скачать книгу бесплатно
– По вулицях голод, а тут…
Через тиждень каже:
– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
…Пахне кiзяками й парним молоком.
Ледве свiтае, Сидiр запрягае конi й везе м'ясо до мiста.
Насiли: де – хто.
– Захватiть оцього лантуха з яблуками.
– Що за лантух?
– Та оцей.
– Та це ж яблука казеннi.
Його просять, вiн згоджуеться за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров[20 - Кров i яблука, революцiя i кров…]. Сидiр покликав Микиту, й поiхали. Як виiхали з села – на мiсто селяни iдуть. Сидiр кричить:
– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:
– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..
Почухав Сидiр потилицю й згодився:
– Та воно й правда.
Сiпнув за вiжку – лiворуч…
…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…
На вiлли[21 - Мабуть, i в колонii.] залiтають амури: людське. Бувае випадково, бувае свiдомо, пiд кущами, коли думае лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, бувае в садках… А через дев'ять мiсяцiв вилуплюеться дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняе. Усiх задовольняе.
Є i лiтнiй театр.
У суботу висiла афiша:
Грандiозний вечер. Участвують… еtс.
…У недiлю тьотя Бася кричала:
– Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!
Їi не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.
Дiти задоволенi, артисти «в ударi», небо кричить.
Кiнчався вечiр, заспiвали «Інтернацiонал», i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й «Інтернацiонал» увiрвався.
І розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.
– Як ви смiете! Як ви смiете глузувати?
Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Їi заспокоiли, вона – на сцену i плакала. Дiти дивились на неi, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.
Ще з тьотею Басею була iстерика, i ii повели в колонiю: скрипник[22 - Що увiрвалась струна.] i балерина.
Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.
Ходили з вiлли в колонiю, з колонii на вiллу. Вiлли, колонii…
Легенький золотий сум.
…Чебрецi, чебрецi…
Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.
– До другоi чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:
– Безпартейна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приiздив ще знайомий: дитячi порцii iв. Вiн був сумний – осiнь. У городi взимку холодно й голодно.
…Колонii, вiлли.
Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на свое тiло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пiсню:
«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.
І минуло лiто.
Глибокого часу-зажури колонii перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партii, i вона виiхала кудись. Із кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисiвна плакала – йшов тридцять п'ятий листопад.
Коли iхали по шосе, iз корзинки випала «Женщина i соцiалiзм» – пом'ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:
– Ми смело в бой пайдьом…
Гудiв лiс, падало листя – iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.
…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.
Із першоi вiлли Сидiр кричав:
– Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!
Микита не озивався.
РЕДАКТОР КАРК
І Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев —
Росiя, Росiя, Росiя моя.
Стоiть сторозтерзаний Киiв
І двiстiрозiп'ятий я.
П.Тичина
Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых трактиры с острогами
Хоронили народную грусть.
В. Александровський
І
На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм iх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.
Кожний бравнiнг мае свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Украiнi, сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'i комунiстiв, а iх не беруть.
Дехто не встиг сiсти, i iх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
Кожний бравнiнг мае свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремоi особи…
Історiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з «азбуки комунiзму», провiрте!
Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.
Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.
II
Із тихоi вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води – дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло – теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.
Так: пiсля теплоi зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали – вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американськоi казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховае сьогоднi в своiх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваi з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваi бiжать на край мiста, що трамваi повертаються, що нема далi трамваiв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцii теж виростають тут.
Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi – тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi – гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч – iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.
Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря – коридори довгi, темнi – установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцii, не знали революцiй – народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…
І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчаеться життя, а степи Украiни теж голубi – асоцiацiя з небом. Думав:
– Чого так вабить-гуди – там же смерть? Може, тому, що голуба?
Потiм повертав додому. Бiля цього магазина – тут тепер державний шоколад продають – одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Украiна, – хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий украiнський фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцii, повстання на Украiнi знову.
Григорiй Савич Сковорода – так росiйська iнтелiгенцiя любить:
Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Іллiч, Тарас Григорович. І есть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Іван Калита, – i московська сила – велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. І нема тут вишневих садкiв – на вишнях у червнi проростають зорi – i нема тут лунких дiвочих пiсень – далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги iх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.
Дим… Подумав, що над Украiною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. І був огонь, i теж – велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.
Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.
– Пачiстiм!
Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська – очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. І згадав, як багато тепер дiтей на вулицi – з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунii – там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах iдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я… Коли в Румунii буде революцiя?
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
Лопань теж мае свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназii i досi ловлять удочками рибу й думають – про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки – двадцять чотири.
Лопань теж мае свою iсторiю – вона не знала революцii, вона не бачила революцii, бiля неi проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:
– Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:
– Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаемо. Налетiв обиватель – i човен поринув. Обиватель регулятор.
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
III
Моi любi читачi! – простий i зрозумiлий лист. – Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаете до кiнця. Ви в лабетах просвiтянськоi лiтератури. І я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то е творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiе, а бiля дерева заряснiло – солов'i не однаково спiвають, прислухайтесь. Своi Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка – солов'я. Переспiвувати – не творити, а мавпувати. І читач творець, не тiльки я, не тiльки ми – письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв – i я теж – це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй – треба продумати, треба знати… Ах, зеленi моi сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.
IV
