скачать книгу бесплатно
Остап пiшов до фабзавкому.
Юрко:
– Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан iй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
– Я далi не пiду.
Юрко сказав:
– Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
– Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
– Я не Остап, у мене бичачоi сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
– Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусковоi рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сiли в тiнi лапастоi гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неi вирiс директорiв син.
– Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.
Юрко сiв бiля Наталки, обняв ii однiею рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв ii за талiю – вона не говорила. Вiн поцiлував iй шию – вона не говорила.
Юрко подивився назад – було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину – так.
Вона не говорила.
Юрко думав ii схилити на землю.
Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь – iшла нiч.
І сказала Наталка зажурено:
– От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю – де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
– Пора додому.
…Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша[52 - Завтра.]: «…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiеi тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiеш – райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу – тут треба марудноi працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…»
Вiн[53 - Юрко.] писав довго, надхненно.
Ще була вночi тривога i гули гудки – на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно – тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
– Пожар!
– Де?
– На заводi.
Юрко сказав:
– Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився:
– Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
Юрко не стерпiв:
– А ви, мабуть, i сьогоднi випили? І вiдповiв Остап байдуже:
– Це наше дiло, заводське.
І вийшов.
«Попутчик… так…»
Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцii.
У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
Юрко пiдiйшов до Наталки:
– Наталю! – i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
– Що таке? – i сiла на лiжко.
І вiн сiв.
– Я вам, як товариш, як…
Вона подивилась на Юрка – йому горiли очi, i iй спалахнули очi.
Вiн узяв ii голову й мiцно обняв.
Вона тихо говорила:
– У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…..На розi в меду горiла липа – пройшов солодкий дух.
– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…[54 - Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? І як ви думаете, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останне зусилля!]
…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
– Якесь нещастя.
Заводськi жiнки чують нещастя – серцем. Вискочила…..На розi в меду горiла липа…
А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу.
НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт… І це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоiх?
…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать ii прибила чвиря. Знаете – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.
Школа, клас…
До повiту – 60, до станцii – 80.
Навкруги: глуш,
глуш,
глуш…
Це глибокий чатинник моеi несибiрськоi тайги.
…Знаете, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутоi, розвiяноi поеми «Азiя».
«…В п'ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
…Проходили вiки. І прийшов глухий вiк – XIV. І на невiдомих азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…»
Це nota bene до моеi вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.
…Сосни гудуть-гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
– Хуртовина. Вiтри.
Ох ви, сосни моi – азiятський край!
…Школа, клас.
Дiтвора спiвае:
– Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…..Наталя Миколаiвна стурбована. Наталя Миколаiвна бiжить:
– Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаiвна скiнчила прогiмназiю – то так далеко! – Нестiр – сторож:
– …Миколаiвно! А хiба вже, мать, нема!
– Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуетесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестiр:
– Ох, Миколаiвно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiваеться: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…
Закурюють.
…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках – фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.
Тодi сни… А може, таемна ява?
– …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приiхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неi пишнi молодi перса, у неi золотi кучерi…[55 - Ляжу на твое тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..]
…Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.
…І курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.
– …Наталочко! Мое миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!
Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугоi перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.
Вона:
– …Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!
