скачать книгу бесплатно
Мохнацький задумався.
Студенти повiдомили його про засiдання пiд час перерви. До професора пiдiйшов стрункий юнак з чорним волоссям i гострими карими очима.
– Що ви задумали, Сарабаю? – суворо запитав Мохнацький. – По-перше, це нетактовно з вашого боку, що ви не спитали в мене дозволу…
Сарабай, слухач третього курсу, перебив, перепрошуючи за нечемнiсть:
– Ми нiколи не питаемо дозволу в авторiв, бо справа не в особi, а в науцi.
– По-друге, – вiв далi професор, – ви можете мене поставити в неприемне становище.
– Студенти думають, що професор Мохнацький не вiдмовиться вiд своiх праць, якi самi б’ють по рутинi в науцi.
Мохнацький пильно глянув на студента.
– Го, дивiться на нього…
…На засiданнi професор уважно слухав i нервово смикав борiдку. Той самий Сарабай виступае з грунтовним аналiзом його працi. Детально аналiзуючи змiст книги, вiн звертае увагу на те, про що мало думав сам автор. Украiнiзми в творчостi Словацького взятi з уст простого народу. Героi творiв Словацького – поляки з чернi – широко вживають iх у своiй лексицi. Цей прийом, як стверджуе Мохнацький, вiдiграе у творах поета не стiльки стилiстичну, скiльки соцiальну функцiю. Вiн говорить про глибоку спiльнiсть i зв’язок двох народiв.
– Це вам тiльки один приклад того, – зазначуе Сарабай, – як можна навiть на сухому мовному матерiалi дослiджувати соцiальнi явища.
Мохнацький вже не смикае борiдки. Сарабай, не уникаючи його погляду, витягае з кишенi складену газету.
– А ось вам, до речi, цiкава стаття Кривди в останньому номерi «Ради». Прочитайте. В нiй е багато спiльного з творами професора Мохнацького. Як бачите, наука не йде в лiс. А це вже добре.
До кiнця засiдання професор досидiв, але вiн не чув нiчого, заглибившись у читання Кривдиноi статтi.
Пiсля цього професор мав розмову з ректором. Той говорив, що такi засiдання – а змiст сьогоднiшнього йому вiдомий – недопустимi в унiверситетi. Праця Мохнацького iдейно сумнiвна, це факт незаперечний, проте ii автор, професор унiверситету, бере в засiданнi активну участь.
Мохнацький вiдповiв прямо:
– До вашого вiдома, я на тому засiданнi не промовив нi слова. А про своi працi дозволяю говорити, що кому хочеться. Я не жандарм, а вчений.
Дивувався сам зi свого молодечо-бойового настрою.
Повернувшись додому, гукнув збуджено:
– Юлю, Юлечко, iди-но подивися, що наш фiлософ утяв! Хiба я не казав?
Уголос читали статтю i вiдгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своему радiв за Антона.
– Напевне, вiн у Львовi, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І менi треба з ним поговорити.
– Я пiду до нього, татку.
– Ну, це, здаеться, не випадае, – вiдповiв професор задумливо.
– Я пiду до нього! – сказала Юля твердо, i тодi Мохнацький пiдвiв очi.
– Що це з тобою? Ти вся гориш!
– Нiчого, татку. Вiн у Львовi. І я пiду…
Мохнацький зрозумiв усе. Побачив те, чого нiколи не припускав.
– Як, ти?!
– Так…
Антона приголомшив успiх. В хаосi думок, що нахлинули, вiн спiймав одну, яка, здавалось йому, поведе тiею середньою дорогою боротьби – мiж примиренством i лiвою крайнiстю. Бо куди подiтися? Антiн уже не мiг бути з тими, якi гризлися за своiх сеймiвських послiв у той час, коли по селах лютували каральнi експедицii. Але йти в юрбу безробiтних, якi сновигали бiля магiстату та «Убезпечальнi спулечноi»[11 - Установа соцiального забезпечення.] i час вiд часу пiднiмали вгору кулаки, – за що iх полiцаi рубали шаблями i топтали кiньми, – Антiн вважав безцiльним.
Що робити? Украiнськi гiмназii в Галичинi майже всi позакриванi, шкiл по селах немае, а коли i е, то в бiльшостi польськi; дiти сiлезьких селян ще з колиски вчаться говорити по-нiмецьки, а преса спiвае осанну новому «Наполеоновi», розкриваючи обiйми нiмецькому фашизмовi.
А тут про Антона враз заговорили газети. Вiн раптом вiдчув у собi неймовiрну силу пристрастi, гнiву й силу своiх знань. Вiн спробуе спинити те божевiлля, що огорнуло верховод-полiтиканiв, iнтелiгенцiю. Йому здалося: якби iм вiдкрити очi, то вони ще встигли б повернутись iз слизькоi стежки, що веде в провалля.
Антiн стояв у нерiшучостi: йти до Мохнацького чи нi? Там Юля, туди йому не можна. Але там розумний вдумливий професор, единий можливий порадник, – i треба йти.
Надвечiр вийшов з дому. Як колись перед екзаменацiйним столикам, затремтiв, коли з-за рогу показалася така знайома хвiрточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтiв вiд думки, що йому може вiдчинити дверi не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.
У кiмнатi застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами i чорною борiдкою. Милий, дивакуватий i розумний.
– До мене? – спитав професор похмуро i байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.
– До вас, професоре. Не впiзнали?
– Чому, пiзнав…
Кривду вразив непривiтний холодний тон Мохнацького. Чому вiн так? Сердиться, що не заходив, чи, може, вiн, Антiн, небажаний гiсть? Чи не краще одразу ж пiти, не сказавши нi слова?
Професор ледве чутно запросив сiсти.
– Я до вас просити поради, пане професоре, якщо ви бажаете мене вислухати.
– Поради? – Мохнацький пiдвiв здивованi очi. – Просити поради?
Кривда пiдвiвся, мнучи шапку в руках, мов хлопчина, що не знае, як сказати, чого прийшов. Професор дивився йому в очi, вичiкуючи. Приглядався до передчасних зморщок на чолi юнака, до його смаглявого обличчя, дошукувався того, що могло подобатися Юлi. Справдi, весь вираз обличчя говорив про впертiсть i наполегливiсть вдачi цiеi людини. Так, вiн мiг сподобатись Юлi. Професоровi теж подобався цей юнак. Вiн готовий був усе для нього зробити, тiльки не вiддати дочку неспокiйному, вiчному шукачевi знегод. І тому, мабуть, загорiвся i померк теплий блиск у зiницях Мохнацького.
Кривда м’яв шапку.
– Я не можу говорити про такi справи тепер… у такiй… ну… Я сподiвався вас побачити iншим. Не можу зрозумiти, чому… То дозвольте iншим разом, якщо…
– Нi, паничу, – професор не зводив з Антона погляду. – Викладай тепер, чого прийшов.
Роздратований тон професора ще бiльше збентежив Антона. Вiн нерiшуче сягнув рукою у внутрiшню кишеню пальта й витяг звiдти жмут своiх записок.
– У мене виникла нова iдея, професоре, i я мушу подiлитися нею з вами.
– Щодо дисертацii? – нiчого не розумiючи, спитав професор. «Вiн цiлком безнадiйний дивак», – подумав.
– Нi, щодо цього матерiалу. Я поки що не пишу дисертацii. З цим завжди можна встигнути. Менi б хотiлося видати невелику популярну книжечку про споконвiчну осiлiсть слов’ян на просторах мiж Вiслою i Одером.
– Я вас не зовсiм розумiю, – знизав плечима професор, сiдаючи в крiсло. Поморщив чоло, намагаючись зрозумiти причину появи Кривди. – Осiлiсть слов’ян? Ви гадаете – Америку вiдкриваете? Цi речi в науцi вiдомi. І взагалi, що це дасть?
– Я не збираюся вiдкривати новий континент, – вiдповiв Антiн роздратовано, забуваючи, що розмовляе з професором Мохнацьким. – Справа не тiльки в осiлостi, хоч i вона ще не зовсiм доведена. В мене виникла думка…
– Ну, так… так. Але звiдки ви вiзьмете такий матерiал, коли у вас дослiджений тiльки пiвденний Шльонськ? Голим польським патрiотизмом доведете, якого у вас, до речi, обмаль. Нiмцi, добродiю, мають свою теорiю, а саме, що ще до германськоi колонiзацii в ХІІ столiттi жили тут германськi племена. Ця теорiя невiрна, ii можна розбити. Але тiльки фактами. А ви iх не маете.
– Є факти! – заперечив Антiн i сам сiв за столом. – Є в мене такi факти, що вiд горезвiсноi теорii Платнера не залишиться й слiду. Ось я захопив у катовiцькiй книгарнi брошуру якогось Шлiммера. Вiн якраз проповiдуе теорiю, нiбито нiмецькi рицарi зайшли колись у незаселену краiну, а слов’яни далеко пiзнiше сюди перекочували. Проте я маю докази, що це не так. Єгоров лише, мiж iншим, згадуе, що в XIV столiттi вiдбулась германiзацiя топографiчноi номенклатури. Факт цей, на перший погляд, нiби нiчого й не говорить. Але треба заглянути глибше. Якi назви змiнювалися i для чого? Є пiдстави догадуватись, що далекi предтечi сучасних фашистiв навмисне германiзували слов’янськi назви рiчок, озер, сiл, добре усвiдомлюючи, що це матиме колись не канцелярське, а полiтичне значення.
– Ну, далi, далi, – зацiкавився професор. – Що далi? Якi у вас факти?
– Я кличу на допомогу як свiдка топонiмiку. Мертвi гори, нiмi рiки й озера заговорять, пiднiмуть завiсу минулого. Я познаходив цiлий ряд нiмецьких назв, скалькованих з слов’янського.
– Ого… Це, знаете, цiкаво, – хитнув головою професор. – Ану, покажiть менi своi матерiали.
Вiн переглядав довгий список коментованих назв. Обличчя його розтягнулось у задоволенiй усмiшцi.
– Непогано… Перевернути старi канцелярськi акти i з пилюки вигребти нетлiннi факти. Нiмцi калькували слов’янськi назви. Як ви до цього додумались? Чекайте, але що це дасть?
– Я про це хотiв з вами порадитися. Тепер немов усi чемерицi наiлися. В кiножурналах – Гiтлер i Муссолiнi. В колах iнтелiгенцii тiльки й розмов про якусь мiсiю Нiмеччини. Це не рак душ, це тiльки зараза, i менi здаеться, що якби авторитетним тоном, переконливо заговорити до них, що слов’янськi народи зовсiм не гiршi, що нiмецький колонiалiзм, а тепер фашизм завжди були i е ворогом слов’ян, показати те, що робилося протягом столiть i робиться тепер на колонiзованих землях, – менi здаеться, що не тiльки iнтелiгенцii, а й урядовi вiдкриються очi.
– І цiею брошуркою зробити переворот у полiтицi, – додав скептично професор.
– Я вiрю, що в даний момент така праця могла б зробити важливу справу. Польський фашизм дае дорогу нiмецькому чоботовi. Отже, треба боротися з фашизмом у Польщi. Хiба антифашистський трактат, обгрунтований науково, трактат, що зачепить нацiональнi почуття, розкрие iсторiю вiковiчноi боротьби слов’ян проти германського засилля, не вплине на тих, хто зараз, може, й несвiдомо, йде в зуби вороговi, як кролик у пащу кобри?
– Я так не думаю, – сказав професор серйозно. – Але робити щось треба. Може, справдi ви започаткуете в науцi протифашистську течiю. Тiльки це полiтика, юначе. Тримайтеся. Нашi водзове[12 - Вождi.] не почнуть танцювати пiд вашу дудку i по голiвцi не погладять.
– Я не буду вас наражати на небезпеку, професоре. І не буду на вас посилатися. Тiльки вашоi допомоги прошу, вашоi ерудицii.
– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу пiд вашим iменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаете що? Напишiть розвiдку про топонiмiку без жодного полiтичного забарвлення, i я вмiщу ii у кракiвських «Вядомосьцях лiтерацкiх». Там я дещо вже друкував.
Антiн схопив за руку професора. Але той смикнув ii i знову тим самим пронизливо-недовiрливим поглядом ошпарив Кривду.
– Де ви були весь час?
– Тут, професоре.
– Чому не заходили?
– Не мiг. І не можу вам сказати, чому…
– Дивiться на нього! А я хочу, щоб ви сказали менi правду. Хто до вас сьогоднi заходив?
– Не розумiю. Нiхто не заходив…
– Нiхто?! Як – нiхто? – кинувся професор. – Де ж тодi Юля?
– Панна Юля? До мене? – сторопiв Антiн. – Як…
Професор метнувся до одежноi шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.
– Що сталося? Кажiть же!
– Сьогоднi ми читали вашу статтю i те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пiшла. Бiжiть, ну, швидко бiжiть! Знайдiть i приведiть ii сюди. Ну, чого стоiте?
Антiн бiг вулицями, не розумiючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув дверi, вбiг у сiни, вiдчинив дверi своеi кiмнати. Бiля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорнi кучерявi пасма вибилися з-пiд шапочки, розкритi вуста готовi були вимовити якесь слово, але в очiкуваннi мовчали.
Розхристаний, задиханий Антiн пiдiйшов до неi i взяв за руку.
– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…
– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.
Приголомшений таким навальним щастям, Антiн стояв розгублений. Це було неймовiрно. Гарячими устами припав до ii рук.
– Дорога моя…
VII
На початку листопада з Владеком трапилася пригода, про яку йому нiколи й не снилося. Це було жахливо. На Валах, у самому центрi, до нього пiдступила якась жiнка й вчепилася за руку. Зморене блiде обличчя й погаслi очi страшно дивились у сутiнках на нього, висохлi губи шептали: «Пане, пане!» Владек хотiв вирватися вiд божевiльноi жебрачки i в ту ж мить прикипiв до мiсця. Пiзнав: це була Оленка…
…Оленка прокинулась. Мале вiконце рожевiло, в хату заглянув ранок. Їй щось снилося, проте сон утiк, як тiльки розплющила очi. Тодi згадала все, що сталося вчора, щаслива усмiшка промайнула на устах, очi, сповненi щастя, повернулися в бiк Владека… i одразу ж погасли. Бiля неi не було нiкого. Не повiрила. Схопилася з лiжка, кинулася до сiней, скрикнула. Не було нiкого. Чи не приснилось усе це iй? Безпорадно оглянулась довкола, схлипнула, i гiрка складка залягла в кутику вуст.
– Дурненьке дiвчисько, – прошепотiла до себе, – ти думала, що вiн зрозумiв твое горе, побачив у тобi людину i залишиться з тобою… Нерозумна…
Щось зашелестiло пiд ii руками. Пiдняла край подушки i побачила грошi.
– Заплатив… Змилувався… Милостиню дав i втiк… Втiк, щоб не бачити мене, окаянноi!
І заридала, припавши до подушки.
Змучена, блiда, кволо пiдвелася з лiжка. Побачила себе в дзеркалi. Може, вперше в життi побачила себе такою, якою була насправдi. На неi дивилася не та кокетка, що примруженими очима, закинутою назад головою i вiдкритими грудьми заманювала до себе чоловiкiв, – повнi горя голубi очi з докором i нерозумiнням дивилися з дзеркала на свою двiйницю i питали:
«Що ти зробила з себе, сестро?»
Тремтiла вся i мовчки вiдповiдала:
«А як же жити?»
Читала вiдповiдь, невмолиму, страшну:
«Краще умри».
Здригнулася вiд цiеi думки, затулила руками обличчя й одвернулась.
«Не хочу вмирати, не хочу… Жити хочу!»
Перед очима виникали одна за одною картини пережитого…
