скачать книгу бесплатно
– Та кажи ж, звiдки ти приiхав такий страшний?
– Із Шльонська.
Ця спокiйна вiдповiдь здивувала Владека до смiху.
– Що ти плетеш? Здурiв?… То ти таки поiхав пiсля тiеi розмови з професором? Ха-ха-ха! Ну, на таке тiльки ти здатний. Ти фанатик, слово честi. Тож розповiдай, це дуже цiкаво. – Владек запалив цигарку.
Кривда не квапився оповiдати. Вiн, здавалося, й не чув Владекових слiв. Задуманi очi втомлено ковзали по невеликiй кiмнатi. Не дивлячись на Владека, Антiн зайшов до кабiнету професора, сiв у м’який фотель напроти стола. Владек iшов за ним.
Все так, як було тодi, коли Антiн складав магiстерськi екзамени. Лише один новий предмет з’явився – асистент Кузьмiнський. Кривда зупинив на ньому погляд.
– Ти про щось питав?
– Розумiеться, я чекаю вiд тебе цiкавих новин.
Антiн пiдвiвся. Вiн глянув на елегантного Владека, що стояв поряд з вичiкувальною усмiшкою на вустах, i в Антона пропало бажання розповiдати.
– Ти ще не женишся, Владку?
Запитання було несподiваним i, на думку Владека, нетактовним.
– Ти залишився таким дивакуватим, Антосю, як i був. Хiба про це зараз мова? Ну, сiдай, чого став?
Антiн почав розповiдати про свою подорож у Сiлезiю.
– Я думав там знайти якусь пiдтримку в учених колах. Нема нiчого. Нема навiть учених кiл. У тих нещасних бiблiотеках Освенцiма i Катовиць сидять шваби або польськi перевертнi. Їм усе байдуже. Ба що бiльше, iм не байдуже. Вся польська лiтература пiд прилавком, а на виставках рекламуються фашистськi брошурки. Не тiльки вугiлля експортують до Нiмеччини, а й честь польського народу. А в селах темнота. За два мiсяцi перебування я обiйшов десятки сiл, а шкiл – на пальцях перелiчиш. Стiльки, як у Галичинi украiнських. Або й ще гiрше!
Худi Антоновi щоки ще бiльше позападали вiд хвилювання. В очах палахкотiв гарячковий вогник. Чорний чуб уперто спадав на очi. Владек спокiйно слухав. Креслив скрiпкою якийсь трикутник на рiзьбленому прес-пап’е. Потiм тихо ахнув i почав поспiшно затирати його нiгтем.
– Отже, повна германiзацiя, – вставив.
– Я бачу, що ти слухаеш i нiчогiсiнько не розумiеш. Не повна, хто сказав, що повна? Але до того йде, i мовчати не можна!
Антiн термосив товариша за руку, за плече, то знову вiдходив, поправляючи непокiрне волосся.
– Послухай, Владеку, ми з тобою говорили колись про полонiзацiю украiнцiв. Ця справа тобi чужа. Але ж бачиш, тiй самiй владi, яка полонiзуе украiнцiв, зовсiм байдужа доля власноi нацii. Задумайся: чому? Чому твому батьковi не чужий був я, украiнець, а Костельнiцькому, наприклад, зовсiм чужi сiлезькi селяни-поляки? Хiба не ясно тобi, що санацiйному урядовi немае нiякого дiла, крiм зиску, до тих, хто трудиться, незалежно вiд того, якоi вони нацii?
– Чого ти хочеш, Антосю? Ти говориш, немов читаеш комунiстичну прокламацiю. Знаеш… це мене починае лякати.
– Не бiйся, я не комунiст. Але вони мають цiлковиту рацiю. Я не збираюся пiднiмати революцiю. Можна знайти iншi шляхи боротьби. Ми люди науки. Ми могли б наукову дiяльнiсть спрямувати проти таких ганебних явищ. Слухай, ти ж поляк, патрiот. Менi здаеться, що коли б ти зрозумiв трагедiю нацiональноi загибелi полякiв, тебе дiткнуло б горе iнших пригноблених нацiй… Ну, якого бiса посмiхаешся, амебо!
– Антосю, Антосю, – похитав головою Владек. – Чого ти завжди гориш? Ще на семiнарi отак: я, я, ми, нам! А що зробив? Дурного реферата на гуртку не зачитав.
– Дурного реферата не хотiв зачитувати. Досить уже цього з тебе. Нехай я нiчого не зробив, але ти навiть не маеш бажання. Загрiв мiсце на кафедрi, ходиш по п’ятах за Мохнацьким i ждеш вiд нього ласки. Ех, Владику-паничу! Чому ти не комендант почесноi варти в Мосьцiцького, а асистент на кафедрi славiстики? Якi фатальнi помилки бувають у нашому життi!
Владек не сердився. Вiн звик вiддавна до таких Антонових вибухiв. Тепер його цiкавило чи, може, насторожувало тiльки одне: буде Антiн писати дисертацiю чи нi?
– Не знаю, – вiдмахнувся Кривда, як вiд набридливоi мухи. – Дисертацiю вже ти пиши, щоб швидше вiдiбрати крiсло в Мохнацького.
– Антосю, ти, мабуть, дуже голодний, що такий злий.
– Голодний як вовк, це правда…
– А в кишенi нi гроша…
– Як у турецького святого.
– Тодi ходiмо в кнайпу. Вiдiрвемося трохи вiд питань науки й поговоримо про життя. Воно iнодi бувае цiкавiше, нiж твоi науковi теревенi.
– Безумовно, Владеку. Їсти треба… Ага, Мохнацький не виiхав нiкуди, вдома?
Владек рiзко повернув голову.
– А тобi вiн навiщо?
– Мушу з ним поговорити. Це ще едина розумна людина на цьому свiтi.
– Добре, я сьогоднi скажу йому, i вiн буде завтра на кафедрi.
Антiн посмiхнувся:
– Боiшся. Страх тут нiчого не допоможе. Те, за що боiшся, залежить, мабуть, не вiд нас. Так… А до Мохнацького я зайду ще сьогоднi. То як, iдемо чи, може, роздумав?
Із удаваною байдужiстю Владек поплескав Антона по плечу.
– Уявляю собi, Антосю, яким ти будеш диваком, коли постарiеш.
Мовчки вийшли на вулицю. Розмова не клеiлася, i вiд цього обом було нiяково. Владек занепокоено роздивлявся по вулицi i, збуджений всякими думками, швидко йшов. Аж тепер згадав, що Антiн нiчого не знае про смерть матерi. Згадав i про зустрiч з Оленкою. Глянув на Антонiв профiль i заспокоiвся: нiчого подiбного не було мiж цими людьми з однаковими прiзвищами.
У кнайпi розповiдав Антоновi про смерть матерi. Розповiдав спокiйно, без жалю, байдуже, не помiчаючи скупоi сльозини в Антоновому оцi. Антоновi дивним здавався цей спокiйний тон Владека: «А можливо, в життi так i повинно бути, – думав. – Воно, життя, таке байдуже до смертi».
Щоб розвiяти сумнiви, Владек спитав про колишню Антонову сiм’ю.
– Що це ти так раптом зацiкавився? – не розумiючи такого повороту розмови, спитав Антiн. – Скiльки разом жили, не розпитував.
– Мама казала, що ти нiкого не пам’ятаеш…
– І тобi також, як i матерi, хотiлося, щоб я нiкого не пам’ятав?
– Ти не повинен би так згадувати мою маму. Ми ж росли, як брати… Якщо навiть у тебе i були сестра чи брат, то, зрозумiло, вони не могли б бути менi близькими…
– Що ж, тепер скажу… Воно твоiй репутацii вже не пошкодить. Нi, нi, це не докiр покiйнiй Кузьмiнськiй. Так мусило бути… – Антiн задумано дивився в тарiлку. – Були в мене… Був брат Василь… i сестра Оленка була…
Дзенькнула об тарiлку виделка. Сполоханi Владековi очi глянули на товариша, але Антiн не помiтив цього. Вiн сидiв край столу сумний, погляд його спинився на бокалi з брунатним вишумiлим пивом. Не говорив i не iв…
«Брат повii», – вдарило Владековi в скронях. Те, що хвилину тому було недоречним, диким бажанням, стало тепер страшною дiйснiстю. Тодi йому хотiлося, щоб так було, бо вiн мав би чим дискредитувати Антона перед Юлею. Але ж це тiльки в уявi. А насправдi? Насправдi – Антось, його найближчий товариш, майже брат, став раптом братом повii. А це страшно. Цим не принизиш його перед Юлею. Цим його уб’еш.
Суперечливi почуття завирували у Владековому серцi. Там ще жило спiвчуття до Оленки. Спогад про неi ще яснiв бiлою плямою, але та пляма звужувалася, меншала й погасала. Невидима рука вiдкрила завiсу невiдомого минулого Кривди, i звiдти виповзли виснаженi постатi коростявих дiтей серед брудноi хати. Колись Владек над цим не задумувався, хоч знав, що Антiн з селянськоi родини. Тепер огида стрясла його тiлом на згадку, що з цими людьми вiн лежав на однiй постелi, iв з однiеi тарiлки. Нi, Владек готовий i зараз зробити iм добро, але визнати iх собi рiвними було над його сили…
«Вiдiрви, вiдiрви руку, поки не пiзно, щоб не довелося вiдрубувати з кистю!» – просичав над вухом притишений голос Костельнiцького. Владек схопився з-за столу.
– Ти чого так швидко? – пiдняв голову Антiн.
– Ах, пробач, – знiтився Владек, ховаючи в нещирiй усмiшцi свое збентеження, – я забув, що мушу… У мене важлива справа.
– То йди, – Антiн не пiдводячись подав руку.
Владек вибiг з кнайпи, як iз кiмнати, сповненоi чадом. Не стало Антона. Не стало того неотесаного, хоч i доброго хлопчини, з яким переплелося Владекове дитинство, не стало й того, хто був щирим порадником в юностi. Шкода. Але й немае тепер суперника. Бо хто вiн? Нащадок простого хлопа, в якого руки порепанi, обличчя посинiле од вiтру, хлопа, що з торбою за спиною голодними очима оглядае вiтрини крамниць… «Але ж я знав давно, хто вiн, чому тодi любив його? Може, й любив – за розум. Але все мое нутро бунтуеться проти бруду й розпусти. А вiн саме цей грiх несе в свому родi, i тому в мене немае супроти нього бiльш нiяких обов’язкiв!»
З вiдчуттям полегкостi, що раз i назавжди порвалися зв’язки з тим, до кого був прихильний його батько, хто часто ставав мало не опiкуном, а останнiм часом серйозним суперником, зi злобною втiхою, що мае чим перегородити Антоновi дорогу до Юлi, Владек не йшов – просто бiг до Мохнацького. До Юлi. Не знав, що скаже iй, але мусив сьогоднi ii побачити. Може, для того, щоб оберегти цю нiжну iстоту вiд дотику, навiть вiд погляду долею проклятого Антона. «Це не егоiзм, не безсердечнiсть, – переконував себе. – Вбиваючи його, я рятую ii, Юлечку…»
Застав Юлю в садку бiля квiтiв. Привiтався, вiдчинив хвiрточку i зупинився.
«Це втiлення найпрекраснiшого, що е на цьому свiтi», – подумав Владек. Хiба зможе вiн хоч би натякнути iй на такий бруд? Нi, вiн мусить тiльки вiдгородити ii своiм коханням. А це вдасться, уже вдаеться.
…Мохнацький зняв окуляри й довго не мiг упiзнати свого колишнього студента. Приглядався.
– Ви – Кривда? Але чому такий змарнiлий? Що з вами? – схопився з канапи й пiдiйшов до Антона. Взяв його за руку. – На вас страшне вбрання. Вам не дали роботи, так? О, це безглуздя нашоi полiтики! Але чому ви не зайшли до мене? Я змiг би вас влаштувати у фiлii державноi гiмназii…
– Але ж бо все гаразд, – заспокоював Антiн професора. – Я з дороги i тому… такий, – знiяковiло показав на костюм. – Пробачте за мiй вигляд, але в мене невiдкладна справа. Я просто з Шльонська…
Професор не дочув.
– Звiдки?
– Із Шльонська, професоре, – уже усмiхнувся Антiн.
– Це справдi? Як?
– Поiздом, пане професор.
– Та знаю, що не пiшки, але… Ну, ходiть ближче.
Зайшли в кабiнет професора. Мохнацький пересунув на столi папери i ще недовiрливо дивився на Антона.
– Отже, iхав. А я й не думав. Сказати правду, не думав. Дивний хлопчисько. – Усмiшка поглибила зморшки на обличчi.
Антiн пригладжував пом’ятi вилоги пiджака, не знав, з чого почати. Мимоволi глянув крiзь вiдчиненi дверi у спальню: на лiжку – зiм’яте покривало й недбало вiдкинута подушечка, на краю тумбочки – книжка. І в спальнi тихо…
– Розповiдайте, чому мовчите! – пробудив професор Антона. – Дивiться на нього! Приiхав iз Шльонська й мовчить!
Антiн розказував докладно. Нестача грошей не дозволяла йому грунтовно ознайомитися з мовними особливостями етнiчних груп Сiлезii. Не мав можливостi побувати в Нижнiй Сiлезii, яка пiд нiмцями. Але все-таки дещо зiбрав.
Професор узяв з рук Антона течку з матерiалами i, чухаючи вказiвним пальцем чорну борiдку, перегорнув дрiбно списанi картки.
– А мова де? – спитав. – Маю на увазi дiалекти.
Мохнацький спiдлоба зиркнув на Антона. В сiрих Антонових очах побачив те, що завжди любив бачити у своiх студентiв, – уперту думку. Кiстляве заросле обличчя, зосереджений погляд сподобалися професоровi.
– Ви зiбрали виключно топонiмiчнi матерiали, Кривдо. Це випадково чи з метою?
– Не можу сказати, щоб ставив перед собою якусь чiтку мету. Але топонiмiка мене зацiкавила, i я…
– Пишiть дисертацiю. Дослiдження топонiмiчних назв… До речi, це дуже молода галузь науки. А ще до того топонiмiка[9 - Географiчнi назви певноi територii.] Полаб’я. Ви мали б успiх.
– Для дисертацii поки що нема умов.
– Матерiалiв замало?
– Матерiалiв вистачить. Ще й Траутман пообiцяв дещо прислати…
– Ви йому писали? Ого! Дивiться… Тодi у чому ж справа? Пишiть.
– Пане професоре… Я хотiв порадитися з вами. Можливо, ви й не знаете, Шльонськ жахливо германiзують. І ось я думаю, що за допомогою цих матерiалiв…
– Добродiю, не хапайтеся вiдразу за полiтику, бо зав’язнете у фразах. Ви опрацьовуйте матерiал. Чого вам ще не вистачае?
– По-перше, треба знайти роботу… Бачите, який я. А потiм – керiвника.
– Я згоден бути вашим керiвником.
Обидва замовкли. Антiн у душi погодився з професором. Справдi, спершу треба розжувати матерiал. Аудiенцiя закiнчувалася. Хотiв уже пiдвестися, коли професор вибачився i вийшов у спальню. Через хвилину повернувся. Зупинивсь перед Антоном, зам’явся.
– Я знаю… знаю, що ви гордий. Але повiрте, що це вiд щирого серця…
Антiн не зрозумiв.
Мохнацький сягнув у кишеню i вийняв звiдти пачку банкнотiв.
– Отут декiлька злотих… Вiзьмiть, прошу вас, Кривдо.
– Що ви, професоре! – спаленiв Антiн i рiшуче одвiв його руку.
– Я не хотiв вас образити, не подумайте так… Я хочу, щоб ви написали дисертацiю.
– Дякую, щиро дякую, – прошепотiв Антiн. – Але я не вiзьму. Мала цiна менi, якщо так буду пробиватися. Дякую, професоре. Я iншоi допомоги у вас прошу.
– Гаразд. Хай буде й так. Залиште менi свою адресу на всяк випадок.
Уже сутенiло, коли Антiн вийшов вiд професора.
Професор повiв Антона за веранду.
– Ви не маете бажання оглянути мiй садочок?
– Боюсь, що i так забрав у вас багато часу. Але на квiти…
Через парканець вихиляли чепурнi голiвки кучерявi жоржини – бiлi, червонi, рожевi.
