скачать книгу бесплатно
Револьвер системи «бравнiнг» не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка i зав'язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що е «сьогоднi» i нема «вчора» – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi «позавчора».
Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
– Товаришу!
Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапае.
І ще раз:
– Товаришу!
Вiдкiля цей голос?
Так, вiн знае цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодоi, бадьороi, червiнковоi революцii, тривожноi радости – може глибокоi, може синьоi, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героiчного Луганська.
І що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.
Той пiшов.
– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.
V
Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимае в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодноi, вiдповiдальний iнший.
На кватиру прийшов випусковий.
– Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знае. Поклав останню коректу до пiдпису.
Редактор Карк:
– Сiдайте, прошу.
Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. І на Карка. Безумовно: однi не знають, що е ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Карковоi голови й стояв: Карковi з ним приемно, а коли згадував – неприемно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – iхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. І Шкiц.
Потiм Шкiц запохмурнiв.
– Украiна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Украiна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйноi вдачi. І ще суворiш:
– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчноi жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк:
– Велику французьку революцiю поети робили. Із злiстю:
– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаi, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французькоi вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини iздять. А нiмецькоi комерцiйностi в нас i нема. І в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертаеться i плюе на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
– Центральна рада. Трудовий конгрес.
Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:
– До збачення.
Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Вiн принiс ii з редакцii: старовиною вiяло. В його редакцii виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось ii по всiй Украiнi… Ну, i вiд статуетки вiяло.
Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
– Римський полководець… Дивно.
А за дверима зiдхнув.
Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Із хазяйчиноi кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховаеться на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовуе щоки, дарма що стара. Унизу ii спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неi квартируе декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
– З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?
І ще каже:
– У мене дочка хвора, а iй не дають пайки. А тепер усi хворi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'е в неi чай. За чаем вона оповiдае йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.
Потiм вона згадувала минуле. Із станцii бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:
– Колись iздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були – багато. Пiд'iдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо – гу! – i поiхали. Так гарно в купе колисае. Їдем, iдем – i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисае…
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за египетськi сфiнкси – для чого? А теж гарно.
Потiм вiн пiдвiвся – iти треба. Похитала головою:
– Ах, редакторе! Працюете ви багато. Матвiй Самiйлович…
І замислилась. Матвiй Самiйлович ii чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над ii лiжком, а в рядок – Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.
Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся – щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття – вiки. А то нагадуе чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.
– Драстуйте! – i подала руку.
Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:
– Чому це в головi два днi одбивае: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаете – гупае й утрамбовуе. І боляче. Навiщо?
Вечорiло.
Слухав, як десь прокричав пiвень.
Нюся:
– А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина – то е трагедiя iнтелiгенцii Лiвобережноi Украiни. Як ви гадаете?
Подумав.
– Може.
Потiм сiв бiля неi, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. І хотiлось погладити ii руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.
VI
Зауважте, як пишуть молодi украiнськi письменники. Ви iх, мабуть, не знаете, а iх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр'я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.
Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я ii кладу в свое волосся – i вона горить iнакше… Да…
VII
На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумае те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.
VIII
Для живоi мислi читачевоi.
IX
Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Історична справка: великiй соцiалiстичнiй революцii завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутне, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моiх сучасникiв вiд халтури.
Це – риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного – нiчого, а з новелою – багато, з життям – теж багато.
Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в украiнськiй лiтературi вона утворюе добу, а може, епоху…
У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах – «на користь». Мiж iншим – читайте оповiдання на тему «голод» – це корисно.
…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя – межа ii, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя – не метелик… Яка загальна композицiя моеi новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?
Вiдчуваете змагання мого класу! Мiй клас – пролетарiат – по кровi в бур'янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.
Х
У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Репiн, а Репiн оголошував себе за украiнця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка – степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. І на тих, i на других, i переможцi, i переможенi – а хто перемiг? Це редактор Карк думае. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!.. – це редактор Карк думае.
На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.
Вiдповiдальний каже:
– Читали «Росiю в iмлi» Уельса? Хай тепер радiе: на вулицях весело – магазини всi одчинено.
Занозуватий чоловiк – це видно, i нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здаеться, що з нього глузують. Вiн лае iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть:
– Та ви ж самi iнтелiгент!
Правда, замахае руками:
– Ізбави Бог, iзбави Бог!
Карковi вiн говорить:
– Про присутнiх iсторiя замовчуе.
Карк iнтелiгент. Карк червонiе. Вiдповiдальний iде.
В редакцii не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.
А там, де була контора, губпечать роздае газети.
І там нудно. Згадуе, яке життя кипiло тут.
У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiеi друкарнi[23 - Бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньоi мислi…]… Карковi шкода ii, i вiн також ставиться до неi, як i до статуi римського полководця, – з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неi. Здаеться, що вона, як i Нюся, вмiе говорити, що i в неi такi м'якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неi нiколи не говорить.
Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядае сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думае: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiеться там.
…Шумить машина внизу.
Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдае й пише – треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:
– Губ-трамот!
Потiм вiн пiшов додому.
І завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв'ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знае, улесливий, лагiдний.
Вiн каже:
– Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюновоi фабрики. І його батько робiтник.
Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказуе на двох, що бiля вiвтаря стоять, – шлюб. Запевняе, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думае, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю – Кирило-Методiiвськi братчики, лаври – фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.
– Христос воскрес iз мертвих!..
