скачать книгу бесплатно
Пiшов дощ.
До великоднiх свят було сiро, холодно, першого[24 - Паски святили.] заяснiло, весело, тепло. І другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. І тодi будуть смiшнi революцii й автокефалii. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.
– Христос воскрес iз мертвих!..
У церквi спiвали мелодii з Леонтовича – кажуть, вiн загинув химерно однiеi зеленоi ночi, а це було взимку, а його композицii французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.
Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваi, часом давили людей, а на завтра об'ява:
Комендант мiста наказуе..
Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.
Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцii Лiвобережноi Украiни…
…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого украiнського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити едину КП. Це фантазiя, це романтика.
Украiнський дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаемiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.
І була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.
Фантазii розцвiтали пiд блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.
XI
Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. І хотiлось кохати i не хотiлось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.
Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцii вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?
Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: рагvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Украiнi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр'я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу Украiни.
Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу украiнського народу за свое визволення.
Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:
– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, рагvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополii беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiете – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.
Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я iх б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.
Нюся:
– Покладiть на моi колiна голову.
Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.
Вона усмiхалась:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
І вiн усмiхався хоро:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своiм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирае, ще напирае. І мовить руда борiдка з сумом:
– Не придавiть зовсiм!
…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:
– Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:
– Ідiть випийте води!
Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.
XII
Вогкий грунт притягуе: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаете, сонце вмiе жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м'язкi. Знаете: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маеток, а десь збираються води, i зелина буйно б'еться вгору. Знаете: майбутне не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаете: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчноi змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирае темно-синю височiнь.
Редактор Карк заговорив до дiвчат:
– Вiдкiля ви?
– Хi! хi! хi!
Але одна смiливо сказала:
– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.
– Вiдкiля це ти знаеш?
– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаемо. І заспiвала:
Ципльонок жареной,
ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочiть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комiсар.
І говорила:
– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.
– Да… – сказав i одiйшов. Думав…
…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. І комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.
Шкiц органiзовуе трест i вже не говорить про Украiну, тiльки iнодi мало.
Але вiн каже:
– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоiш на руiнах – важко, бо смердить трiшки й нагадуе… та треба жити.
Карк нервово кинув:
– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:
– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.
І розiйшлись.
Знову наростала злiсть. І на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовуеться дiрка на чолi…
…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…
Так снилося.
XIII
Справа посуваеться до розв'язки. Як ви гадаете, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов'яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.
Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?
XIV
Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну украiнську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiе, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.
XV
В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання – як ви гадаете?
XVI
Навiщо стiльки роздiлiв?
Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.
XVII
Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.
Спокiйно:
– Добре.
Чуття казало:
– Тепер багато знайдеться.
Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:
– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.
Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.
Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.
Ішов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.
Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.
З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними – тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. І думають палати велику народну думу: де правда?
…Ішов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…
– А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
– Говорiть.
– Не думаете ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.
…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.
