скачать книгу бесплатно
Вибiг у коридор i сказав до Мацiйовоi:
– Мене нема дома, я кудись поiхав.
Чув, як Владек спитав здивовано:
– Знову поiхав? Назавжди?
У Владековому запитаннi звучала нотка радостi.
«Хай буде так… Я стою вам на завадi, мене немае», – гiрко подумав Антiн i махнув рукою.
Владек повертався вiд Антона збуджений, але заспокоений. Все! Вiн сьогоднi освiдчиться Юлi. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким i мае вiд нього, так би мовити, батькiвську згоду. Ця розмова вiдбулася-таки на початку семестру.
Часто пiсля роботи Мохнацький любив поговорити на теми, якi зовсiм не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворi зима, влiтку – про рибальство, притому вiн нiколи не рибалив i не полював. Владек радо пiдтримував такi розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справдi так було. Мохнацький iнодi згадував покiйну дружину, а тодi обов’язково говорив про Юлю – ii копiю. Владек пожвавлювався, i професор помiчав, що його асистент не байдужий до Юлi.
Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому вiн не заходить, що з ним. Вiн же привiз iз Сiлезii цiкавi матерiали. Чи працюе над ними? І взагалi що вiн зараз робить? Владек вiдчув у голосi професора теплу турботу про Антона, i це його занепокоiло. Довго не думаючи, вiн збрехав, що Кривди у Львовi немае. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмiнський довiдався про його адресу. Владек промовчав.
– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозумiти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнiм часом не заходите. Посварились, чи що? – пiдморгнув багатозначно.
Владек просiяв. Слава Богу, Мохнацький змiнив тему.
– Нi, пане професоре, – зiтхнув вiн, опускаючи очi. – Нi. Але коли вже так розмова повернулася, то… як сказати… – Владек постановив собi сказати саме тепер. – Усе виходить не на жарт.
– Ого! То це поважна причина! – засмiявся Мохнацький. – Напевно, у вас горе, а в когось смiшки.
– Та нi! Здаеться, нi… Юля прихильна до мене…
– І вiн не приходить! Дивiться на нього!
– Я ж не знаю, як ви…
– А що я? – тут професор пiдвiвсь i задумався. Тiнь майнула в його очах. – Що я?…
Владек схопився з крiсла.
– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…
– Ви дуже приемно схвильованi, – докiнчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.
– О, так…
Пiсля цiеi розмови Владек довго ходив сам не свiй. Що робити? До приiзду Антона iз Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тодi, в садочку, Владек зрозумiв, що Кривда став серйозним суперником. Вiн бачив, як Юля кинулась йому навздогiн, а потiм зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрiнуться. Та як цьому запобiгти? Розказати iй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антоновi. І вiн пiшов до Антона, щоб розкрити товаришевi страшну таемницю, хоч вона, може, i уб’е його.
Владек повертався вiд Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер вiн знае, що робити.
Напахчений, гарний i шляхетний, вiн прийшов пiсля довгого часу до Юлi. Вона не зрадiла його появi, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всiх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осiннi днi, вiдриваючи один за одним календарнi листки – тихо, мляво, спокiйно. Антiн не приходив. Спочатку нетерплячка, потiм ображена гордiсть, врештi, тупа байдужiсть зморювали душу дiвчини. Запитувала себе, чи справдi любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як i сам Антiн. Професор часто згадував Кривду. Юля тодi насторожувалася, але довiдувалась тiльки про одне: дивний Кривда знову зник. Що вiн задумав? І завжди Мохнацький закiнчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обiдрана. Але здивуе всiх нас».
Владек почав приходити до Юлi щодня. Вiн брав ii за руку й говорив про своi почуття. Юля немов не чула його палких освiдчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував iй вийти за нього замiж.
«Батько погодився? А вона що, батькова власнiсть, рiч, про яку можна домовлятися й торгуватись?»
Схопилася. Наiжена i гнiвна, з огидою дивилась на Владека.
– Ідiть… Ідiть! І не приходьте бiльше!..
Кузьмiнський повертався розбитий, пригнiчений. Ішов бiчними вуличками, щоб не зустрiти нiкого iз знайомих.
Юля стала мовчазною й дратiвливою. Це привернуло увагу професора. Нiжна i навiть насмiшлива в розмовi з батьком, сповнена романтики i фантастичних мрiй, спiвуча, по-нiжному дбайлива й закохана у квiти й музику – таку любив i такою Мохнацький звик бачити свою дочку.
Вiд якогось часу Юля почала замикатись у своiй кiмнатi, i професоровi не раз доводилося довго просити, щоб вона вiдчинила дверi чи вiдiзвалась.
– Чим ти займаешся? – питав суворо.
Здебiльшого мовчала, мовчки показувала на музичну лiтературу або коротко вiдповiдала, що готуеться з теорii.
Це турбувало Мохнацького. З кiмнати Юлi часто долинали не монотоннi звуки складних гам, а якiсь невiдомi мелодii або улюблена материна пiсня «Пасла Касенька круфкi две…», а деколи ii власнi iмпровiзацii – тужливi, уривчастi, як схлипування.
Професор вирiшив поговорити з дочкою. Почав з докорiв. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск ii чорних очей i виструнчена, незалежна поза робили ii далекою, майже чужою.
– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як мiг, лагiдно.
– А я не хочу говорити, татку, – вiдповiла жорстко, не дивлячись йому в очi.
– Як ти смiеш так вiдповiдати? – сторопiв професор.
– Татку, я прошу тiльки одного: не стеж за мною, не перевiряй, чи я дома. Я цього не хочу.
– Але ж я твiй батько! Як ти можеш розмовляти зi мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хiба я не вiдповiдаю за кожний твiй крок?
Юлинi губи склалися в глузливу гримасу.
– Я вже сама можу вiдповiсти за своi вчинки. Ти забуваеш, татку, що я доросла.
Професор глянув на дочку, нiби побачив ii вперше. І справдi… Коли це все сталося? Адже ще недавно бiгала по кiмнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповiсти щось цiкаве. Тепер стояла перед ним вродлива дiвчина, доросла i чужа.
– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим вiд болю голосом спитав професор ледве чутно.
Цей тон розтопив затаену образу в серцi дiвчини. Рiзко, але вже без льоду в голосi спитала:
– Ти давав Владековi згоду на одруження зi мною?
Старий хитнувся, як вiд пострiлу над вухом.
– Яке ти мав право говорити вiд мого iменi? – пролунав ще один пострiл.
– Але ж, доню! Я не казав йому нiчого! Я не давав нiякоi згоди! Це смiшно навiть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав пiдтримки, але нiчого не було, а за вiкном тiльки шумiв вiтер i стукотiли у шибку краплини дощу…
– Послухай мене… Тiльки сядь бiля мене, як колись… бiля свого татка. Я не можу так… не можу. – Вiн схилив на руки голову й зiтхнув. – Хiба я мiг знати, що вiн такий негiдник?
Серце Юлине стислося вiд жалю. Вона припала до батькових колiн, даючи сльозам волю.
Мохнацький розповiдав про свою розмову з Владеком i бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмiнського. Не розумiв. Таж виходила до нього, зустрiчалася. А тодi, коли пiзно прийшла, хiба не з ним була?
– Донечко, признайся менi, як матерi, ти любиш когось?
Припавши голiвкою до батькових колiн, Юля втiшала його, але таемницi своеi не могла зрадити, хоч i дуже бажала.
– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…
Професор погладив ii хвилясте волосся i просив прощення, хоч i сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.
V
Антiн переглядав газети, стежив за дiяльнiстю галицьких партiй. Найбiльше його цiкавила робота «Просвiти». Якщо ця органiзацiя виправдовуе свою назву на дiлi, то в ii роботу варто включитися.
Уже в третiй газетi читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвiти» – засiдання. Запрошуються делегати вiд усiх фiлiй. «Чи не пiти?»
У просвiтянську резиденцiю на площi Ринок заходили рiзнi люди. Сiльськi iнтелiгенти в пильовиках i капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлi i встрявали в дiловi розмови. Говорили про читальнi на селах, про школи. Їх зустрiчали, по-дружньому всмiхаючись, розпитували про повiтовi новини. Антiн почував себе нiяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, i вагався: залишатися чи йти геть? Враз вiн побачив знайоме обличчя. Молодий чоловiк пильно й допитливо дивився на Антона.
– Пробачте, – пiдiйшов той, – чи не ви колись перед тiею колотнечею в залi Копернiка кидали доволi радикальнi реплiки?
– Щось було подiбне, – зрадiв Антiн, що е з ким заговорити. – А ви також там були?
– Аякже! Хiба не пригадуете, збори вiв, головував. Пригадали? І вам неприемна така зустрiч, напевно.
– Чого ж би… – зам’явся Антiн.
– Так, так… Але зрозумiйте, що сама публiка примусила i мене так повестися з вами. Не треба ховати в серцi образи. Це було так давно, i такi ми були тодi наiвнi. А зараз… Мушу признатися, що в тодiшнiй нуднiй компанii «Студентськоi громади» ви з’явилися як свiжий вiтер.
– О, це схоже на комплiмент, пане Вербицький.
– Нi, справдi, – притиснув руку до грудей спiврозмовник, як давнiй знайомий, привiтно дивлячись в очi Антоновi. – А що ви зараз робите?
– Те, що й ви. Прийшов послухати.
– Та я тiльки мимохiдь. Хотiв узяти репортаж для газети. Тут, скажу вам по щиростi, нiчого нема цiкавого. Читають реферати, звiтують, добиваються грошей для сiльських читалень i нiколи iх не отримують. Є робота кориснiша. Думаю, ви кудись належите?
– Нi, нiкуди не належу.
– О, це цiкаво. Тепер таких у Львовi зi свiчкою вдень не знайдеш. Може, вийдемо, пане-товаришу, поговоримо, чи ви…
– Менi однаково. Можемо вийти.
На вулицi розговорилися. Орест Вербицький уже два роки працюе в апаратi УНДО.[10 - Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання, нацiоналiстична партiя.] Робота кипуча. Це не студентськi органiзацii. Тут вирiшуються справи полiтичного характеру. Якраз тепер передвиборна гарячка. Треба вiдстояти до сейму свою людину. Це велика справа – мати в сеймi представника вiд украiнцiв. Добре було б, якби Кривда захотiв узяти участь у передвиборнiй кампанii. З таким ораторським хистом, з таким запалом! Ну, як?
Антiн не довго вагався. Якщо вiн уже вирiшив влитися у полiтичну роботу, то це найкраща нагода, щоб почати. Домовилися зустрiтися наступного дня на Трибунальськiй.
На Трибунальськiй щодня дзвенiла келихами кав’ярня «Нафтула». Тут не просто пили вино i пиво. У наповненому пахучим цигарковим димом залi «елiта» польськоi й украiнськоi нацiй намагалися вирiшувати за столиками долю своiх народiв.
Сидiв i Антiн за гальбою пива й прислухався до розмов. Тут однi вiдстоювали «чистоту нацiй», iншi пропагували високу шляхетнiсть. Про майбутнiх сеймiвських послiв говорили так, як про приправу до котлет або про пiну на пивi. Всi суперечки точилися навколо нiмецько-польського договору. Ім’я Гiтлера не сходило з уст. Кожен крок нового «Наполеона» викликав захоплення в людей, якi за столиками кав’ярнi розв’язували полiтичнi питання.
Тут велися запеклi дискусii, поляки ображали украiнцiв, а украiнцi полякiв; iнодi дзвенiли бокали вiд ударiв кулаками об стiл, але всi дружно пiднiмали тости за розумну зовнiшню полiтику уряду Речi Посполитоi.
Антiн днями просиджував у кав’ярнi. У нього складалося враження, нiби вiн виступае в ролi олов’яного солдатика. На другому тижнi такоi «дiяльностi» йому хотiлося все кинути. Майбутнiй посол, за якого вiн повинен був агiтувати, напевно, також отак сидить i запивае вином пишнi фрази. Але посла Антiн не бачив, i вiн його мало обходив. Хотiв знати, в чому полягае практична дiяльнiсть УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не мiг спокiйно слухати, як представники украiнських партiй розпинаються за Гiтлера. Парадоксальним виглядало те, що присутнi тут поляки схвалюють договiр свого уряду з державою, яка насильно германiзуе жителiв Сiлезii i Полаб’я.
Почав розумiти одне: все котиться в якусь прiрву, брудний вал води захоплюе з собою бiльше й бiльше рiчок, потокiв, i зупинити його вже нема сили.
– Це збiговисько ренегатiв, ми повиннi сказати iм про це вголос! – кипiв, розповiдаючи Вербицькому про своi враження.
Вербицький зацитькував. Вони, представники легальноi партii, не мають права виступати проти полiтики уряду.
– Ми займаемось питанням не перетворення, а тiльки вдосконалення суспiльного ладу. Вам треба це зрозумiти.
– Я розумiю, – вiдповiв Антiн рiзко. – Ми змiцнюемо iснуючий лад.
– Не зовсiм так. Усуваемо вади, здебiльшого нацiонального характеру.
– Збираючи по дорозi крихти зi столу Мосцiцького, – додав Антiн.
Інтелiгентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.
– Ну, це вже, знаете, пасквiль! Ви як хочете, революцiею?
Антiн не чекав такого запитання. Але воно само i без Вербицького постало перед ним. У пам’ятi зринув образ скривавленого демонстранта. Антiн знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революцiя!»
– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресi, довести, переконати, зупинити каламутний потiк…
Пiсля довгоi перерви Антiн розкрив папку з сiлезькими матерiалами. Перегорнув сторiнку, узяв ручку…
На другий день зайшов до редакцii «Дiла» зi статтею «Господарi своеi землi». З редактором Антiн уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про пiдготовку до виборiв.
Редактор зустрiв Антона ввiчливо.
– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.
– Навiть дуже.
– Тодi зайдiть, прошу вас, десь так через тиждень.
Завжди в недiлю до обiду Антiн проводив час зi своiм гiмназистом. Багата мiщанка готова була вiддати що завгодно, аби тiльки вивести свого ледачого сина в пани. Антоновi було вигiдне таке мiсце. Обiди й непогана плата. Поки знайде роботу.
У найближчу недiлю пiсля розмови з Вербицьким Антiн потрапив у халепу. Вiн вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподiвано побачив бiля Волоськоi церкви великий натовп. Народ збiгався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антiн пропхався й побачив: кiлькох чоловiкiв оточили молодi хлопцi. Один з оточених говорив з вiдчутним росiйським акцентом:
– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?
– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявiро, вiдспiвали греко-католицький гiмн перед храмом Божим!
– Отак, – викрикнув iнший, – я буду спiвати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, едини-й, Ру-усь-Украi-i-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?
