скачать книгу бесплатно
Пiсля вакацiй Антiн з Владеком зустрiчалися рiдше. Незрима перепона лягла мiж ними, i нi один з них не знав, як ii усунути. Антоновi стало важко жити. Вiн хотiв поговорити з товаришем про все, що накипiло на серцi, але Владек не бажав цього. В нього були своi iнтереси. Робота славiстського гуртка поглинала весь його вiльний час: йому подобалося вiдкривати засiдання, вести протоколи, похапцем писати й зачитувати перед студентами реферати. Антiн скептично дивився на таку дiяльнiсть.
– Що ти нового сказав сьогоднi про гуральськi говiрки? – роздратовано питав вiн Владека пiсля його доповiдi. – Хiба ти знаеш цей дiалект? Навiщо перефразовувати вiдоме – не розумiю.
– Досить нотацiй, Антосю. Ти й цього не зробив. Соцiальними питаннями зайнявся!
Антiн промовчував.
У Владека почав формуватися свiй свiтогляд. Дотепер вiн не мав власного погляду на речi. Добрий i легковiрний вiд природи, життерадiсний i честолюбний, вiн нiколи не любив глибоко думати. І не було потреби. Думав батько, думав Антось, а вiн iм довiряв. Тепер Владек багато часу проводив зi своiм господарем, комiсаром полiцii Костельнiцьким. Той нiколи не втручався в життя квартиранта, тiльки деколи розмовляв з ним на полiтичнi теми. Вiн так, мiж iншим, дiлився з Владеком газетними новинами чи враженнями вiд прочитаноi книжки, iнколи за чаем нi з сього нi з того пригадувалося щось з iсторii. Траплялося, що Владек слухав i з зацiкавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповiдав ще раз. Тодi Владек, забуваючи про розплющений нiс Костельнiцького, пильно вдивлявся в очi розповiдача. Деякi iсторичнi факти були дуже цiкавi. Розгром Хмельницького пiд Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Вiслою» в 1920 роцi Костельнiцький говорив як про единий в своему родi приклад героiзму. Це було справдi цiкаво. Прочитавши ще раз «Огнем i мечем» Сенкевича, Владек простодушно подiлився з Антоном:
– Цiкаво, що iнколи простi розбiйники, як-от козаки, вiдiграють значну роль в iсторii.
Антiн обурився. Вiн розповiв товаришевi про визвольнi вiйни сiмнадцятого столiття, про те, як польська шляхта гнобила i гнобить украiнський народ, однак Владека це не переконувало.
– Украiна – народ, – це я згоден. Украiна – територiя, визнаю. Але Украiну як полiтичну одиницю не уявляю.
Антiн сам шукав кiнця в заплутаному вузлi iдей i поглядiв. Вiн закинув наукову працю i знову почав докладно вивчати програми численних партiй i товариств. Як i колись, найближчим йому був соцiалiзм. Але рiвночасно вiн боявся його: революцiя необхiдна, коли е умови для неi. Якщо ж iх немае, тодi тiльки кров i марнi жертви… Що дають страйки i робiтничi бунти у Львовi? Поповнення для тюрем. Хiба це перспективна боротьба? Але ж яка тодi партiя може змiнити суспiльний лад? Шукав i не знаходив.
Якось один студент шепнув йому (вiн навiть не запам’ятав хто) про нелегальне засiдання «Студентськоi громади» в залi Копернiка. Антiн знав про iснування цього товариства. Знав, що воно легальне i перебувае пiд протекцiею нацiонал-демократiв. Чому ж раптом iм захотiлося влаштувати недозволенi збори? Це зацiкавило Антона, i вiн пiшов.
Виступав голова товариства студент Вербицький. Вiн iз запалом i патрiотичною пристрастю говорив про ганебну заборону ректора вживати термiн «украiнський».
– Це ганьба, це насмiшка, панове! Ректор мотивуе свiй наказ тим, що слово «украiнський» означае полiтичну партiю, а товариство академiчне не може мати полiтичноi мети. Цього терпiти не можна, ми мусимо написати протест.
Хтось iз залу попередив голову, щоб говорив тихiше. Антiн слухав, затамувавши подих.
– У нас нема полiтичноi мети, це правда, – знизив тон голова, – але чому нам мають забороняти називати себе благородним iменем?
Антiн знизав плечима, нiби не розумiв слiв промовця, оглянувся. Не стримався i кинув реплiку:
– Для чого ж тодi називати благородним iм’ям товариство, яке не мае благородноi мети?
Його зацитькали.
– Ми, очевидно, повиннi бути лояльними. Ректорат подае нам грошову допомогу, за що ми вдячнi, але…
– Тi грошi, що ви одержали вiд ректорату, вдвадцятеро злупили з вашого батька! – пролунало знову з залу.
Всi оглянулися.
– Ви не вмiете поводитися! – обуривсь голова. – Хто ви такий?
– Я iз фiлософii. Кривда мое прiзвище. Можна менi слово?
– Що за нахабство? – далi обурювався Вербицький. – Кидае радикальнi реплiки, перебивае промовця i просить слова.
У залi загомонiли.
– Ви, здаеться, не член товариства. До того ж у легальному товариствi недопустимi революцiйнi промови. Це провокацiя!
– Це не провокацiя. Я випадково потрапив сюди, думаючи, що на засiданнi без куратора обговорюватимуться iстотнi питання, – вступив у перепалку Антiн.
– У нас i обговорюеться iстотне питання. Я гадаю, що вам, украiнцевi, не байдуже, як вас називатимуть, – русином чи…
– Не байдуже, нi! Бо нас ще називають кабанами! Але коли засiдае товариство нелегально i турбуеться тiльки про милозвучнiсть назви, а не тим, чи е в цього русина або украiнця хлiб на обiд, кожух на зиму, то кому потрiбнi цi збори i така робота товариства?
– Непогано сказано! – почувся несмiливий голос iз залу i загубився в гаморi.
– Пройдисвiт! – гукнув хтось iнший, i зал заклекотiв: – Соцiалiст! За вiкно його!
Антiн побачив налитi презирством i люттю обличчя.
– Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрi. – Прошу бути тактовними, панове!
У залi вщухло.
– Видiл товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозумiння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засiдання пускали тiльки запрошених. А цього добродiя, якому байдужа рiдна нацiя, дозвольте попросити з залу.
Кривда повiв розгубленим поглядом по аудиторii. Нiхто не виступив на його захист. Вiн пiдвiвся i попрямував до виходу.
Раптом з шурхотом вiдчинилися дверi, i до залу вдерлася юрба студентiв.
– Без куратора! Шизма! Бий iх! – закричали, i в кафедру полетiли дубовi полiна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вiкна, iншi бились навкулачки. Антiн пiд стусанами, що сипалися на нього з рiзних бокiв, пробирався до виходу.
Тут вiч-на-вiч зустрiвся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарештi, Антiн промовив:
– Ходiм додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силомiць потягнув його за руку.
Антiн замовк, йому здалося, що Юля не слухае.
– Здаеться, я знудив вас, Юлю.
Вона не зрозумiла, навiщо Антiн це сказав. І чому враз перервав розповiдь.
– А далi? Що Владек?
– Владек… Вiн щиро каявся, що пiшов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зi мною не схотiв.
– Ти поляк з бiдноi сiм’i, – говорив я йому, – я украiнець з бiдноi сiм’i. Нам не по дорозi з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?
Але Владек вiдмахнувся i зарiкався, що це перший i останнiй раз вiн узяв участь у полiтичнiй акцii. Ми залишились приятелями й надалi. Тiльки щось надламалось у нашiй дружбi й не згладжувалось бiгом часу. Як мала вибоiна на схилi гори розмиваеться дощем i творить новi береги, так i зустрiч у дверях залу Копернiка вiддалила нас.
А менi потрiбний був друг. Як повiтря. Наступнi роки були сповненi незвичайних для мене подiй. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що нiколи не забудеш.
Пам’ятаю, одного дня ендеки[6 - Нацiонал-демократи. Члени фашистських органiзацiй панськоi Польщi.] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напiвпритомного скривавленого еврея. Волокли й реготали. І нiхто не боронив його. Стояв i я збоку, як пiдлий боягуз.
А зовсiм недавно я був свiдком убивства робiтника-демонстранта. Мабуть, до смертi не зблiдне в моiй свiдомостi ця жахлива картина. У нього з рота i з вух стiкала кров, а вiн кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революцiя!»
Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революцiйноi пристрастi, не знаю, чи сама iдея така сильна, що примушуе саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героевi: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти принiс своею геройською смертю?» Я звинуватив його i тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соцiалiстичну лiтературу. Чи мав рацiю – не знаю. Я залишився самотнiм, безпорадним у плутанинi власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до працi над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалi бiльше почала цiкавити доля незнайомих i далеких германiзованих слов’ян. Наче щось спiльне знаходив я мiж ними й тими людьми, в життя яких заглянув тiльки одним оком.
Антiн розповiдав, а може, лише думав, бо часто Юлина рука дотикалася до його плеча, а великi здивованi очi дiвчини злякано шукали його погляду й питали: «Як може бути все це правдою? Це з вами таке було? І оце ви, такий звичайнiсiнький, е такою незвичайною людиною? А далi?»
Юлi було дивно i страшно. Вона пригадала матiр, хвору зажурену жiнку, яка принесла зi свого Пiдгалля тужливу пiсню, легенди про смiливих горцiв, гуральськi вишивки i вiчне здивування вищим свiтом. Вiд неi Юля чула про злиднi простих людей, гiрко плакала над iхньою долею, але людей тих нiколи не бачила. Вона росла й виховувалася дотепер у своему, зрозумiлому тiльки для неi свiтi фантазii, поривань, мрiй. Романи сучасних письменникiв вели ii по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн вiдкривав перед нею свiт, повний чудес, а Конан Дойль чарiвною паличкою викликав з невiдомого все нових i нових людей – страшних i добрих, цiкавих i надзвичайних. А музика… Музика бринiла всюди. Небо, вiтер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служницi, таемнi дiвочi мрii, незрозумiлi для неi самоi бажання – все це було музикою, що дзвенiла, гомонiла, смiялась, кликала i кликала кудись. Юлi бажалося чогось особливого в життi. Всi враження вiд зустрiчей, знайомств тривали тiльки хвилину, далi мусило статись те… Що саме – не знала, але вiрила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження пiсля сну, весна пiсля зими, прохолода пiсля спеки.
І враз воно прийшло. Дивувалась i не вiрила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подiбне до ii мрiй, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повiтря. Неждано й раптово перед дiвчиною вiдкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хiба тiльки колись чула. Вiд страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий свiт, серце завмерло у неi в грудях. Але вона ступила…
– Антосю… – прошепотiла, – Антосю…
Антiн пробудився вiд своiх власних думок, спогадiв i побачив перед собою ii глибокi темнi очi. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, вiн схопив Юлинi холоднi руки i, не вiрячи, що це дiйснiсть, потягнув ii до себе.
Вирвалася з його обiймiв i, не сказавши й слова, миттю вибiгла з садочка, немов утiкала вiд нього, вiд себе самоi. Антiн пiдбiг за нею до хвiртки. Вона зупинилась на верандi, – мiсяць золотив ii волосся, – зупинилась, наче хотiла щось сказати. Але нiчого не промовила. Рвучко повернулась i зникла.
У вiтальнi бiля настiльноi лампи з зеленим абажуром сидiв батько. Стомлений, знервований очiкуванням, схопився з крiсла i крикнув обурено:
– Де ти була? Друга година ночi!
Не знала, що вiдповiсти. Вона ж i не подумала, що так пiзно, що тато чекае. Мовчки вислухувала докори.
– Як тобi не соромно? Просидiти нiч?!
Нiч… Це звучало так дрiб’язково. Нiч. А що таке одна нiч у життi людини? Сон, нереальнi марення, як ii дотеперiшня фантазiя. Таких ночей сотнi, тисячi, а ця…
– Татку, ти будь спокiйний за мене, – вiдповiла на пильний погляд батька, що впився пiдозрою в ii сповненi щастям очi. – Будь спокiйний, татку.
Аж тепер вона усвiдомила, що трапилося сьогоднi, iй хотiлось кинутися батьковi на груди, оповити руками його мiцнi плечi i щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися смiхом вiд великоi радостi й щастя.
Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кiмнати.
І все-таки Юля засмiялась. Розвела руки, мовби весь свiт хотiла схопити в обiйми, закинула назад голову i враз…
Мохнацький зробив гнiвний жест, стукнув по столу i знову – кам’яним голосом:
– Щоб це було в останнiй раз!
Останнiй раз. Останнiй раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може вiн бажати своiй дитинi, щоб така хвилина була першою i вiдразу останньою? Це щось не так, не так, не так!
– Так! – як вiдгомiн ii думок, грюкнуло останне слово.
Зiщулившись, наче вiд побоiв, Юля зникла за дверима своеi кiмнати. Впала на лiжко, сховала голову мiж подушками i ще хвилину дихала його вiддихом, вiдчувала на своiх устах його поцiлунок.
З подушки повiльно зсувалась «Таемниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселi томи Конан Дойля, бездонно-таемничi Жуль Верна, суворi Жеромського, Мiцкевича та Вальтера Скотта.
Коли-то вiзьмуть iх знову малi дiвочi руки, розкриють, а зачарованi iх мовою чорнi очi будуть бiгти-переганятись по рядках? Коли те буде?
II
На другий день Антiн знову пiшов на Замарстинiв. Насторожено минав перехожих, пильно i боязко розглядаючи iхнi обличчя. Весь тремтiв вiд страху, що може зустрiти професора, Юлю або Владека, i його спитають: «А це куди, добродiю?»
Боявся i… бажав цього. Бо чого ж iшов?
Щось дивне скоiлося з ним. Вчора вiн склав останнiй екзамен. Учора намагався розiбратись у цiлому роi питань, проблем, думок, навiяних останнiм днем студiй. Учора професор допомiг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планiв, учора ж його дочка все те перемiшала, збурила. Тiльки здивованi очi, пахуче волосся i вологi холоднi губи – тiльки це залишилось, i пестило, i мучило, i томило. В кiнцi кварталу показалися фiгурнi залiзнi ворота, густо обплетенi диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навiть у бiк вiкон, щоб не зустрiтись поглядом з нею i не згорiти вiд сорому.
Година, друга, вечiр. З сусiдньоi вулички спостерiгае Антiн за входом до фiгурних ворiт. Як сiмнадцятирiчний юнак. Здаеться, що прохожi зупиняють на ньому погляд i насмiшкувато приглядаються.
А найближчого дня те саме. Знову болять вiд напруження очi, знову те ж вiдчуття: на нього глузливо поглядають перехожi. Так далi не можна. І вiн зважуеться на вiдчайдушний крок: зайде, постукае i скаже…
Професор подивиться на нього з-пiд окулярiв i, погладивши рукою чорну борiдку, перепитае до краю здивованим тоном: «До Юлi?»
Та-ак, це генiально! Наречений! Абсольвент у потертих штанах, вимрiяна партiя панночки Мохнацькоi! Бажаний зять професора. Парадокс! Але як далi?
З вiкон вiтальнi Мохнацького падало свiтло на вулицю, чиiсь тiнi рухалися за мереживними занавiсками. Вона там, там!
Хотiлося крикнути, назвати ii iм’я i зникнути.
Зникнути… Думка, що народилася в поривi любовного захмелiння, враз витверезила Антона. Виiхати геть зi Львова. Хоч на деякий час. А потiм… Потiм напише листа. Все, все напише iй. Скаже, що вона перша людина, яка з такою увагою вислухала його плутанi думки. Напише, що вiн готовий приiхати, прилетiти, якщо… Так, так! А тепер геть зi Львова. На всi чотири вiтри!
Юля чекала. Вдома стало тiсно й нудно. Все навколо сердило: могильна тиша в будинку, скрип батьковоi ручки, клаповуха кiмнатна собачка i навiть служниця, яка завжди проходила через кiмнати навшпиньках.
Вечорами вибiгала в садок i вiрила, що вiн прийде. Хотiла в нього багато-багато дечого розпитати, бо все стало новим, неясним. Шелестiв бузок, пахнув жасмин, бiлiла проти мiсяця незаймана лавочка… Щоранку ворожила на пальцях: буде – не буде, щовечора лiчила зiрки, як ii колись навчила служниця. І завжди ворожiння провiщало: «Прийде».
Але Антiн не приходив.
Гомонiло мiсто, дзвенiли трамваi, кричали фабричнi гудки. Потiм усе стихало, сяяло небо зорями, цiлував теплий вiтер гарячi щоки.
Через вiкно кликав батько:
– Юлечко, ти тут?
– Іду, татку.
Одного дня пiсля обiду до Юлi в кiмнату тихенько зайшла служниця.
– До вас прийшли. Чекають надворi.
Схопилася з-за столика, випустила книжку й хвилину стояла нерiшуче. Поправляла волосся, розгублено розгладжувала прим’яте плаття, хотiла про щось спитати в Марини. Потiм кинулась до дверей. На мить зупинилася, щоб набрати в легенi повiтря, i тодi обережно натиснула на клямку. Вiдчинила, ступила крок, другий, потiм подалася назад i розчаровано всмiхнулася на Владекове привiтання самим кутиком уст.
…Протягом тижня Владек не заходив до Антона пiсля злощасного гостювання у професора. Не мiг примиритися з тим, що мимоволi зiграв комiчну роль у неприемнiй для нього п’есi. І до всього той вигук навздогiн iм: «Бажаю приемно провести вечiр!» Замiсть iронii, вияву цiлковитоi байдужостi, вийшло щось схоже на зойк переможеного. Владек не звик бувати в такому становищi, i тепер день у день його самолюбство шкребли почуття образи, приниження гiдностi i першi, ще не усвiдомленi прояви ревнощiв.
Через кiлька днiв затаених мук Владек вирiшив показатися на очi Антоновi, вивiдати його почуття й поглузувати з нього та з примхливоi гiмназистки. Чей же не закохався фiлософ по вуха?
На превеликий свiй подив, Владек не застав Антона дома. Мацiйова не могла нiчого до пуття сказати.
– Узяв, прошу пана, свою валiзку i вийшов, нiчого не сказавши. Був такий стурбований. Не знаю, що могло з ним трапитися.
Для Владека була зовсiм несподiваною причина такого раптового зникнення Антона зi Львова. Поiхав, очевидно, шукати роботи, але чому не зайшов, не сказав?
Владек переглянув купи Антонових книг, конспектiв з надiею знайти бодай якусь записочку, але нiчого не знайшов. Глянув на схилену постать Мацiйовоi i розвiв руками:
– Нiчого немае…
