скачать книгу бесплатно
– В морду iх! – почулось з гурту.
Антiн не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.
Той самий з оточених говорив все ще спокiйно:
– Це якесь хулiганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!
– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього i вдарив у лице.
Кривда прикипiв до мiсця. Це був Вербицький. Антiн рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.
– То це ти так виборюеш права для народу, худобо! На! – І щосили гримнув кулаком по зубах.
…Побитий вертався Антiн додому, закриваючи хустиною криваву рану на чолi. Але фiзичного болю не вiдчував. Душу роздирало почуття безпорадностi, безвихiдностi. Все брехня, всюди фальш i обман. Куди подiтися?
Сидiв за столом i зцiплював зуби, щоб не закричати вiд безсилоi лютi. Аж тепер вiн почав натрапляти на слiд правди. Знаходив кiнець у заплутаному клубку. Перед очима – змову зморенi селяни Сiлезii, зiгнутi хлiбороби на позальнiвських полях, дяк Пантела i мiняйло сiллю, а проти цих злидарiв – набундюченi пани з «Нафтули», пихатi полiтики з кав’ярень i молодi ундiвцi, якi вiдстоюють своi iдеi мордобоем. І над усiм цим – пiсня, однаково безрадiсна над Вiслою i Днiстром.
Всi нацii свiту подiбнi, бо у всiх е гнобленi верстви. І нема рiзницi, якому народовi вiддати себе. Аби тiльки приниженим, зневаженим, голодним.
І тут, зупинившись на роздорiжжi, Антiн виразно побачив одну дорогу й жахнувся.
Революцiя?!
Прозорi золотi днi пiзньоi осенi змiнилися на похмурi, сiрi, холоднi. Олов’яне важке небо трусило над Львовом снiжинки перших посланцiв ранньоi зими.
Антоновi довелося скрутно. Мати гiмназиста вiдмовила йому в заробiтку. Це заскочило Антона несподiвано. Ще за день до скандалу бiля Волоськоi церкви господиня була дуже привiтною i почастувала його багатим обiдом – син принiс iз гiмназii добрi оцiнки. Бо то одразу видно мiцну руку репетитора. Наступнi три днi Антiн не заходив, чекав, поки затягнеться рана на чолi. Прийшов у четвер i, не розумiючи, в чому справа, зустрiвся з непривiтною господинею.
– Вибачте, я не був цi днi… Хорував, – почав було, але панi зневажливо махнула рукою.
– По вашому чолi видно, що хорували. Ви мусите знати, прошу вас, що ми також читаемо газети. Дивiться! – вона подала йому вчорашнiй номер «Дiла».
Не розумiючи нiчого, Антiн розгорнув газету.
– Отут, – тицьнула панi пальцем на невелику статтю «Бешкет бiля храму Божого».
Пробiг очима. Стаття була пiдписана Вербицьким. Автор розповiдав, що якiсь люди, очевидно, росiйськi емiгранти, якi е членами москвофiльського «Общества русских студентов», зчинили бiйку з украiнцями. Серед них був i колишнiй студент унiверситету, людина без певних занять, Кривда, який побив до кровi одного з украiнцiв.
– Ви не будете бiльше вчити мого сина! – зневажливо процiдила панi.
– Яка пiдлiсть! – сказав.
Того ж таки дня зайшов до редакцii «Дiла». Редактор зустрiв його з удаваною ввiчливiстю й саркастичним гумором.
– Явився герой дня! Ха-ха! Герой у каламутному ореолi слави. Про вас пишуть газети! Я двадцять лiт працюю в пресi, i ще нiхто й не гавкнув. Як це вам удалося?
Антiн ледь стримував у собi шалену лють. Вiн вступився за людей, а цi дiлки, щоб змити з себе провину, зараховують його до найреакцiйнiшоi партii москвофiлiв-монархiстiв, чiпляють йому полiтичний ярлик i в такий спосiб дипломатично, пiдло й хитро розправляються зi своiм противником. Читайте, громадяни, i бережiться його! Це не благородна людина, яка боронить покривджених, це навiть не звичайний хулiган – це представник партii! Зачиняйте перед ним дверi в порядних домах, у редакцiях i будь-яких органiзацiях взагалi. В Антона було нестримне бажання затопити редакторовi кулаком у набрякле обличчя. Процiдив крiзь зуби:
– Ви маете на увазi пiдлий виступ Вербицького?
– Навiщо говорити непристойностi? – не мiняв тону редактор. – Ми все ж таки iнтелiгентнi люди. Не гарячiться. Я добре знаю, як усе було. Вiрнiше, здогадуюся. Ви повелися по-лицарськи, влiпивши Вербицькому в лице. Нiхто не заперечуе, що вiн – хам, а ви – чесна людина. Все зрозумiло. Тiльки знайте, що полiтика, з якою й ви вже встигли зв’язатися (маю на увазi вашу роботу в УНДО, а не мордобiй), мае своi закони. Вербицький i його товаришi зробили дурницю. Але вони офiцiйнi особи. За це могло перепасти нам усiм. У нас багато противникiв. «Украiнська партiя працi» перша схопилася б за цей факт i гризла б нас до скону. Та нагодились ви. На щастя Вербицького й на ваше нещастя, ви вдарили його. Отже, свiй поличник окупив вiн з процентом: крiм уникнення всяких небажаних розмов, вiн одержав ще гонорар за статтю. Ви зрозумiли що-небудь?
– Я все зрозумiв, добродiю. А на статтю я напишу спростування. І майте на увазi, це не буде приемним нi Вербицькому, нi тим, хто його пiдтримуе.
– Не будьте наiвнi, пане Кривда, – вiв далi тим же масним тоном редактор. – Вашоi статтi тепер нiхто не надрукуе. Програв той, хто спiзнився. Вам треба трохи принишкнути, а потiм, потiм усе забудеться i…
– Як з моею статтею? – змiнив Антiн тему розмови.
– Ах, правда, ваша стаття! Ви – новатор, приймiть мiй комплiмент. Допис дуже оригiнальний. Знаете, зробити таку екскурсiю вiд Сiлезii до Львова в однiй статтi не кожний змiг би. Тiльки, дозвольте спитати, яке ви маете вiдношення до полiтичних партiй, тобто вiд чийого iменi ви говорите? Я знаю, ви ще не були членом УНДО, лиш симпатизували.
– На щастя, так. Це симпатизування було найдурнiшим перiодом у моему життi. Нi до яких партiй не належу i нi вiд чийого iменi не виступаю.
– Ага. Безпартiйна одиниця, виходить. А може, нову думаете створити, i ця стаття стала б, так би мовити, ii програмою, так? Чи можна довiдатись, як ви назвете цю нову партiю?
– Я iгнорую ваш тон, добродiю. Гадаю, що нема потреби творити нових партiй, iх i так забагато.
– Гм… Та це ваша справа… Але тон статтi надто абстрактний, розумiете, нема, так би мовити, полiтичноi конкретностi. Такий тон наштовхуе нас на думку, що ви хочете або блиснути своею вченiстю i зробити тим самим ефект, або завоювати газетну популярнiсть для… тiльки прошу не образитися… для заробiтку…
Хвиля кровi вдарила в обличчя Антоновi. Саме те, в чому вiн сам собi не смiв признатися, кинули йому тепер у вiчi. Втрата единого заробiтку в мiщанки на вулицi Чарнецького… Вчора приходили по плату за свiтло… Мацiйова мовчки жде грошей за квартиру, iсти нема чого. Старе пальто, а зима на носi… Так, думка про заробiток була.
Редактор з-пiд окулярiв придивився до його вбогоi одежi.
Образа стрясла всiм тiлом Кривди, але, опанувавши себе, вiн вiдповiв твердо:
– Так, для заробiтку.
Тодi редактор дугою пiднявся з-за столика i вже без солодкавостi в голосi сказав уiдливо:
– Коли так… то я радив би вам пiти на бiржу працi.
Антiн ступив крок до редакторського стола. Редактор, збентежений лютим поглядом спiврозмовника, сiв у фотелi й механiчно почав гортати папери.
– Так, – почув вiн крижаний, сповнений ненавистi голос. – Так. На бiржу працi. Тiльки не на бiржу совiстi i душ! Вiддайте мiй рукопис.
Редактор мовчки, не пiдводячи очей, подав Антоновi складенi вдвое аркушi паперу i лише тодi глянув перед себе, коли з грюкотом зачинилися дверi.
Антiн зайшов на пошту, вклав статтю в конверт i без усякоi надii вiдiслав ii на адресу тижневика «Рада», органу Украiнськоi партii працi. Не хотiв ii нести додому. Змучений i розчарований, поплентався на Руську. В кишенi дзенькало два мiдяки. Нагадували про завтрашнiй день.
Налiтав снiг. Холодний вiтер проймав до кiсток. Снiг чимраз бiльшими пластiвцями залiплював очi. Проходячи повз ратушу, Антiн звернув увагу на невисокого чоловiка в одежi сажотруса. Обличчя його досi нiде не бачив, але воно було таке знайоме, що Антiн мимоволi зупинився, вдивляючись. Сажотрус, не розумiючи погляду Антона, двiчi оглянувся i знизав плечима. Антiн зупинивсь i дивився вслiд, поки сажотрус не зник за рогом вулицi.
– Де я його вже бачив? – спитав себе.
VI
Часто бувае: нав’яжеться якась мелодiя, i нiяк ii не позбутися. Інодi обличчя незнайомоi людини весь час постае перед вашою уявою. Ви не знаете, де вам доводилося ii бачити. Можливо, що нiде й нiколи. Проте мозок працюе, пригадуе, ви питаете себе: хто б це був?
Так i Антiн не мiг викинути з пам’ятi обличчя людини в одязi сажотруса. Очi, погляд i особливо лiнiя вуст були йому звiдкись добре знайомi. Антiн пригадував своiх друзiв, знайомих вiд самого дитинства, але цього мiж ними не знаходив.
Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злостi на самого себе. Стiльки задумiв зароджувалося останнiм часом, i на тобi – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрiнуту людину. І нарештi Антiн згадав. Це було смiшно й безглуздо. Голячи якось худi щоки перед дзеркалом, вiн побачив, що його власнi уста й високе надбрiв’я такi самi, як у цього сажотруса. Голосно засмiявся з такоi подiбностi й перестав думати про нього.
Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундiвцями й редакцiею «Дiла», вiн нiби очистився вiд чогось неприемного, липкого, немов звiльнився вiд тягаря, що довгий час пригнiчував думку. Перед ним вiдкрилося все багатство сiлезького матерiалу.
Цiлими днями Антiн сидiв над матерiалом. Скромнi назви рiчок, сiл, озер, навiть окремих горбiв чiплялися за пожовклi, крихкi сторiнки неписаноi багатотомноi великоi iсторii слов’ян, просили пiдняти важку ii обкладинку i заглянути в далеке минуле. Щось зовсiм нове, невiдоме людям обiцяли розказати i все ще лежали перед Антоном – загадковi, нiмi, нерозгаданi iероглiфи.
Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливостi сiлезького дiалекту були дослiдженi. А топонiмiка лежала мертвим багажем.
Антiн насмiлився написати ще одного листа професоровi Траутману в Прагу. Просив вислати деякi тлумачнi словники, послав список назв, про якi важко було сказати, чи вони е чисто нiмецькi, чи скалькованi зi слов’янських. Сам копався в нiмецьких i польських словниках, часто вдавався до староруських пам’яток.
В кiмнатi вiяло холодом. Уже чотири днi не кидав у пiч вугiлля, вiкно покрилось товстим горбкуватим шаром криги, сивий iнiй виступив на вогких стiнах.
Усi грошi вийшли. Мацiйова не показувалася до Антона. Знала, що ii вiдвiдування нагадують йому про борг. Один тiльки раз спитала, спитала i пошкодувала, чи в нього немае хоч злотого. Антiн сидiв закутаний у пальто i з винуватим виразом мовчки заперечив.
Треба шукати роботи, далi нема чим жити. На тумбочцi лежав кусень хлiба i двi грудочки цукру. Це вечеря. На снiданок нема нiчого. Можливо, що у фiлii державноi гiмназii на Рутовського дадуть кiлька годин або хоч порекомендують невстигаючого гiмназиста.
Задеренчав дзвоник. Антiн не поспiшав вiдчиняти, до нього ж нiхто не приходить, не квапилася й Мацiйова.
«Напевно, поштар», – подумав i пiдiйшов до дверей. Морозний вiтер дмухнув сухим снiгом у сiни, у дверi просунулася заснiжена голова листоношi.
– Так довго змушуете чекати пiд дверима, – буркнув.
– А ви кидайте газету в скриньку, – порадив Антiн.
– Та певно, але для вас е ще й переказ, добродiю. Цього в скриньку не кидаю.
– Переказ? – здивувався Антiн. – Переказ?
Це був гонорар з тижневика «Рада». Не пам’ятаючи себе вiд радостi, Антiн накинув пальто й побiг на пошту. По дорозi купив у газетяра останнiй номер «Ради». Пiвтори сторiнки займала його стаття «Господарi своеi землi».
«Вже три днi, як люди читають мою статтю, а я й не знав. Дурень!»
На поштi йому виплатили тридцять чотири злотих. З цими грiшми можна якийсь час перебути. Повертаючись, купив по примiрниковi рiзних газет i поспiшив додому.
– Рушило! Рушило! – говорив уголос, ковтаючи снiгову порошу. – Скiнчилося! Почалося!
Дома перелякав господиню несподiваними окликами.
– Мацiйова! Панi Мацiйова!
– Що сталося, пане? Що з вами?
– Все добре, все чудесно! – вiн закрутив стару довкола себе i потяг ii за руку до кiмнати.
– Це мiй квартирний борг, – казав Антiн, викладаючи грошi перед здивованою господинею, – це на смачний обiд, а за цi, будьте ласкавi, купiть у сусiдiв вiдро вугiлля й оживiть оцю кляту пiч.
Мацiйова дивилася якийсь час на веселого Антона, потiм швидко обернулася i вийшла з кiмнати, витираючи брудним фартухом очi.
Антiн сумно поглянув iй услiд.
– Добра подруго бiдноi моеi юностi… – зiтхнув вiн i взявся до газет, його стаття анiтрохи не була змiнена. Перебiг поглядом заголовки статей в iнших газетах. Здивований, схопився з крiсла: може, це сниться? Майже в кожному сьогоднiшньому номерi писали про його статтю! Нi, це не був сон. Вiн замкнувся у холоднiй кiмнатi, а в газетах друкували вiдгуки на його статтю, вже точилися суперечки.
«Громадський голос» схвально вiдгукнувся про статтю якогось А. Кривди, надруковану в «Радi».
В «Дiлi» була надрукована замiтка пiд заголовком «Сорочка ближча, нiж кожух». Невiдомий автор висмiював Кривду за його благородний жест полабським слов’янам.
Польська «Газета поранна» в кiлькох словах згадала про цiкаву i претензiйну статтю якогось Кривди.
Антiн стояв серед кiмнати розгублений, стривожений. Газета тремтiла в руках.
«Пiти до Владека? – подумав. – Нi, цей нiчого не зрозумiе i не допоможе. До Мохнацького! – Але в грудях щось шпигонуло, защемiло. – Ще не пройшло», – прошепотiв.
Саме в цей час Владек лежав на канапi, переглядаючи свiжий номер «Газети поранноi».
– Це ж про Антона! – схопився. – Хiба вiн тут?
І що пише?
Якусь мить Владек був у захопленнi. Але одразу ж захоплення минуло. Як це так несподiвано Антiн стае вiдомим? Вiдгомiн хвилинноi радостi за успiхи друга змiнився заздрiстю. Очевидно, вiн звiдкись прислав статтю, бо що мiг би робити у Львовi? Але звiдки, де вiн зараз?
Владек вийшов, щоб купити примiрник «Ради» з Антоновою статтею. Прочитав i зайшов до Костельнiцького.
– Як це вам подобаеться? Газети трублять про Кривду.
Костельнiцький пильно поглянув на Владека i знехотя взяв тижневик. Пробiг очима статтю, зупинився на останньому абзацi. Почав читати ще раз. Потiм вiдклав газету i примружив маленькi очi.
– А вам як?
– Правду кажучи, газети мають про що говорити. Це матерiал з його поiздки в Шльонськ. Дивно те, що вiн тут виступае прихильником полякiв.
– О, так! – прорвалося з горла Костельнiцького всумiш iз смiхом. – Це дивне тiльки для слiпих у полiтицi, тобто для вас! Для мене стае все ясним. Хитра бестiя. Чи не варто б ним зайнятися серйознiше? – Останнi слова Костельнiцький говорив для себе. Зиркнув на Владека. Знову глузлива усмiшка скривила його губи.
– Ви своею академiчною головою хоч що-небудь розчовпали з цiеi прокламацii?
– Прокламацii?
– Еге ж. Ви не вiдчуваете тут антидержавного тону, мiй дорогий? Не чуете? Вiзьмiть прочитайте ще раз. Але уважно, вельмишановний асистенте.
Сьогоднi Мохнацькому здалося, що вiн зустрiвся сам iз собою, i на якусь мить злякався свого двiйника. Ще вранцi славiст професор Каменкович при зустрiчi на вулицi повiвся так, наче хотiв перед чимсь його застерегти.
– Дорогий колего, ви знаете, що сьогоднi студенти обговорюють вашi працi на славiстському гуртку?
Мохнацький високо звiв брови.
– Про засiдання знаю, але що…
– Бачите. А ректор, як не дивно, дiзнався про це ранiше за вас. Йдеться про вашу працю «Особливостi мови Словацького».
– Ах, ось що! Так, через неi на мене давно дивляться скоса. Але ж вони помиляються. Я нiколи не був козакофiлом i бунтарських iдей Словацького не торкався. Мене мова цiкавить.
– Шановний колего, ваша наукова думка сильнiша за вас самого. Їх мосць ректор i приснi, а також студенти розумiють вашi працi краще, нiж ви самi.
