рурку вiзьме Нiна? Про що з нею говорити? Напевно, можна було б запитати: «Як справи? Що нового?»
На щастя, рурку взяла Соня. Радiсним лунким голоском повiдомила, що Нiна кудись пiшла, а дядько Микола не ночував удома й не дзвонив, а кiшку вона випустила на вулицю погуляти, i що вона, хоч i дряпаеться, але дуже розумна, – сама йде гуляти, а потiм сама приходить i шкрябае пазурами дверi, поки iй не вiдкриють.
Соня переповiла всi останнi новини й раптом спитала:
– А ти коли додому прийдеш?
Вiктор розгубився, забарився з вiдповiддю.
– Не знаю, – проказав. – Може, за пару днiв…
– А ти приходь, коли нiкого не буде! – запропонувала Соня. – Я тобi пряженю зроблю! Я вже вмiю. Тiтка Нiна iхала на два днi, а менi тiльки яйця залишала та булочку. І я сама собi пряженю смажила, я вже доросла! Ти Мишка бачив?
– Ще нi, – вiдказав Вiктор. – Я сьогоднi до нього поiду…
– Переказуй йому привiтання й скажи – нехай повертаеться. Тут без нього нудно…
– Скажу, – пообiцяв Вiктор. – І в гостi до тебе прийду, коли нiкого не буде!
– І телефонуй частiше! – попросила Соня.
– Гаразд, я тобi завтра вранцi потелефоную!
Вiктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у свое тодiшне життя. Власне, захотiлося додому, аби все було спокiйнiше й стабiльнiше. Щоб нiяких бiльше «хрестикiв» i похоронiв з пiнгвiном. Чи, принаймнi, нiяких похоронiв, а тiльки «хрестики». Але в минуле можна тiльки поринути думками й спогадами. А наразi треба зiбратися, вдихнути побiльше повiтря, роздивитися й збагнути: де вiн, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вiкторовi, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потiм, коли вiддасть усi борги, робити? Та й боргiв тих – жменя! Поiздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкiра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його вiддати складнiше, але вiн постараеться. І почне робити це вже нинi.
Ранкова кава, хоч i кепська, але свое зробила. Вiктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.
6
Феофанiя зустрiла Вiктора проблисками сонця крiзь набiглi хмари. Легiт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешiптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на територii лiкарнi для вчених, прогулювалися пацiенти. Високий старий у синьому халатi поволi ступав по алеi, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.
«Інфарктник», – подумав Вiктор, обганяючи старого.
Трохи далi попереду знаходилася ветлiкарня. Треба лишень обiйти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж е своя територiя, по якiй кiлька мiсяцiв тому гуляв пiд чуйним наглядом лiкарiв пiнгвiн Мишко.
Вiктор занервував, щось у душi озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, i Вiктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховiття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймнi якось принишкне, сховаеться. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Вiктор зiщулився вiд невiдчутного, але усвiдомленого болю. На очi йому набiгли сльози. Вiктор клiпнув i вiдкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далi.
За головним корпусом двое санiтарiв у бiлих халатах вигулювали по пiдстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.
Вiктор привiтався iз санiтарами. Спитав, де лiкар Ілля Семенович. Санiтари направили його до ординаторськоi на другому поверсi.
Ідучи коридором, Вiктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледiти нових пацiентiв вiн не змiг. Тiльки дитячi лiжечка побачив, та нiкельований столик на колiщатках з якоюсь медапаратурою бiля одного лiжечка. Дзижчання пiдказало Вiкторовi, що медустаткування на столику працюе, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацiента.
Іллю Семеновича Вiктор дiйсно знайшов в ординаторськiй. Лiкар не вiдразу пiзнав Вiктора, але привiтався дуже приязно.
– Пам’ятаете, ви оперували пiнгвiна Мишка? – нагадав про себе Вiктор.
– Мишка? – перепитав Ілля Семенович, i на його обличчi виникла смутна усмiшка. – Звичайно, пам’ятаю… У нас за всi цi роки тiльки один пiнгвiн i був? А ви… я ж пам’ятав ваше прiзвище…
– Золотарьов, – пiдказав Вiктор.
– Атож! На вас тут чекали тижнi три…
– Хто?
– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-дiловоi зовнiшностi… Один постiйно тут стирчав. А iншi двое приходили вранцi, самi Мишка вигулювали, а ввечерi знову йшли…
– А потiм що?
– Потiм? Потiм Мишко видужав, змiцнiв. І вони його забрали. Приiхали на двох джинах, доплатили за лiки й лiкування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували i… якщо менi пам’ять не зраджуе, щось для вас залишали… Нi, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас однi, а Мишка забирали iншi. А конверт залишали тi, котрi на вас чекали. Отака плутанина! – лiкар посмiхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!
– І де ж цей конверт?
Лiкар озирнувся на засклену книжкову шафу, потiм подивився на свiй робочий стiл. Присiв на крiсло, висунув одну шухляду, потiм другу. Витяг вiдтiля кiлька рентгенiвських знiмкiв, потiм – коричневий конверт. Простягнув його Вiкторовi.
– Ось, тут нiчого не губиться… крiм совiстi…
Вiктор узяв конверт i запитально поглянув на лiкаря.
– Атож, крiм совiстi, – повторив лiкар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак iз кухнi! Вони, звичайно, не виннi, – лiкар сумно посмiхнувся. – Це лише генна iнженерiя дасть раду…
Вiктор уже не слухав Іллю Семеновича. Вiн витяг iз конверта друковану на комп’ютерi нотатку i складену газетну витинку.
«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших iнтересах». Пiдпису не було.
Розгорнув витинку й вiдразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетноi витинки дивився його колишнiй шеф Ігор Львович. Короткий некролог повiдомляв про його трагiчну загибель в автомобiльнiй аварii на Бориспiльському шосе. Водiй перевищив швидкiсть, i коли на шосе зненацька виiхав вантажений пiском самоскид, загальмувати вже було неможливо.
Вiктор склав витинку й сунув ii назад у конверт.
– А Мишка коли забрали? – спитав вiн лiкаря.
– Давненько. Загалом вiн у нас шiсть тижнiв провiв, от i пiдрахуйте. Ви ж його самi сюди привозили…
Вiктор кивнув. Потис Іллi Семеновичу руку, попрощався.
