скачать книгу бесплатно
Редактор Карк:
– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацii з Запорiжжя. І я згадую тiльки, що це була житниця.
На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.
Карк згадав: украiнський мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Украiнський мужик i на заводi – вiн усюди украiнський. Бувае вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiе умирати.
Це було в листопадi. Украiнський мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало iх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приiздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:
– Простiть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й у ярках – ярки багато знають…
Я: на те революцiя, на те боротьба.
Вiн, редактор Карк:
– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героiчний народе! Твоею кров'ю ми окропили три чверти пройденоi нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаiльцiв у Петроградi; продовжуеться в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.
Так от Карк казав:
– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Украiну?
Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
– Я так ii, я так люблю мою Украiну убогу, що прокляну Святого Бога, за неi душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моеi мами життя керуе, а моею нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здаеться, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маетку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поiхали в мiсто.
Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавне, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:
– Ала-верди! Ала-верди!
І ще:
– Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
– Вам боляче? Скажiть правду!
Вiн:
– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiе його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi бувае тоскно.
Нюся:
– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». І текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…
Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. І було тоскно.
Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.
Так просидiв до трьох годин ночi.
…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.
XVIII
Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…
…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…
…А проте чудовi легенди революцii теж виростають тут.
Нарештi коментарiй i дiевi особи:
Автор i Читач
Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твое авторське обличчя?
Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник[25 - Для того: розкрити природу типа.], i тiльки зрiдка проривався я.
Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думае, що я – рагvenu.
Читач став бiля вiкна i замислився.
Автор. По-мойому, я виконав свое завдання. Га?
Читач мовчав.
У кiмнату влетiв запашний вiтер.
У далекiй кузнi спiвали молотки.
За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.
А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур'янову безвiсть.
КІТ У ЧОБОТЯХ
І
Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми ii не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.
А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.
…А то бувае гаптований захiд, бувае схiд, це коли пiдводиться або лягае заграва.
Гаптований – запашне слово, як бувае лан у вереснi або трави в сiновалах – трави, коли йде з них дух бiляплавневоi осоки.
Гапка – це глухо. Ми ii: товариш Жучок.
І личить.
…От вона:
Це тип: «кiт у чоботях»? Знаете малюнки за дитинства: «кiт у чоботях»? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.
«Кiт у чоботях» – це товариш Жучок. От.
А тепер я питаю:
– Вiдкiля вони вийшли – товаришi Жучки? Скiльки iх вийшло? Га?
А пройшли вони з краю в край нашу запашну червiнькову революцiю. Пройшли товаришi Жучки, «кiт у чоботях».
…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони вийшли – це Жовтнева тайна.
!..Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».! Вiдкiля прийшов, туди й зник.
…Зникли, розiйшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республiки.
«Кiт у чоботях» – це муралi революцii.
І сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню, в моiй душi васильковий сум.
Так! Я хочу проспiвати степову бур'янову пiсню цим сiреньким муралям. Я дуже хочу, але —
– Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був —
– Гiмн.
Тому й васильковий сум: хiба я створю гiмн «коту в чоботях», щоб понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?
От ii одiж:
– Блюза, спiдничка[26 - Зимою стара шинеля.], капелюшок, чоботи. Блюза колiр «хакi», без гудзикiв, колiр «хакi» – це ж зелений, а вся революцiя стукае, дзвенить, плужить, утрамбовуе по ярках, по бур'янах, бiля шахти – де колiр «хакi».
Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi…
– На ввесь свiт!
Спiдничка теж «хакi», а коли й не так, то все одно так, бо колiр з бур'янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж «хакi». Вона трiшки подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.
Але спiдньоi сорочки не видно, бо революцiя знае одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором «хакi», тому й сорочка була зелена – тiнi з бур'янiв упали на сорочку.
От.
– Капелюшок… а на нiм п'ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: пiд капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.
І нарештi – чоботи.
Ну, тут ясно: подивiться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про ii зовнiшнiсть, а потiм – про неi…
…Зовнiшнiсть.
Русява? Чорнява?
Ясно – жучок.
А втiм, це не важно…
…Очi… ах, цi очi… Я зовсiм не роман пишу, а тiльки маленьку пiсню.
Але треба й про очi.
Очi – теж жучок.
Іще дивiться на ii очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь – то теж ii очi.
А от нiс[27 - Для баришень скандал!]… нiс – головка вiд цвяшка: кирпатенький[28 - «Кирпик!» – казали й так, поза очi тiльки.].
Ну, ще зрiст.
Ясно: «кiт у чоботях».
А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неi – уривок правди, бо вся правда – то цiла революцiя.
Тепер мiй читач чекае вiд мене, мабуть, цiкавоi зав'язки, цiкавоi розв'язки, а вiд «кота в чоботях» – загальновизнаних подвигiв, красивих рухiв – iще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде: у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гiтарних героiв гiтарних поем.
