скачать книгу бесплатно
Край битого шляху
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #2
Ім’я Романа Іваничука (1929–2016), украiнського письменника, лауреата багатьох лiтературних премiй, вiдомо не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У його творчому доробку близько п’ятнадцяти iсторичних творiв, якими письменник намагався заповнити бiлi плями в нашiй iсторii.
Подii, зображенi в трилогii «Край битого шляху» (1962), вiдбуваються на Закарпаттi. Перша частина «На зламi ночi» охоплюе час 1935–1936 рр. Молодий науковець Антiн Кривда намагаеться знайти свiй шлях у буремних подiях, що вирують навкруги. Вiн пише наукову працю про топонiмiку Сiлезii, яка згодом стане своерiдним закликом до боротьби проти польськоi влади. Друга частина трилогii «Імлистий ранок» зображуе подii 1939 року. До Загайпiлля пiсля тривалих поневiрянь повертаеться i нарештi знаходить свое щастя сестра Антона Кривди Оленка…
Роман Іваничук
Край битого шляху
Трилогiя
Книга перша
На зламi ночi
Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в пiдлiсть не поверне;
Так i свiчку хоч схили додолу,
Свого свiтла вниз вона не зверне.
І. Франко
І
Антiн Кривда успiшно склав останнiй екзамен i дiстав схвальну рецензiю на магiстерську працю.
Швидко пiднiмався угору по вулицi Руськiй, часом пiдбiгав, комусь там вклонявся посмiхаючись, але не сповiльнював кроку, поки не зайшов у браму восьмого номера. Тут зупинився, передихнув i, ледве стримуючи бурхливу радiсть, статечно, як це належить магiстровi фiлософii, попрямував до дверей помешкання двiрнички, в якоi прожив п’ять студентських лiт. Мав намiр постукати, увiйти i, згiдно з усiма правилами доброго тону, манiрно вклонитися: «Маю честь, шановна панi, сказати вам…» Але дверi нараз вiдчинилися, i на порозi стала стара згорблена жiнка в чорнiй хустинi, з поораним глибокими зморшками обличчям. Вона витирала сухi руки об подiлок i, насторожена, спитала:
– Ну?…
– Панi Мацiйова, панi Мацiйова! – пiдбiг Андрiй i схопив ii за руки. Бiльше нiчого не сказав, та його радiсть упала свiтлом на обличчя староi, розгладила чоло й вiдбилась у щасливих сльозинах, що раптом заблищали в глибоких борознах пiд очима.
– Склав! – Кривда стиснув Мацiйову в обiймах, а вона, дивна, замiсть смiятися, захлипала на його грудях.
– Поiдете…
– Нi, нi. Я ще побуду у вас трохи.
Антiн наспiх переодягався. Зав’язував до накрохмаленого комiрця модну краватку, чистив водою засмальцьованi рукави вихiдноi блузи, причiсував перед дзеркалом непокiрного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стiнному календарi, знайшов сьогоднiшне число – дату закiнчення унiверситету. Антiн вийняв червоний олiвець, пiдкреслив дату i враз згадав: сьогоднi йому двадцять сiм рокiв! А вiн забув про свiй день народження!
«Двадцять сiм лiт… – мiркував. – І мало, i багато. Багато, коли подумати, що нiчого корисного досi не зробив, а мало, бо що цi роки проти довгого людського життя».
Дивився на свое зображення в дзеркалi й говорив до невисокого густобрового юнака:
– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тiльки це вбрання…
За п’ять лiт не мiг заробити на порядний одяг. Але сьогоднi все це здавалося такою дрiбницею…
Хтось постукав у дверi.
– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: нi театр, нi кiно, а тiльки кнайпа. «Жорж». Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1 - Назви колишнiх львiвських ресторанiв.] Зрештою, я згодний хоч до дiдька на вечерю. Ти розумiеш, у нас сьогоднi кiнець! Кiнець, що стае початком. Дiалектика! A-а, ти ж не цiкавишся фiлософiею. Та це дурниця. Сьогоднi й фiлософ збожеволiв би, побачивши, що всякi дурнi стають фiлософами.[2 - Фiлософом називався той, хто закiнчив фiлософський факультет.] Ну, чого так дивишся?
– Чекаю, коли перестанеш торохтiти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогоднi до себе на вечерю. Зрозумiв?
– Оце i все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дiдька було б веселiше! Старий дивак навiть такого дня у товариствi за столом доводитиме рацiональнiсть порiвняльного методу в мовознавствi. Це ж нудота! Чекай, чекай, а коли вiн устиг тебе запросити?
Антiн незадоволено глянув на товариша. Що це вiн вигадуе? Хотiв категорично вiдмовитись, але вiд самого добродушного Владекового вигляду хмарка незадоволення сповзла з обличчя Антона. Перед ним стояв високий вродливий юнак. Хвилясте русяве волосся, голубi очi, рiвний нiс i ямочка на пiдборiддi надавали хлопцевi майже жiночоi краси.
Антiн вдивлявся в нього i приходив до думки, що сердитись на Владека не можна. А сердився. Вже з якого часу не мiг зрозумiти його. І, мабуть, даремно. Владек хороший. Дуже хороший. У Антоновому серцi хлюпнула теплом та давня приязнь до товариша, що останнiм часом почала було пригасати.
Владек трохи зам’явся, вiдповiдаючи. Це, мовляв, зовсiм випадково, його викликав професор Мохнацький у важливiй справi. Антiн, видно, не знае, що Владека залишають асистентом. Тут нiчого дивного, адже вiн весь час працював у славiстському гуртку i, так би мовити, зарекомендував себе. Ну, Мохнацький викликав i принагiдно запросив до себе на вечерю. Дивно, чому Антiн упираеться, вiн же завжди був про Мохнацького найкращоi думки.
Антона нiтрохи не здивувала така новина. Когось же повиннi були залишити. Може, якраз добре, що Владека. Його турбувало тiльки те, що професор, хай вiн i дуже розумний, зiпсував своiм запрошенням план iхнього вiдпочинку.
– Гратулюю, Владек. Але ж це тебе запрошено, а я – приший собацi хвiст?
– Твого iменi не назвав, проте сказав: «Берiть обов’язково з собою якогось мудрого хлопця».
– О, дякую! Однак менi не випадае йти.
– Ти мусиш, Антосю. Зроби це вже для мене, якщо навiть тобi не хочеться. Менi треба бути. А як я сам? Крiм того, я зовсiм недавно познайомився з дочкою Мохнацького. Це чудове, тендiтне створiння, янгол! Сам побачиш. Ну, пiдемо, правда?
Антiн кивнув головою, всмiхнувся.
– Бачу, в тебе е ще i вроджене умiння у всьому добиватися успiхiв. Бажаю щастя, майбутнiй зятю професора Мохнацького! Що ж, пiдемо. Менi важко в чомусь тобi вiдмовити.
Дверi гостям вiдчинив сам професор. Виставив чорну борiдку й хвилину вдивлявся, немов хотiв переконатися, чи цi люди гiднi переступити порiг його житла. Потiм стримано:
– Заходьте.
Жестом запросив сiсти. Гостi квапливо виконали запрошення. Мовчали.
– Отже, абсольвенти,[3 - Випускники гiмназii або унiверситету.] – порушив мовчанку професор, нахиливши вперед голову, щоб поглянути на хлопцiв поверх окулярiв.
– Так, пане професоре, абсольвенти, – чемно вiдповiв Владек.
– Ага-м-м…
Професор зняв окуляри й витер iх хустинкою. Владек скромно сидiв на краечку м’якого крiсла й дивився кудись у куток. Антiн розглядався по вiтальнi. Сподiвався побачити в покоях Мохнацького розкiшнi меблi, килими, фотелi, люстри, але всього цього не було. Майже половину кiмнати займали величезнi шафи, набитi книжками. Антiн напружував зiр, щоб прочитати заголовки книг.
– А ви де гадаете влаштуватись? – звернувся професор до Антона, знову перериваючи прикру мовчанку.
– Побачу, ще не вирiшив, – знизав Антiн плечима.
– Довго думаете. Ось ваш колега уже визначив свое мiсце в суспiльствi.
– Та-ак… Але менi здаеться, що асистентура ще не розв’язуе цього питання. Воно набагато складнiше. Інодi можна вiк прожити i не знайти свого мiсця.
– Мудро сказано. А все-таки пан Кузьмiнський, мабуть, радий з такого вдалого першого кроку.
– О, я дуже приемно схвильований, професоре, – по-дiвочому сором’язливо промовив Владек.
Мохнацький несподiвано засмiявся.
– Ви чуете, вiн приемно схвильований! Як вiд комплiменту гарноi дiвчини! Пане асистенте, ваш вислiв гiдний пера!
Владек з Антоном перезирнулися, не розумiючи причини смiху професора. Але смiх раптом урвався. Мохнацький пiдвiвся – низький i кремезний, нагадував скорiше плотаря, коли б не професорська модна борiдка й окуляри, – i пiдiйшов до шафи.
– Тема вашоi магiстерськоi, пане Кривда, – говорив, обернувшись спиною до гостей, – надзвичайно цiкава, я знайомився, i разом з тим не на вашi сили. Нема нiчого гiршого, як виявити себе грамотним дилетантом у якiйсь галузi.
– Я одержав непогану рецензiю на свою працю, – вставив Антiн обережно.
– Рецензiя – це одне, а розв’язати наукове питання – набагато складнiше. Інодi можна весь вiк працювати над темою i не сказати нiчого свого. Адже так?
– Мудро сказано, професоре, – тим же вiдплатив Антiн, ковзнувши поглядом по розпогiдненому обличчю Мохнацького.
Професор явно був задоволений зi свого спiврозмовника. Шукав чогось мiж книжками на верхнiй поличцi й говорив з великими паузами, немов сам до себе.
– Так… Питання германiзацii полабських слов’ян – це нива, що облогуе. З цим питанням знайомi всi, а працювати над ним нiхто не хоче. Бо нашi вченi звикли до академiзму, а тут без полiтики не обiйдешся… Я пам’ятаю, ви колись питали мене про кашубiв, правда? Ага… Видно, зацiкавились ще вiдтодi. Жаль, що в славiстському гуртку не брали участi. Я, напевно, винiс би ваш реферат на обговорення. До речi, ваш товариш був у гуртку помiтною фiгурою. З чим ви виступали, Кузьмiнський? Я щось не пригадую.
– Гуральськi говiрки, пане професоре, – Владек зрадiв, що Мохнацький включив i його в розмову. – І ще про мову Мiцкевича.
– Ага… Так, були такi теми. Але ця… Ця дала б трохи iнший ефект, пробачте за вiдвертiсть, пане Кузьмiнський… Кривдо, ви не чули нiчого про професора Траутмана? Шваб, так. Не чули? От бачите. А вiн також працюе над цим питанням. Вiн у Празi, а ви у Львовi… Вас тiльки два. І обидва ви нiчого не зробили… А ось маете цi двi книжки, вiзьмiть. Також ще не бачили? Єгоров, «Слов’янсько-нiмецькi вiдносини в середнiх вiках». Вiзьмiть, я позичаю. Тiльки зважайте, вони досить пошарпанi. А взагалi вам треба поiхати в Сiлезiю. Тут не допоможуть нiякi книги.
Антiн уважно слухав професора, а при останнiх словах задумався. Погляд його зупинився на мережанiй портьерi над дверима, що вели з вiтальнi в другу кiмнату. Розглядав лапатi гуральськi вiзерунки на простому полотнi й думав над словами професора: «Вам треба поiхати в Сiлезiю».
Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз вiзерунок на портьерi зморщився, хитнувся, потiм чиясь рука, зовсiм маленька, дитяча, вiдхилила його, i в дверях з’явилася маленька, темноволоса i чорноока, як циганка, дiвчина. Вона таки дуже нагадувала циганку. Смаглявi щiчки зашарiлися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, нiби от-от вiдкриються i скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».
Антiн, збентежений ii несподiваною появою, не знав, як повестися. Вiрнiше, й не думав над цим – з першоi хвилини не мiг одiрвати вiд дiвчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецiкавi теревенi професора. Вона по-учнiвськи привiталася.
– Ага, ви вже знайомi! – повернув голову Мохнацький. – Дивiться, Кривда, ваш приятель скрiзь устигае. Але знайомтеся i ви. Це моя крихiтка Юлiя. Також абсольвент, матуру[4 - Екзамен на атестат зрiлостi.] склала.
– Мохнацька, – шепнула вона, почервонiвши до мочок вух.
– Кривда, – незграбно подав руку Антiн.
Служниця накривала стiл до вечерi.
– Вiдколи я повдовiв, живемо дуже скромно, панове. – Мохнацький наливав у келихи вино. – Але чим хата багата. Прошу.
Владек з надмiрною увагою випитував у Юлi про гiмназiйнi успiхи. Антiн теж хотiв що-небудь сказати, навiть придумав якесь запитання, але одразу ж забув його, зустрiвшися з поглядом темних очей «циганочки». Тому розгублено мовчав. Вона з цiкавiстю розглядала його худорляве костисте обличчя i скупо вiдповiдала на Владековi запитання.
– Я чула, що ви з татком говорили про якусь наукову працю, пане Кривда. Ви ii пишете, так?
– Нi-нi, – заперечив Антiн, – я не пишу, хто вам сказав? Вiрнiше, я писав, але… але не працю… тобто магiстерську… але взагалi, я нiчого не писав…
Антiн благально глянув на Владека, проте той не поспiшав товаришевi на допомогу. Дiвчина тактовно не помiчала Антоновоi розгубленостi.
З незручного становища виручив Кривду Мохнацький.
– Це, доню, так би мовити, книжкова мiль, яка швидко стане людиною, розумiеш? – Вiн поглянув на Антона i всмiхнувся до Юлi.
– Як так можна, татку! – знiяковiла дiвчина.
– Нiчого, доню, нiчого. Ми всi книжковi молi. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кiнець кiнцем, мусить стати вченою мiллю.
Всi засмiялися, навiть Владек.
– Це татко натякае на те, що мене призначають асистентом на кафедрi, – пояснив вiн Юлi.
Пiсля вечерi Мохнацький сказав дочцi:
– Розваж гостей.
Юля енергiйним жестом показала на дверi своеi кiмнати.
– Прошу до мене, панове!
Тепер вона здалась Антоновi зовсiм не такою маленькою. Нi, iх запрошувала до себе владна господиня.
– Прошу.
І сама першою увiйшла в кiмнату.
Лiжко, поличка з книжками, фортепiано i знову тi ж гуральськi вишивки на стiнах.
– Граете? – спитав Антiн.
– Трохи… Хочу вступати на музикологiю до унiверситету.
– О, чудово! – сплеснув Владек у долонi. – Виходить, до нас, на фiлософський! Очевидно! Що там консерваторiя. Тут здобудете теоретичнi знання, а гра… Ви, напевно, граете бездоганно?
– Так собi… – Юля недбало повела пальцем по клавiшах.
Владек приклав руку до грудей.
– Заграйте нам, ощасливте!
Окинула хлопцiв грайливим поглядом i сiла за фортепiано.
– Що вам – Моцарта, Бетховена?
– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаете, я не можу спокiйно ii слухати.
