скачать книгу бесплатно
…Доповiдач скiнчив.
Товариш Жучок:
– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого не зрозумiла. При чому тут дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як думаете?
– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.
Товариш Жучок очi драконом:
– Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.
Ми говорили, ми плутались[37 - З нами iнодi бувало навiть дурно.]. А все це називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:
– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?
Вона рiшуче входила в роль педагога.
А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком'ячейки – на «кота в чоботях».
…Потiм вона бiгала, метушилась, збирала жiнок, улаштовувала жiночi зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки[38 - Ленiн сказав.].
Кричали:
– Геть сем'ю!
– Хай живе холоста женщина!
А для плодючоi женщини казали:
– Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.
– …Товаришу Жучок, можна двох любити?
– Це залежить вiд того, як ви знаете iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».
Так от – багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п'яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там – товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаете, що це значить.
Вона написала так:
«Товаришу Миколо[39 - Це до мене, Микола Хвильовий.]. Ви, здаеться, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiете: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок».
Але вона сьогоднi не поiхала, i ми ще побачимось.
Побачились от де.
Уявiть – порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцii. Частина з них поiде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поiде в полки, в подиви.
Це бурса революцii.
…Було зоряно, а потiм стало темно – пройшли хмари.
…Побiгла мжичка.
Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.
Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.
– Товаришу, не мiшайте спати!
…Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву – iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.
– Товаришу, не мiшайте спати.
Мовчанка.
…Ви, мабуть, уже знаете, що то товариш Жучок пiдшморгувала.
Вона пiдiйшла до мене.
– Ходiмте!
Я здивовано подивився на неi.
…Вийшли на ганок.
Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.
– Ви плакали?
– Так!..
І засмiялась:
– Менi трiшки соромно… знаете… бувае.
І розказала.
Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i «кiт у чоботях», але i iй бувае сумно й бувае не бувае:
– Дзуськи!
Тодi менi кирпатенький носик розказав, що iй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неi вже було байстря i це невеличке байстря – повiсив на лiхтарi козак.
Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав снiговий степ.
…Ішла мжичка.
…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумнiву. А чий? – Ви подумайте.
…Товариш Жучок № 2, № З, № 4, i не знаю, ще скiльки е.
Товариш Жучок № 1 нема.
Зник «кiт у чоботях» у глухих нетрях республiки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить «кiт у чоботях» по бур'янах революцii, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаете.
Так: – пiп охрестив Гапка[40 - Глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво.].
Ми назвали – товариш Жучок.
А iсторiя назве – «кiт у чоботях».
Кiт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
ЮРКО
На Донеччинi – завод.
Уночi над заводом темно й недосяжно думае небо. Проливаеться на небо золото золотого шлаку – тодi в посьолку сниться…
На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри[41 - Швайцарiя.], юрта, за юртою тайга – холодна, в снiгах: бори, бори, i нема iм краю.
Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
– Або в завод, або за кордон революцiю робити.
Послали в завод.
Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi – вiдходять до моря, коли зi сходу – на запорiзький степ.
…Цех. Вийшли. Пiзно.
Мовчазно шумiли машини в таемнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводськоi ночi – глибокоi, як море бiля японського берега.
Ішли: Юрко, Остап – люди однаковi, люди рiзнi[42 - Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi.].
Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думае нiч?
Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…
– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я iх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.
…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неi. У неi ноги трiшки колесом i, як у молоденькоi дiвчини, зiтхання.
– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай – i квит.
Юрковi було образливо, а Остап говорив:
– Мое яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.
Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.
Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
– Товаришу Юрко! Що це таке – емiсiя? А потiм: що це таке – девальвацiя?
– Ти краще постiль постели, – сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:
– Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.
– Я забула зачинити вiкно.
– Зачинiть.
Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неi. Болiли плечi, болiла спина – цiлий день носив рейки.
Без революцii, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно[43 - Або: дух творчости, дух руйнування.]. Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.
Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко – потiм. Потiм: кидаеться до дверей. Наталка зупиняе.
– …Що?
– Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляе пiд його обличчя дзеркало.
– Гарний?
Вiн знае, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.
– Ех, Наталю!
Вiн зiтхнув, але зачепити ii не вiдважився. Поспiшае через сонний посьолок. Повз Торця паруе, а далi паруе в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiе далина. Наталка дивиться синьо, так бувае не часто, так дивляться не всi.
І все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст[44 - Це не Америка, але iстина, здорова логiка.]. Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.
