скачать книгу бесплатно
– Чому ви так думаете? Вiн увесь час у Львовi. Хiба ви до нього нiколи не заходили?
– Заходив давнiше. Господиня сказала, що вiн виiхав.
– Ха! Цiкаво, чи й зараз ви тiеi думки, що нема чеснiшоi людини вiд Кривди? Вiн весь час у Львовi. Займався полiтичною дiяльнiстю, а тепер переключився на наукову…
– Не може бути! – здивувався Владек, все бiльше хвилюючись. – Вiн би зайшов до мене…
– Нi, вiн не зайшов би до вас. – Костельнiцький примружив одне око. – Йому невигiдно пiдтримувати старi знайомства, тим бiльше з вами. Потихеньку друкуе статтi в газетах, а цими днями у «Вядомосьцях лiтерацкiх» з’явилася його грунтовна розвiдка… A-а, ви не читаете журналiв, мон шер! Розвiдка цiкава. Це не газетна стаття, а частина дисертацii. Постарайтесь прочитати. До речi, як з вашою дисертацiею?
– Нiяк, – спалахнув Владек. – Асистент може обiйтися без дисертацii.
– Безперечно, Мохнацький помре, i ви тодi будете в Кривди асистентом. Непоганi перспективи.
Владек схопився з мiсця мов ужалений. Це вже занадто! Що дiеться за його спиною? Згадав, як Мохнацький тицьнув йому якось Антонову статтю i сказав: «Ми знали Кривду i не мали поняття про нього», нiби дорiкнув: «Бачите, а ви не здатнi на таке». І взагалi поведiнка професора останнiм часом стала дивною. Ігноруе пропозицii, думки свого асистента, часто робить вигляд, що його не помiчае. А тепер, виявляеться, Кривда тут. Чому?
– Що ви хочете сказати? – з притиском звернувся до Костельнiцького.
– Та нiчого… Хiба те, що доктор – наукове звання, а асистент – тiльки адмiнiстративне.
– І що з того? Мого мiсця нiхто не займе.
– Як знати… Надрукуватись Кривдi в кракiвському журналi допомiг не хто iнший, як Мохнацький. Майте на увазi, що Кривда заручений з його донечкою, а ваш професор iх благ…
– Це брехня! – крикнув Владек i поступився назад до стiни. – Це ви… вигадали, щоб… – але не закiнчив, бо в холодних очах Костельнiцького засвiтилася злорадним вогником правда.
– Що?! – застогнав. – Що? То вiн…
– Цiлком слушно. Ваш здогад близький до iстини.
– Х-хам! – засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очi зустрiлись з переможним поглядом Костельнiцького.
IX
Кривда отямився вiд раптового й несподiваного щастя тiльки на другий день. Приплив гарячих почуттiв i щастя паралiзували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосi.
Прокинувшись другого дня, Антiн оглядiвся по своiй кiмнатi. На мить радiсть щезла, залишивши слiд гiркоти.
«Злиднi…»
Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повнi спiльного щастя, невiдомого, бурхливого, вони спiшили потiшити стривоженого Мохнацького.
Професор зустрiв iх дивно. Голос його тремтiв, вигляд був пригнiчений. Вiн фактично не втручаеться в iхню справу. Дае iм повну волю, його життя вже на схилi, вiн – порохня i тому не хоче ставати комусь на дорозi. Радить не поспiшати зi шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кiмнати порожнi, хоч псiв ганяй. І, нарештi, бажае iм щастя, хоч не передбачае його в майбутньому.
Як зловiсне вiщування, як привид горя, пролунали слова професора молодiй щасливiй парi. Вони переглянулись i прочитали в очах одне одного те саме: тривогу перед життям.
Антiн хмарно глянув на Мохнацького.
– Добре бути вашим учнем, професоре. А бiльше… важко. З рiзного тiста ми злiпленi.
Професор стиснув в руках окуляри, якi весь час то надiвав, то знiмав з носа, i рогова оправа хруснула.
– До дябла… пробачте… зламались. Не говорiть дурниць, Кривда. Вам важко зрозумiти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею i готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприемностi… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самi.
– Нi, татку. Говори, я буду слухати.
– Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотiв сказати?… Я бачу ваше майбутне, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’етесь свого. Повiримо, що так. Тiльки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оцi, ви нiколи не будете вiльнi вiд ласкавоi опiки полiцii… А Юля… Вона одна в мене…
У вiкно стукотiли снiговi крупинки. Чому так рано почалась зима? Сутенiло. Нiхто не свiтив. Юля мовчала.
Антiн сказав:
– Я все зрозумiв. Нi з вами, нi з вашою дочкою нiколи менi не йти плече в плече. Я сам не знаю, як i з ким повинен iти в цьому життi…
Юля енергiйно скинула каракулеву шапочку, повернулась до Антона й поклала йому руки на плечi.
– Антосю, за цей час, що тебе не було, я багато передумала. Твоi слова при першiй зустрiчi примусили мене дивитися на свiт зовсiм iнакше. Я думала. Я не бачила життя, але… татку, вибач менi… не хочу я того життя, що всмiхаеться дочцi професора… Широкi знайомства, успiх на балах, вишуканi манери свiтськоi дами… Як це, мабуть, бридко! Мамуся наша була така проста, ти роботяга, татку. Чому я повинна жити твоею працею, а не шукати самоi себе в iншому свiтi? Я все витримаю… Все, якщо ти, Антосю, будеш таким завжди. Якщо не зламаешся.
Антiн дивився в ii темнi, вогкi вiд слiз очi i бачив у них себе, свое минуле й майбутне. Обое вони складали свое життя в одне, й нiщо на свiтi не могло розлучити цих двох людей з двома серцями й одною душею. Забувши про присутнiсть Мохнацького, Антiн узяв ii кучеряву голiвку в долонi й мiцно притис до своiх грудей.
Отямившись, вiдчув на своему плечi важку професорову руку. Схопив ii, волохату, жилаву.
– Батьку… – шептав i клявся самому собi: – Нiколи, нiколи не потягну Юлю за собою, якщо побачу, що не зможу дати iй щастя. Я так ii люблю!
– Гаразд, сину.
«Злиднi, – думав Антiн, дивлячись у стелю, – i хай iм бiс! Хiба можуть бути тепер для мене вiдчутнi злиднi? До роботи, колего, до роботи!»
Найближчi днi були суцiльною гарячкою, чимсь героiчним. За кiлька днiв безупинноi працi з-пiд пера вийшла розвiдка про топонiмiку Сiлезii.
Мохнацький прочитав ii i приклав зверху рукою, як печаткою.
– Тепер ваше iм’я стане вiдомим у Львовi, гарантую.
Вiн саме iхав до Кракова i мав змогу занести статтю до редакцii власноручно. Редактор спочатку не погоджувався прийняти, мовляв, це лiнгвiстична тема. Мохнацький змусив його прочитати. Стаття була прийнята без жодного слова.
– А ви б так i сказали, пане професоре, – хитрив редактор. – «Писав я, а це – мiй псевдонiм».
– Менi дуже приемно чути такий вiдгук про працю мого учня.
Незабаром стаття вийшла друком й сколихнула уми в наукових колах. Свiже слово в науцi! Галицький Траутман!
До Антона посипались запрошення, листи, запитання вiд лiнгвiстiв. Редакцiя «Квартальнiка iсторичнего» попросила написати для них статтю в iсторичному аспектi. Антiн отримав запрошення вiд Товариства iменi Шевченка на засiдання науковоi секцii.
Такого успiху Кривда не сподiвався. Через тиждень надiйшов пакет вiд Траутмана з Праги з цiнними матерiалами, а за два днi листоноша принiс листа з Кракiвськоi академii наук, в якому просили надiслати своi матерiали.
Мохнацького спокушала удача Кривди. Вiн наполегливо радив Антоновi поiхати до Кракова i влаштуватися там спiвробiтником академii. Але Антiн вiдкладав це на потiм. Йсму тепер здавалося, що вiн, подiбно до регулятора руху, може стати на широкiй вулицi, пiднести вгору прапорець i крикнути п’яним водiям: «Зупинiться! Там прiрва! Повертайте влiво!»
Антiн жив i тепер у тiснiй кiмнатi Мацiйовоi. Тут було краще працювати. Вiн перестав думати про себе, життя вже не належало йому. Половину вiддав працi, другу половину – Юлi. А вона щодня забiгала до нього – маленьке дiвчисько, чорнооке, кучеряве. Кидала кiлька слiв задоволенiй чужим щастям Мацiйовiй, рвучко вiдчиняла дверi й вiталася по-украiнськи:
– Добрий день, професоре!
Антiн схоплювався з-за столу, бiг iй назустрiч, брав на руки, як пiр’iнку, й обсипав поцiлунками.
– Втомився, бiдний…
– Ти мiй промiнчику!
Так називав ii, бо той лiтнiй промiнь, що будив його кожного ранку, прийшов тепер у гостi й поселився в його хатi ще задовго до весни.
– Ще трохи, ще трохи, – говорив iй, – а потiм – театри, кiно, забави, все-все, що захочеш!
Юлi не бажалось розваг. Вона не ревнувала Антона до працi. Терпляче просиджувала вечорами в його кiмнатi й не ображалась, що вiн, схилившись за столом, часто не чув ii притишеного шепоту: «Антось…»
Юля занедбала заняття з музики, вона стала нiби тiнню Антона, вiдгомоном його думок.
За вiкном пролiтали з густими снiжинками разом в сiрi безвiстi днi, за вiкном кружляли з метелицею в парi вечори.
Юля переписувала готовi до друку сторiнки… Тарабанила в шибки сива завiрюшна зима. Намiтала кучугури снiгу на вулицях, свистiла по завулках, реготала в димарях.
І враз сумнiв, як злодiй, вкрався знадвору й тихо примостився бiля Юлi.
Хiба це те, чого вона чекала вiд нього? Хiба батько ii не так само просидiв усе життя за паперами? А де ж хуртовина, а де ж завiрюха, боротьба справжня – де?…
– Антосю… Антосю!
Зiрвався з-за столика на ii тривожний шепiт. Що сталося? Очi, темнi глибокi очi, великi, розширенi зiницi, тремтять уста, щоки горять, груди пiдносяться вiд стримуваного хвилювання.
– Ходiмо, ходiмо кудись. Тiсно, Антосю…
Схопив ii за руки.
– Заспокойся, люба. Ти нудишся… Але ж зрозумiй…
– Ах, не те, не те… Ти не розумiеш, Антосю.
Антiн справдi наче не розумiв ii. Все почало якось збиватися з щоденних рейок. Юля допомагала йому. Старанно переписувала рукопис рiвним почерком, тiльки iнколи зупинялася й, опустивши ручку, хвилинами нерухомо дивилася у вiкно. Потiм вставала, з хрускотом ламала пальцi й швидко вдягалася.
«Не любить», – темнiло в очах Антона вiд страшноi думки, але Юля вiдгадувала ii. Бурхливо поривалась до нього, цiлувала, i вiн вiдчував тодi: любов, пристрасть, ii натура не вмiщуються в цiй тiснiй кiмнатi i знемагають, i кличуть кудись на простiр, на волю.
Юля вривалася в Антонову кiмнату, як весняний вихор. Рум’яна, запашна, рiшуча. Здавалось часом, що вона хоче розкидати, розмести, порвати стоси його паперiв, кинути за вiтром, як щось непотрiбне, схопити його за руки й бiгти, бiгти…
«Ти вiдкрив передi мною новий свiт i вiдразу закрив його», – говорило все в нiй: очi, руки, а стиснутi вуста стримували, здавалось, тi слова.
Антiн це вiдчув. Може, тому ще з бiльшою, майже нелюдською наполегливiстю працював над матерiалами. Закiнчить, випустить у свiт, i вона тодi зрозумiе мету його зусиль.
Робота посувалася швидко. Професор уважно перечитував написане, виправляв, доповнював. Перша частина працi «Вiд Вiсли до Одера» розпочалась полемiкою з Платнером про осiлiсть слов’ян на цiй територii. Професор Траутман допомiг розшифрувати назви струмкiв, озер – цей найглибший пласт топонiмiки, вiн же надiслав багато нового матерiалу.
Юля iнколи захоплювалася Антоновою працею. Якось вони обое, йдучи Руською, мiркували про особливостi сiлезького дiалекту. Юля щиро смiялася з окремих слов’янiзмiв у цьому дiалектi, як proschen, die Каsche – просити, каша. Особливо iй подобалося слово napetzen, що означало сидiти на печi. Як це кумедно!
Враз ii смiх перебили якiсь безладнi вигуки, шум i крик натовпу. Бiля магiстрату зупинилась колона демонстрантiв, лiс затиснених кулакiв тягнувся до вiкон президента мiста.
– Працi, працi!
– Стiй, Антосю, – зупинилася Юля, стискаючи його за лiкоть. – Про них ти говорив тодi менi?
– Про них…
– А чому… ти завжди так… так далеко вiд них? – тягнула його за руку й дивилася наiвним, нерозумiючим поглядом. – Хiба можна в кiмнатi допомогти iм?
– Ходiмо, Юлечко. Дома поговоримо, – вмовляв Антiн.
Але вона поривалась до демонстрантiв i не слухала його.
– Антосю… Якщо ти вже шукаеш справедливостi…
Дома Антiн намагався пояснити Юлi спокiйно, переконливо. Є рiзнi методи боротьби. Але не мiг витримати ii недовiрливого скептичного погляду.
– На твою думку, там боротьба, а тут – безкорисне нидiння в шпаргалах, так? Там праця, а тут бездiлля? – шпурнув на землю жмут списаних паперiв. – Виходить, я нероба, трутень? Виходить… Та, може, я роблю справу, варту сотень демонстрацiй!
Притихла, злякана, розгублена. Припала до його грудей, прошепотiла:
– Пробач… Можливо, я не розумiю… Я… я нiчого ще не розумiю, пробач.
Цього ж вечора несподiвано для обох з’явився на порозi Владек. Зайнятi розмовою, вони не чули, як Мацiйова впускала когось у дiм. Його поява i обличчя, скривлене нещирою усмiшкою, збентежили Антона. Юля залишилась холодно-спокiйною.
– Добрий вечiр, панство. Гратулюю, гратулюю. Можна гратулювати, правда? Де ж обручка? – Вiн оглядав пальцi Юлi, вiтаючись за руку. – А ти, старий колего, сидиш у Львовi i нi мур-мур. Не сподiвався вiд тебе. Ха-ха! Коли ж весiлля справляли?
– Ми ще не вiнчались, Владеку, – звiльнив руку Антiн. – А що не заходив… Маеш рацiю. Проте сам бачиш… Я винен, напевно, але й ти… Та що вже зараз говорити…
– Очевидно. Про тебе гомонять газети, тобою цiкавляться науковцi, а слава – це така рiч… Вона заманюе до героiв дня роззяв i вiддаляе друзiв. – Владек перехилився на спинку крiсла. – Що, дисертацiю пишемо?
– Змiни тон, Владеку, – похмуро вiдповiв Антiн, дивлячись у попiльничку з недопалками. – Я розумiю, що все не так, як треба, але чи не ти перший вiдсахнувся од мене, ще давно, дуже давно…
– Я приходив до тебе, колего, а ти замикався.
– Менi хотiлось би, щоб ти зрозумiв мене. Тодi, в серпнi, я побачив вас обох у садочку. І менi було боляче… Я… я просто не мiг сам iз собою впоратись. Тому й не мiг зустрiчатися…
– О, так! Дiвоча спiдничка не таких ще друзiв роз’еднувала. Чи не так, панно Мохнацька?
Юля повернулась до Антона:
– Антоне, ти завтра прийдеш?
– Мабуть, нi, Юлю. Менi завтра треба зайти до видавництва Губриновичiв. Я там довго затримаюся.
– Ти ж казав, що в «Бiблiотецi славiстичнiй»?
– Недавно передумали з професором.
