скачать книгу бесплатно
Найми в мiстi. Стара панi на кожному кроцi штовхае, немов для потiхи. Так тривало довго. Не витерпiла. Кров’ю з розбитоi губи плюнула в очi панi. Побита, скривджена, ще зовсiм мала, ходить вiд дверей до дверей, просить хлiба.
Знову найми. Їй шiстнадцять рокiв. Молодий пан, дихаючи в обличчя вином, хапае ii в темних сiнях, скручуе руки. Пручаеться. З усiеi сили б’е його в гладке обличчя.
Вулиця. Зима. Голод уже перестав дошкуляти, тiльки тiло стало вже важке; ходити трудно. Бiля ратушi стоiть жовнiр. Темна нiч. Манить його пальцем до себе i хриплим вiд страху голосом шепоче: «Два злотi…»
Здригнулася вiд цiеi згадки. Але в розiрваний ланцюг спогадiв вклинюеться ще одне кiльце, блiде, неясне. Може, це й не спогад, а тiльки сплетiння думок.
…Хата. Мабуть, та, в якiй народилася. Хтось ледь живий лежить на лiжку. Бiльший вiд неi хлопчик дрижить з переляку i тулить ii до себе. А потiм… До хати заходять люди, хочуть ii взяти, але вона плаче, не даеться i кричить: «Антосю! Антосю!» Все забулося, наче в туманi, лише цей крик, цей крик… А далi нитка спогадiв рветься. Що далi було? Хто був цей Антось? Може, брат? Про це iй не говорили. Ще зовсiм маленькою послали в якесь село пасти корови.
Одного дня сказала господаревi:
– Йду до мiста служити.
Їй дали посвiдку з гмiни, i вона пiшла.
…А вчора зустрiла людину. Зустрiчала iх багато i до кожного пiдходила. Як на торговищi. Але цей був якийсь не такий. В очах його таiвся смуток. І, здаеться, саме це не дозволило iй вимагати грошей. Хотiла хоч на хвилину чистого щастя. І вiн iй дав. Як милостиню, як тi грошi, що залишив пiд подушкою. Дав i втiк. Бо вона не людина. Повiя. А вдень з повiею нiхто не хоче розмовляти.
Стояла, повернувшись обличчям до стiни, опустивши руки. Очi втупилися в одну точку.
Враз обернулася. Схопила грошi й квапливо почала складати речi у валiзку. Постукала до господинi, дала iй плату i, не сказавши нi слова, подалась на вокзал.
З провулка вийшов знайомий.
– A-а, цiлую ручки! – обняв ii за плечi. – Куди панянка зiбралася?
– Вступися.
– Хи-хи-хи! Це вiдколи так? – Притягнув ii до себе. – Сьогоднi де?
– Тут! – крикнула i щосили ляснула долонею по щоцi. – Тут! – повторила ще раз i вибiгла на головну вулицю.
Не знала, що робити, куди iхати. Тiльки твердо вирiшила: геть звiдси, кудись далеко, де ii нiхто не знае.
– До Львова, – сказала у вiконце.
…Минали днi i тижнi. Надходила глуха осiнь, почалися холоди, випав раннiй снiг. За малу комiрчину, найняту в однiеi мiщанки на Левандiвцi, вiддала вже останнi грошi. Спочатку ще кликали ii прати бiлизну, тепер i цей заробiток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.
Бiля магiстрату товпилися люди, тиснулися в черзi, вимагали роботи. Закутанi в лахмiття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками вiд холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонiв прокляття.
– На бiржу, на бiржу! – чулися щоденно вигуки адмiнiстраторiв.
Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комiрчиком ледь прикривало благеньку лiтню сукенку. Але в натовпi безробiтних вона все ще вирiзнялася своiм одягом.
– Панянка також без роботи? – якось спитав ii сусiд у черзi до приймальнi магiстрату.
– Без роботи.
– Давно?
– Третiй мiсяць.
– Ого! Це ще не довго. Пустiть тих, що по роковi.
Мовчала, закусивши губи.
– А ви вже десь працювали?
– Нi, я приiжджа.
– От що я вам пораджу, панянко. Йдiть на бiржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви нiде не працювали. Пiдiть туди.
Але й на бiржi спитали, де працювала. Не хотiла говорити гiркоi правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервонiла. Їй ще нiколи не доводилося називати вголос свою професiю. Панок ехидно посмiхнувся.
– У панi, здаеться, добра спецiальнiсть. Чого вам треба? Пiдлогу мити?
Верталась голодна, у вiдчаi. Розпука стискала груди. Що робити? Назустрiч iй iшли люди: добре вдягненi, веселi, йшли з жiнками пiд руку. Жовнiри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливi погляди на ii блiде, та все ще привабливе обличчя.
Вона вiдводила очi й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнiшою за голод.
Вечорiло. В кишенi нi гроша. Сьогоднi господиня замкнула комiрчину й викинула в коридор ii шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?
Двiрники звозили снiг у вiдкритi люки каналiв. Звiдти клубочилась смердюча пара, внизу шумiла брудна Полтва.
«Туди!» – вирiшила Оленка й перетяла вулицю до вiдкритого люка. Випари сопухом вдарили iй в обличчя. Подумала з вiдразою:
«Нi, тiльки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».
І попрямувала далi. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засмiявся. Їй було байдуже. Ось над’iде трамвай, i все закiнчиться. Але життя ще тлiло в грудях, ще жеврiло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до кримiналу… Там перебула б до весни. А навеснi вернеться на село. В те Загайпiлля, з якого пiшла зовсiм маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей i вийде замiж. Вона ще молода… Їй треба жити.
Уявила село, себе в простiй сiльськiй одежi, маленьку хатину, i мрiйлива усмiшка зацвiла на змарнiлому обличчi. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед ii очима.
Як потрапити до кримiналу?
Загорiлись вечiрнi вогнi. Тротуаром назустрiч iй iшов мужчина в пальтi з сивим комiром, у сивiй шапцi. Обличчя його Оленцi було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пiзнала. Хотiла крикнути, але голос застряг у горлi. Скочила вперед i схопила його за рукав.
– Пане…
– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек i враз ахнув.
– Я… я Оленка.
Якусь мить стояв як укопаний i одразу ж висмикнув руку, за яку вона вчепилася, мов потопаючий за стеблинку. Оленка не переставала повторювати благально:
– Пане, пане! – i тягнулася до нього.
Довкола стовпилися люди. Жах перед компрометацiею змусив Владека вдатися до крайнiх заходiв.
– Полiцiя! – гукнув.
– A-а, полiцiя! – закричала Оленка, не пам’ятаючи вже, що робить. – Полiцiя? То, може, вона дасть менi шматок хлiба, якщо ти не хочеш? А я гадала – iнший, благородний! На тобi полiцiю! – У вiдчаi люто накинулася на Владека й штовхнула його в груди. – Хами! Всi ви хами! – кричала.
Юрба здивовано гомонiла. Владек зник у метушнi. Полiцай скрутив Оленцi руки. Вирвалася. Вся сила, якою вона повинна була ще трохи жити, зiбралась тепер у ii руках. Раз, другий ляснула оторопiлого полiцая по обличчю, нарештi вчепилася в його комiр i термосила, поки ii зовсiм залишили сили…
Владек повернувся додому збентежений. Бачив перед собою благальнi очi, змарнiлi, запалi вiд голоду щоки, синi пiдкови пiд очима. Їi божевiльний крик i свисток полiцая гналися за ним, переслiдували. Адже вiн мiг врятувати ii, Антонову сестру. Повiдомити про неi братовi. Коли ж бо Владек думав тiльки про себе. Навiть тодi, коли хотiв розповiсти Антоновi про Оленку, не про iхню долю думав, а про себе, про помсту Антоновi. Пригнiчений почуттям власноi негiдностi й докорами сумлiння, Владек не знаходив собi мiсця. Але докори сумлiння заглушала думка, що вiн мусив би признатися Антоновi, де познайомився з Оленкою, про це могли б дiзнатися iншi. Та скiльки вiн може жертвувати собою для Кривди? За вiщо? Хай живуть собi, як хочуть!..
В цю хвилину не стукаючи до кiмнати увiйшов Костельнiцький.
VIII
Казiмiр Костельнiцький завжди був у курсi всiх подiй. Така в нього посада. Вiн блискуче справлявся з обов’язками комiсара мiськоi полiцii. Полiцейськi здiбностi проявлялися у нього досить рано. Ще комендантам гмiнноi полiцii на Покуттi вiн вiдзначався своею невтомнiстю, органiзацiйним хистом i нещаднiстю. Селяни його дiльницi добре вiдчули мiцну полiцейську руку Костельнiцького зразу ж пiсля вiйни. Обшуки по хатах, закривання сiльських читалень, перетрушування бiблiотек у школах i на вчительських квартирах стали звичними.
Костельнiцький мiг не спати по три ночi пiдряд, якщо цього вимагала служба. Цiлими тижнями просиджував iз своiми пiдручними в засiдках, виловлюючи контрабандистiв, якi переносили через кордон румунський спирт.
Промоклi, змерзлi й замученi, постерунковi нишком проклинали свого коменданта, проте запобiгливо всмiхалися перед його клишоногою постаттю та камiнним обличчям з приплюснутим носам i гострими малими очима. Пiд час першоi кампанii каральних експедицiй вiн так вiдзначився, що його перевели на посаду коменданта повiтовоi полiцii, а згодом i до Львова.
Батько Владека познайомився з Костельнiцьким у Коломиi. Двiчi на тиждень Кузьмiнський дозволяв собi невелику розкiш – зайти в кав’ярню на гальбу пива. Вiн часто бачив за столиком коменданта повiтовоi полiцii i ввiчливо йому вклонявся. На всяк випадок.
Комендант завжди поглядав на високого, худого i вiчно зажуреного магiстратського урядовця. Якось вiн навiть зволив запросити Кузьмiнського сiсти поруч i розщедрився на чарку вина. Це здивувало й насторожило Кузьмiнського. Але Костельнiцький був досить привiтним i нi про що не розпитував. Все ж Кузьмiнський бiльше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустрiти й на вулицi. І нiколи вiн не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.
Якось весняноi недiлi Кузьмiнський вiдпочивав у скверику напроти пошти. Бiля нього на лавочцi сидiли хлопцi, Владек та Антiн, i умовляли батька пiти в кiно. Кузьмiнському не хотiлося. Втомлений канцелярiею за цiлий тиждень, вiн волiв радше подихати свiжим повiтрям, пропахлим молодою зеленню. Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопцiв. Алеею просто до них наближався Костельнiцький. Вiн привiтно посмiхнувся i м’яко зупинив Кузьмiнського, що наважився було пiдвестися з поклоном йому назустрiч. Владек похапливо звiльнив комендантовi мiсце. Антiн лишився сидiти.
– Шляхетнiсть не виховуеться, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельнiцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антiн вловив погордливий погляд полiцая i побагровiв вiд образи.
– Я йду за квитками! – писнув вiн i побiг алеею.
– Вам, певно, не вдалося вiдшлiфувати приймака, правда?
Кузьмiнський дуже здивувався, що комендант так добре знае склад його сiм’i, i не мiг нiчого вiдповiсти на реплiку.
– Звiдки вiн у вас взявся? Може, це син когось iз тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мiшкольца?
Кузьмiнський зблiд. Не вiд страху, – арештований вiн був австрiйською владою, – а вiд подиву: чому полiцiя ним так цiкавиться?
– Нi… це приблудна дитина…
– А ким за нацiональнiстю вважае себе ваш названий син?
– Антось, бачите, хрещений у церквi, i я зараз не можу вимагати, щоб вiн вважав себе римо-католиком. Притому я не накидаю йому своiх думок.
– А все-таки?
– В хатi говорить по-польськи, а книжки читае всякi.
– І Шевченка?
– Правду сказати, не знаю.
– А треба, щоб ви знали. За його виховання вiдповiдаете ви перед державою.
Костельнiцький раптом змiнив тему розмови. Заговорив до Владека. Спитав його, як вчиться, похвалив за добрi оцiнки. Пильно дивився, як на це реагуе хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тiшить похвала.
– А ким би ти хотiв бути?
– Учителем гiмназii! – випалив Владек.
– І тiльки? А мiнiстром не мрiеш стати?
Старий Кузьмiнський незадоволено чмихнув.
– Пробачте, пане комендант, але я нiколи не забиваю дiтям голови кар’еризмом. У нашому станi потрiбно виховувати в дiтей мрii про трудове життя. Вони, одне з другим, повиннi знати, що син бiдного урядовця чесним шляхом мiнiстром не стане. Ну, йди, синашу, i ти по квитки. Вiзьми грошi. Купи й менi.
Владек чемно вклонився, захоплено глянув на коменданта i, ощасливлений його усмiшкою, заспiшив, щоб похвалитися Антоновi.
– Викликае у мене подив те, – холодно процiдив Костельнiцький, – що ви, поляк, прихистили русина, а свого рiдного сина виховуете також не так, як цього хотiла б наша держава.
– Як умiю, – не пiдводив голови Кузьмiнський.
– Послухайте, – зовсiм iнакше заговорив комендант. – Як ви жили – це ваша справа. Іншi були умови, iншi й вимоги до людей. А молоде поколiння буде жити в молодiй Польщi. Воно стане опорою ii могутностi, носiем вищоi культури, i треба прищеплювати молодим не стiльки рабську любов до працi, скiльки вмiння керувати працею iнших. Повiрте, син ваш нiколи вам не подякуе. Я розумiю, вам важко, низька платня, але, якщо б ви хотiли, я радо вам допомiг би. Мене переводять до Львова на роботу. Я неодружений, помешкання матиму просторе. Ваш син кiнчае гiмназiю. Якщо посилатимете до Львова, то можна й до мене на квартиру. Де ж ви знайдете помешкання для нього по стерпнiй цiнi?
Кузьмiнський не повiрив у щирiсть цiеi пропозицii. Вiн уже вiддавна журився, за що утримуватиме хлопцiв у Львовi.
– Я кажу без жартiв, – пiдтвердив Костельнiцький. – Не думайте, що це мiй жест. Я у вас братиму плату, але, розумiеться, по-людськи. Бачите, вас турбуе доля одного вашого сина, мене ж, бездiтного, – доля всiх польських дiтей. І скiльки маю змоги…
– Але ж у мене iх два…
Комендант на хвилину зупинився, немов щось зважував у думцi, потiм:
– Присилайте обох.
Костельнiцький ставився до Владека холодно й давав йому повну волю. Тiльки при кожнiй нагодi заводив з ним розмови на iсторичнi чи полiтичнi теми.
Категорично не любить хлопець полiтики, вирiшив. І це непогано. Це вже е запорукою того, що нiколи не схилиться до соцiалiзму. Гiрше те, що його молочний брат цiкавиться нею i мае на Владека великий вплив.
За п’ять лiт вiн докладно вивчив Кузьмiнського. Помiтив у цього доброго i легковажного хлопця одну рису, що переважала над iншими, – честолюбнiсть. Вважав: цього досить.
Останнiм часом, пiсля статтi, комiсар особливо почав цiкавитися Кривдою. Бачив, що прийде час, коли цьому хлопцевi треба буде припинити рiст. Вагався: вже кинути йому першi колоди пiд ноги чи хай ще трохи… Щоб не було пiзно. Але нi, зараз не можна цього робити. Хай росте. Заздрiсть, та страшна i сильна помiчниця самого диявола, кине Владека просто в його обiйми i дасть йому грамотного й вiрного агента полiцii.
У цьому Костельнiцький був упевнений. А мати в унiверситетi свою людину, до того ж свого квартиранта, вихованця, нiколи не завадить. Владек стане його очима й вухами в цьому безпосередньо недоступному для полiцii вогнищi всiлякоi крамоли. Чей же недаром комiсар брав до себе на квартиру сина простого урядовця.
Залишилась одна перешкода: треба було якось iзолювати Владека вiд демократичного впливу його батька. Конче потрiбно.
Увiйшовши до кiмнати Владека, Костельнiцький помiтив, що юнак схвильований.
– Ви чимсь стурбованi? – запитав. – А я до вас з цiкавими новинами. Ви нiде не зустрiчалися зi своiм колегою вiд серця Кривдою?
Владек перелякано видивився на Костельнiцького. Що це вiн?
– З Антоном? Його вже давно нема у Львовi.
