скачать книгу бесплатно
Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiем вечiр тече. Згадувала, що комунiст iй казав.
Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
…На свiтанку пiсля однiеi солодкоi ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…
Ах, яка тодi була чудова нiч!
У неi такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Ішов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить[15 - Читав десь.] цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi – iй гарно було хоронити в собi велику таемницю зачаття. Тiльки в ii кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ii груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приiде Мишко, забере ii з собою i вони поiдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди – далi – далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець – з iншоi губернii.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаiвцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку – голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ii глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.
III
Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виiхати до мiста й уже майже не iздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, iй здавалося, що вiн росте й вона це почувае.
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцii[16 - За сорок верст Кочубеiвка була.], i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз ii лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували – i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неi цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Киiв, про мiсто. А батько ще приносив газепи – у волостi iх багато, й нiхто iх не читав, вони лежали в шафi в писаря i iх крали з нього курii, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянськоi влади.
За цiлий мiсяць Мишко приiздив один раз – i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам'ятае. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…
…І знову зими не було, i було мокро i осiнньо… І припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на ii прекрасну молодiсть, i тому, коли iй було переказано, що Мишко виiхав з Дамаiвки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть не почула, як iй заболiло – так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. І пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi – чiткий, колючий, жорстокий. І знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. І надумала:
– Пiду.
І пiшла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Киiв, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. І ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таемне. Зрiдка назустрiч iй тягнулися пiдводи, iз станцii iхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали ii, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася – Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.
…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поiзд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ…
Так от: есть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, есть i колонii – дитячi. Вiлли: специ, iхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…
– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуемо паразитiв.
– Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
– Подумайте: iй одно мiсце на вiллi, а вона цiлу сем'ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразiе…
…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
І третя на другу:
– Сволоч! В городi одержуе тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.
Синiе вечiр – пiд'iжджають автомобiлi. Тодi гостi iдять i всi iдять.
…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяi колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер iдять…
…Колонii пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиi, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонii виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завiдуе Гiль. Гiль ходить i спiвае: «Ми смело в бой пайдьом за власть советов»… Цiлий день спiвае. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знае – революцiя родила. І вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знае нiчого, крiм цiеi пiснi,– i не треба.
– Та покиньте ви спiвати, – кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецькоi породи.
Гiль зникае.
Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна, – так кажуть, так звуть, – це не так.
Ну, i так далi…
Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчае незнайому жiнку:
– Що ви читали з жiночоi справи? Що? Бебеля «Женщина i соцiалiзм» не читали? Та невже?
Витягае «Женщину i соцiалiзм». Читае, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказуе анекдоти:
– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:
«Стерво! Тебе в публiчний дом». А Лiлiна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'евим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягаеться, оглядае тiло й зiтхае. Спiвае з натхненням: «Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».
У ставку купаеться сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.
Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка[17 - Це вiлла.]:
– Када ви, наконец, убйоте ейо?
– Та зараз.
– …Та сiчас, – кричить економка i бiжить – ii покликано. Сидiр чухаеться:
– От стерво! Жалко iй народного добра.
Микита не чухаеться:
– Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
– Що?
– Мнясо!
– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваеш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хитае головою:
– Правильно!..Вони рiжуть корову.
В колонii сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету iла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:
– Так, так…
…Приiздить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
– Ваша дитина прелесть, прямо удiвiтельно.
Мама млiе…
…Набiгае хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…
…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших е. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…
…Навiщо?..
… До тьотi Басi приiхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадуе помiщикiв. Знайомий сказав:
– Уся Украiна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
– Ах!
Це вона кокетуе. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничае:
– Чудний украiнець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:
– Що то е украiнець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лаеться ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтхае[18 - Їй спати хочеться.] i теж iде в кiмнату – корова.
Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiеi вiлли.
Вiдтiля iх вигнано. Знайомий обурився.
– Як ви смiете! Ми ж тiльки гуляемо!
– Ідi, iдi! Не разговарiвай!..
Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:
– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'i мовчали.
– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годуе дитину, а сама бiльш за дитину з'iсть: дитячу порцiю.
…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
…Тьотя Бася не обiдала: ii обiд з'iв хтось.
Коли поодцвiтали вишнi[19 - Позривали ягоди.], поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…
Летiли трутнi по шосе.
…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виiздять, iншi приiздять.
Хто приiздить, каже:
