скачать книгу бесплатно
Тече життева рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках[45 - Зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно.].
Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь[46 - Заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грае.]. Сьогоднi улаштували таку – на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали[47 - Як треба.] промовцi: один доповiдач, а решта – так, своi, заводськi.
Одному кричали:
– Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашоi фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив «урою».
Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
– Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка – теж на виставi. Остап теж сказав:
– От тобi й революцiя: i не видно ii, i видно ii. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сидiла поруч Юрка. Їi тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. І спитала Наталка:
– А що це таке, що й капiтал Маркса, i «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?
Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
– А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуiв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
Заводський паркан перстенiе мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодоi, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…
…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
…Посьолок забайрачився у вiтах.
До заводу ходять через залiзницю – дорiжка така, вторована, повз Торця – рiка така: фабрично-заводська, ховаеться в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцii читае, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своеi душi запитував, а ви звiдки знаете? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприемно. Таранкуватi, мамулуватi, «типiчнi сурйози», але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.
…І сказав Остап iз кутка:
– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.
Голова фабзавкому примружив око:
– І справдi, хлопцi, чи не випити?
Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
– Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар.
І Наталка пiдiйшла:
– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п'е?
Вiн хотiв сказати, що не п'е, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: «вiн же з ним не живе».
…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
…Випили небагато[48 - Бiльш не було.] i закiнчили. Говорили.
– …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сiла бiля Остапа.
– Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, i обличчя ii було свiтле, як винне повiтря восени – ранньоi.
…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.
Секретар сказав:
– Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
Його спитали:
– А я?
– І твоя.
– А я?
– І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
– І iхня?
Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
– Це гiсть.
А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
– Це той, як його… як ото мiтинг був… – попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
– Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий, – i похлопав Юрка по спинi.
…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
«…Попутчик… так…»
Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керуе огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.
«Отче наш, електричноi системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi».
…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
«Попутчик… так…»
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленоi печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшне повiтря.
Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
– Е-ех!
Стукнув[49 - Енергiйно.] по землi жердиною i ще:
– Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материноi спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:
– Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
– Гата!
«Попутчик… так…»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем – так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
– Закуримо?
– Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
– Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
…Залiзо спiвало…
Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.[50 - Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз.]
…Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краевид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уiдливо домагалась, щоб Юрко читав iм лекцii. Вiн говорив, що не мае часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир[51 - Знову був трактир.]: прийшли о шостiй ранку з заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.
…Гарно…
– Вам подобаеться книга?
– Менi подобаеться книга.
– Вiн подумав i взяв ii за руку.
– Гарно?
– Гарно.
Вiн сiв бiля неi:
– Гарно?
…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.
Держав ii руку, вона знизила вii.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографii грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцii.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
І прийшла недiля. Наталка сказала:
– Ходiмте на берег Торця.
