скачать книгу бесплатно
– Це моя доня iх плекае, – похвалився Мохнацький. – Ми й забули про неi. А вона, напевно, в садочку. Ходiмо.
Антiн тяжко перевiв подих. Нi, вiн не забув про неi. Розмовляючи з професором, увесь час думав, боявся i бажав: ось-ось у вiдхилених дверях спальнi так, як тодi, покажеться чорноволоса циганочка, привiтаеться, всмiхнеться й збентежено опустить очi. Але Юля не виходила, i в серцi Антона, мов обiрвана струна, скрутився бiль, коли вiн покидав кiмнату професора. А може, Владек говорив правду? Тепер побачить ii… Пiдходили до хвiрточки, а там – вона мiж квiтiв.
І саме цiеi хвилини крiзь кущi високих жоржин Антiн побачив двi постатi. Одна – висока, в свiтлому костюмi, друга – в бiлому платтi, як дитина. Чорне кучеряве волосся розсипалося по плечах, а профiль силуетом вималювався на оранжевому прузi неба. Дiвчина вiднiмала руки з долонь юнака.
– Будьте чемнi, Владеку, – почувся шепiт.
Професор повернувся. Гримаса невдоволення скривила його обличчя.
Антiн, блiдий i знiяковiлий, ледве вимовив:
– Іншим разом, професоре. На добранiч.
Мохнацький зробив жест, щоб затримати гостя, але Антiн уже зник за ворiтьми.
Юля почула за парканом батькiв голос i ще чийсь знайомий. Крiзь кущi побачила Антона, який рiзко повернувся i поспiшив до виходу. Вихопивши у Владека руки, вона кинулась до хвiртки i, не помiчаючи батька, покликала:
– Антоне!
Але Антiн не чув.
Юля не зважала на Владека. Вбiгла до хати i, намагаючись бути спокiйною, спитала батька:
– Чого приходив той… Кривда?
– Ти чимсь схвильована, доню?
– Нi, татусю, я бiгла. Вiн до тебе приходив?
– Пхе! Я так думаю, в усякому разi. А ти гадаеш, усi приходять до тебе? Хоч, може… Вiн дуже збентежився, коли побачив тебе з кавалером. Я навiть не думав, що Кривда на таке здiбний. А де ж Владек?
– Ну, що менi до Владека, татку? Я ж його не запрошувала…
– Виходить, Кривду запрошувала? Не розумiю!
– Не жартуй, татку. Чого вiн приходив?
Професор споважнiв.
– Цей хлопець – дивна людина. Уяви собi, вiн iздив у Шльонськ. На якi грошi, не розумiю. Зiбрав матерiали для дисертацii. А в мене не хотiв узяти нi гроша. Що за воля… впертiсть!..
– Татусю! – тихо скрикнула Юля й замовкла. За хвилину спитала, нiби мiж iншим, де живе цей дивний Кривда.
– Напевно, хочеш скласти йому вiзит? – знову пожартував Мохнацький.
Юля боязко глянула на батька, але вiн дивився в папери.
– Де живе? – перепитав. – Ось його адреса… На Руськiй. Цей молодий фiлософ, дочко, примусив мене сьогоднi задуматися. Сам украiнець, а цiкавиться долею польського простолюддя. А ми, державна нацiя, долею украiнцiв не турбуемось нiтрохи. Я про це подумав тiльки тодi, коли вiн розповiв про умови своiх студiй. Дрантива квартира в сторожихи. Грибок. Одна кiмната, повна бруду й сиростi. Так живуть господарi своеi землi…
Юля слухала, затамувавши подих.
Коли смерклося, дiвчина тихо вийшла з дому i попрямувала вулицею до найближчоi трамвайноi зупинки. Зiйшла бiля ратушi. Із завмираючим серцем вiдшукала браму пiд восьмим номером. Приглядалась до дверей на сходах – четвертого номера не було. Зайшла на невелике подвiр’я. З одного боку – мур сусiднього будинку, з другого – двое вiкон i на дверях крейдою написано: «4». Вiкно низько, майже бiля землi. Одно свiтилося, друге, з вiдчиненою кватиркою – темне. Постукала. Вийшла Мацiйова. З цiкавiстю приглядалася до гарненькоi панночки, лукаво посмiхнулась, мовляв, – гляди, тихенький!
– Антося немае… Вiн до якогось там професора ходив та звiдти повернувся. А оце хвилину тому вибiг кудись. Почекайте в кiмнатi, вiн швидко повернеться.
– Нi, нi…
Юля полегшено зiтхнула, коли стара зачинила дверi. Швидко написала записочку i кинула ii через кватирку з надiею, що Антiн прочитае i прийде.
IV
За вiкном темрява, i в кiмнатi не горить свiтло. Антiн щойно повернувся вiд Мохнацького.
– Ви не хворi, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввiчливо-боязкий голос Мацiйовоi.
– Нi, я здоровий.
Пiтьма злодiем крадеться в хату i давить. Розповзаеться по пiдлозi, лиликом трiпотить у кутку за етажеркою.
Антiн не включае свiтла, хоч воно йому таке потрiбне. Вiн ще трохи полежить на лiжку i встане, щоб працювати. Навiть лiчить хвилини, хоч знае, що сьогоднi за роботу не вiзьметься.
«Треба чи не треба?»
У плiснявому кутi бiля вiкна – шафа й етажерка, повнi книжок. Це – пiснi обiди, лекцii в тупуватих паничiв-гiмназистiв, це недоспанi ночi на товарнiй станцii, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.
Чотири давно не бiленi похмурi стiни, запилючене вiкно, бiльмом звернене на захаращене смiттям квадратне подвiр’я, запах брудноi бiлизни з пральнi, що навпроти, – це весь його комфорт.
Але донинi все було байдужим. А зараз, хоч i темно, Антiн бачить, i злiсть – неясна i пекуча – всякла в свiдомiсть, як сiль у рану, i тому вiн не хоче свiтити.
А в темрявi ще важче.
«Жертва науки, аскет, монах», – глузуе iз себе, ятрить болюче мiсце, як дуплавий зуб, але вiд цього не легшае.
Антiн сьогоднi глибоко вiдчув свою самотнiсть. Що з того, що вiн горить, думае, добиваеться знань, вiдмовляючи собi у всьому? Що з того, що останнi грошi витратив у Сiлезii? Грошi… Не тiльки грошi, щастя свое втратив, що само просилося йому до рук. Тепер вiн напише дисертацiю, але та, яка розiгнала б оцю пiтьму, зiгрiла, зрозумiла, допомогла, стоiть бiля Владека й шепоче до нього. Владек чуе ii дихання, стискае ii руку. А вiн, Антiн, – самотнiй. І така ж одинока Мацiйова.
Зi всiх, кого знав Антiн у життi, з усiх, хто, як мати, мiг бажати йому добра, з усiх, хто любив його, вiн мiг би назвати одну людину – Мацiйову. Вона кривиться, коли Антiн називае ii добродiйкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то вiн вiддае його повнiстю iй. Своiй добрiй неназванiй мамi.
Тихо ступае вона за стiною, стара, згорблена, покликана на свiт хiба що для мiтли та для вiдкривання брами запiзнiлим з гулянки паничам. Ходить i зiтхае. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Бiльше нiчого вона не може зробити, але це зiтхання наче полегшило його бiль, коли вiн повернувся вiд професора, втiк вiд двох силуетiв, випадково побачених у садку.
Антiн хотiв би признатись iй у всьому, щоб до решти роздiлити горе, але… Хiба в неi свого замало? А якби зараз прибiг до неi i схилив iй голову на колiна, як матерi, яку мало пам’ятае, вона б потiшила, сказала б, що колись у життi i брата, й сестру ще зустрiне, i навiть Юлю…
Човгае вона за стiною старими шкарбунами по пiдлозi, а вiн лежить на лiжку самотнiй i вдихае випари гарячоi бiлизни, що доносяться через вiкно.
Знову голос з-за дверей:
– Може, будете вечеряти?
– Дякую, не хочу.
Тихе зiтхання, як подих вiтру, шелеснуло й згубилося в щiлинах дверей.
…Владек сьогоднi нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на днi серця. Сестра Оленка i брат Василь. Хiба це не примха долi? Живуть на свiтi рiднi брати, сестри й не знають нiчого одне про одного. Блукають у морi людей три частини однiеi краплi i не знаходять себе. Навiть не шукають. Хiба це не примха?
Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немае. А Оленка… Вона була тодi маленькою i прив’ялою вiд голоду. Антiн пам’ятае, що вiн дуже любив ii, свою сестричку. Воно було таке потiшне, коли розмовляло.
Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, i нiхто нiколи не знатиме, де ii могилка? Або носить воду, бавить панських дiтей, мие пiдлоги й терпить знущання i насмiшки? А може… Страшний здогад навiявся, i вiд нього похололо в грудях. Нi, тiльки не це! Антiн силкуеться не думати про Оленку.
– Так можна й збожеволiти, – сказав сам до себе й повернувся до стiни. Спробував вiдтворити в пам’ятi iншi образи, але даремно.
Чому Владек якраз сьогоднi запитав про його сiм’ю?
І то пiсля розповiдi про смерть матерi. Антiн хотiв було ще поцiкавитися, як почувае себе батько, коли тут таке недоречне й дивне його запитання… Владек був у Коломиi, може, вiн щось знае?
Антiн схопився з лiжка, засвiтив. Накинув наопашки пiджак i, не зачиняючи дверей, вибiг на вулицю. Наштовхувався на людей i не просив вибачення. Трамваем – вiн повз, як черепаха! – добрався до вулицi Шептицьких, де жив Владек. Натискав на дзвiнок довго, як на пожежу. Почулися швидкi кроки, вийшов Костельнiцький.
– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.
Лише зараз Антiн опам’ятався. Самому стало соромно, знiяковiв.
– Владек дома?
– Вiн пiзно приходить. – Костельнiцький сердито зачинив дверi, не сказавши бiльше нi слова.
Антiн повернувся з почуттям, нiби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хiба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява. Прибiг, прилетiв… А дiзнався, що Владек ще з Юлею.
Так, вiн ще там. І треба про все забути.
…Мацiйова зустрiла Антона з лукавим виразом на обличчi.
– До вас приходила якась паненка.
– Паненка? Що за одна?
– Вам краще знати. Дуже ладна панна! В пана Антося, напевно, настрiй покращае… Я просила почекати. Не захотiла.
– Хто це може бути? – Антiн розгублено розвiв руками.
Мацiйова одразу спохмурнiла, прикро розчарована, що iй не вдалось потiшити свого квартиранта. Знизала плечима.
– Щось переказувала?
– Нi… Дуже поспiшала, начеб на неi хтось чекав.
– Що за день! – Антiн увiйшов до кiмнати. – Хто це мiг бути? – Засвiтив. Повiв очима й на пiдвiконнi побачив складений аркушик паперу. Хтось кинув його знадвору крiзь вiдчинене вiконце. Антiн схопив папiрець, розгорнув i прочитав:
«Це я була. Мохнацька».
Зцiпив зуби, щоб не закричати вiд болю й образи. Зiм’яв папiр i порвав на дрiбнi шматочки.
– Це ви були. Обое…
Ранок кинув свiтлу пляму на пiдлогу бiля самого лiжка й розбудив Антона. Вiн щоранку будився вiд цього променя, любив його, як свого сожителя. Антоновi здавалося, що, крiм нього i вiчно зажуреноi Мацiйовоi, ще хтось мешкае в цiй квартирi, хтось веселий, життерадiсний, що приходить раз на день i будить вiд сну, пiдбадьорюе та кличе до життя. А коли починались похмурi осiннi та короткi зимовi днi, Антiн тужив за ним, як за живою iстотою, i чекав весни.
Прокинувшись вiд неспокiйного сну (щось хаотичне верзлося всю нiч, знайомi i незнайомi обличчя пересувались у пiтьмi), Антiн пiдвiвся назустрiч своему друговi, скочив до вiкна i розчинив його навстiж.
– День!
Над брудним подвiр’ям синiв клаптик лiтнього чистого неба. У щiлину мiж стiнами сусiднiх будiвель заглянув червоний диск сонця.
Антiн квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваi, але йому хотiлось якнайшвидше вирватися з цих стiн, якi всю нiч тримали в обiймах важкий, гнiтючий морок.
Сонячний промiнь покликав свого товариша на волю i, виходячи з кiмнати, всмiхнувся ще раз на пiдвiконнi.
Тихо вiдчинивши дверi, щоб не розбудити Мацiйовоi, Антiн вийшов з хати. Свiже, прохолодне i вже по-осiнньому прозоре повiтря (кудись пропала вчорашня спека, нiби погасла пiд темрявою ночi) обдало його, капнули з каштанiв краплi холодноi роси.
– День! – повторив ще раз Антiн, набираючи в легенi повiтря, йому здавалося, що вперше в життi вiн так глибоко вiдчувае всю красу осiннього ранку. Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевоi вежi, в розрiдженому повiтрi звiдусiль линули несмiливi ранковi звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорiзав тишу, аж з-за мiста донiсся гомiн ранку. Антiн зiтхнув, радiючи, що нiч скiнчилася.
Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звiдти повернув у лiсок i йшов, збиваючи з кущiв росу. З боку Винникiв показалися водонапiрнi башти, а далi – левади, вкритi кучерявою молодою отавою.
Пастухи гнали корiв, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочинi, жiнки з граблями виходили на загони скошеного вiвса.
Люди ставали до працi. А здалеку линула пiсня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бринiла й гасла.
По полю ходжу, по полю броджу —
Нема нi стеблинки…
Ой, бiда менi у тiй сторонi,
Бо не маю родинки…
Це той чоловiк, який з косою сховався у видолинку, проспiвав тужливо i зник разом з пiснею. А пiсня струсила росу з трав, з гiлок крушинових кущiв, прозвучала й затихла, мовби й не було ii – простоi, сповненоi звичайного селянського горя. Напевно, й ковзнула б по схилах, i всякла б у землю – безслiдно, та не пройшла мимо Антона – зачепила. І вiн вслухався, а вона бринiла уже в його пам’ятi.
Хтось створив цю пiсню, хтось вирвав шматок душi й пустив мелодiю мiж людьми. А вони день за днем, тиждень за тижнем, вiд першоi хвилини й до останньоi з цiею пiснею тут, на полi. Їхня пiсня, iхнi клаптi поля, iхнiй пiт, тут вони зустрiчають перший промiнь сонця, тут вчаться говорити, закохуються, обвiянi запахом полину й чебрецю, тут i вмирають, на цiй пiснiй скибi землi. Все життя втупленi поглядом у землю, не розгинаються, щоб глянути на небо, вони спiвають пiсню, журбою мережану, спiвають для себе.
Антiн стояв на краю поля пiд лiсом, не зважуючись пiдiйти до хлiборобiв. Вчорашня розпука, почуття самотностi здавались йому мiзерними й жалюгiдними перед iхнiм життям. Учорашня розмова з Мохнацьким викликала тепер на його обличчi скептичний усмiх. Дисертацiя! Кому це потрiбне? Може, цим людям допоможе розiгнути спини й глянути в небо? Наука задля науки чи наука заради життя?…
Антона завжди тривожила й дiймала пiсня. Вiн чув пiснi у дитинствi вiд матерi, сам iх спiвав, чув iх, веселих, а iнодi до слiз тужливих у горах, i завжди вони залишали в серцi слiд, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадiйно болiсна – вдарила хвилею в Антоновi груди, розкрила затягнутi полудою очi i дала збагнути, що ii творцям не допоможе його наука. Навiть не дiйде до них. Вона прошелестить листками пiд пухлими пальцями вчених, промайне перед iхнiми вицвiлими очима i загубиться в купах макулатури. А хлiбороб i далi гнутиме спину й спiватиме своеi – не Антоновоi пiснi…
Дотепер був певен, що всi нещастя, якi доводилося бачити на власнi очi – все це плiд некультурностi, неосвiченостi простого люду. А сьогоднi всi цi уявлення, ще раз зiткнувшись з дiйснiстю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг i товста тека з сiлезькими матерiалами лежали на поличках у книжковiй шафi й насмiхалися з нього – байдужi до людського горя, як усi надбанi знання.
Антiн зрозумiв це всiм серцем, i якоюсь порожнечею вiйнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досi, чим страждав, на що надiявся, чим заповнював кожну прогалину в часi. Хтось це забрав i замiсть того не поклав нiчого.
Минали днi, а вiн переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.
Та одного разу майнула повз вiкно висока постать Владека. В першу хвилину Антiн зрадiв: поговорить, подiлиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його бiля себе: Владек поплескуе по плечу й зухвало докоряе: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»
А дзвiнок деренчав.
«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрiчатися».
