скачать книгу бесплатно
Обмiрковував причини, що змусили Антона так раптово зникнути, й приходив тiльки до одного висновку: щось неприемне мусило статися того вечора. Взагалi Юлина поведiнка була тодi вкрай незрозумiлою й дивною. Антiн нагрубiянив, а вона попросила його, щоб провiв додому. Адже не закохалася в фiлософа – це зрозумiло. Хiба мiг Антiн зi своею необтесанiстю раптом завоювати ii серце? Але чому тодi Юля вибрала його? Владек бачив – вони пiшли пiд руку. Може, хотiла прочитати Антоновi мораль?
Владека мучила ревнива цiкавiсть: що далi було мiж ними? Мiг Антось фiлософствувати й образити дiвчину? Або, може (вiд цiеi думки Владековi стало смiшно), освiдчився iй у коханнi i вона його висмiяла? Це було найбiльш правдоподiбним.
Владек спiймав себе на злораднiй втiсi, викликанiй такою здогадкою. Бо хiба ж так можна? Антось взагалi не вмiе iнтелiгентно поводитися з дiвчатами.
Про все докладно знае Юля. Тiльки зайти зараз до неi було б нижче Владековоi гiдностi. Правда, е професор, а вiн, Владек, кiнець кiнцем, його асистент. Можна придумати причину по службi й зайти, а на Юлю нiби й уваги не звернути.
І Владек пiшов.
Його зустрiла служниця.
– Професор спить, – повiдомила.
Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов дiлився таемницею:
– А панна Юля дома?
– Дома. Книжку читае.
– Скажiть, що до неi гiсть.
Служниця поглядом змiряла Владека з нiг до голови i мовчки повернулася.
Владек чекав i хвилювався. Намагавсь бути спокiйним, але по тiлу пробiгав дрож, перехоплювало вiддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владековi одлягло вiд серця, вiн навiть радiв з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але вiн ще дасть iй вiдчути свою зневагу, байдужiсть. А гарнi дiвчата цього не люблять, iх це дратуе, мучить i, нарештi, доводить до слiз.
Уже обернувся, щоб iти геть, коли ж… Скрипнули дверi, i з них вибiгла розрум’янена Юля.
– Добрий день… Це ви мене кликали?
Владек знiтився вiд ii холодного тону.
– Я… Я до професора прийшов у службовiй справi.
– Татко вiдпочивае.
– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайнятi?
– Читаю.
– Чи не пройдетесь зi мною? Вiдпочинете, так би мовити, вiд розумовоi працi…
– Яка там праця… Але пройтись – чом би й нi?
Владек прояснiв.
Вiн доторкнувся до ii лiктя, але Юля вiдвела руку.
– Не люблю так.
– Невже вам неприемно зi мною, гордовита панно?
– Ви дуже самовпевненi, пане Владек.
– І ваша примха в той вечiр мала бути для мене наукою за це?
– Розумiйте, як хочете. Де тепер ваш товариш?
– О, ви ним цiкавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?
– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не вiдповiдаете на мое запитання?
Юля розмовляла без слiду усмiшки на обличчi, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на спiврозмовника. Це бентежило i злило Владека. «Така шмарката гiмназистка розмовляе зi мною, як дочка дiдича з фiрманом», – думав, але не змiнював невимушеного тону.
– Ах, Антiн! Я навiть не можу вам сказати, де вiн тепер. Зник зi Львова, нiчого нiкому не сказавши.
– Як це – зник? Куди?
– Не знаю, повiрте менi. Кiлька днiв тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.
– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи вiдповiдi.
– Слово честi, мене починае забавляти ваш iнтерес до нього!
Юля не вiдповiла. В ii темних очах майнула тривога чи то здивування.
– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.
Зупинилася.
– Вертаймося. Пройшлися, i досить.
– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вiв далi Владек.
– Не знаю… А чому ви так думаете?
Владек зiтхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлi. Зупинилися бiля ворiт.
– Далi не пiдете?
– Не хочеться чомусь. Погода нинi бачите яка, а я в однiй блузочцi.
– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знiмаючи пiджак.
– Ах, якi рицарськi жести! Не треба. Я пiду.
– Завтра можна буде зайти до вас?
– Якщо маете бажання… Тiльки приходьте трохи пiзнiше. Татко пiсля обiду вiдпочивае. – І пiшла не оглядаючись.
У найгiршому настроi Владек повернувся додому. Нiяк не мiг зрозумiти причину такоi поведiнки Юлi. Смiшною була сама думка, що Юля закохалася в Антона. «Це тiльки примхи», – переконував вiн сам себе. Та вперта заздрiсть пiдказувала протилежне. Пригадалася Антонова зовнiшнiсть: негарний, але його серйознiсть була завжди такою привабливою. Чи не це i Владека завжди тягнуло з вишуканого товариства до скромного i незвичайного, не такого, як усi, Антона. Черв’як злоби ворухнувся в мозку. Юлин тон у розмовi з Владеком був бiльш нiж холодний – погордливий. Так дiвчина може розмовляти лише з тим, кого зневажае. І все через Антона. А кiлька запитань про нього, пройнятих щирим зацiкавленням, пiдтверджували нашiптування ревнощiв.
У коридорчику Владек зустрiвся з Костельнiцьким. Обличчя господаря з широким приплюснутим носом розпливлося в усмiшцi. Владек зрозумiв, що е якась газетна новина. А зараз йому нiтрохи не хотiлося встрявати в дискусiю. Привiтавшись, Владек хотiв пройти до своiх дверей, але Костельнiцький перегородив йому дорогу газетою.
– Не читали сьогоднiшнього номера, Владеку?
– Нi.
– Прочитайте, варто. Союз iз Нiмеччиною змiцнюеться з кожним днем. Ви знаете, що це означае?
– Що це означае? – спитав знехотя Владек.
– А те, що Польща мае союзником нового Наполеона. Далi самi думайте.
– Не хочу думати. Є для цього мiнiстерство закордонних справ. Зрештою, i Наполеон скрутив собi в’язи, – махнув рукою Владек.
– Гiтлер в’язи не скрутить, будьте певнi. Вiн ще так сколихне свiтом, що й таких устриць, як ви, пiдхопить вихром. Вашi iнтернацiональнi примхи швидко вивiтряться, повiрте менi! – Костельнiцький почервонiв. – Скажу вам одверто: я ненавиджу тих, хто вас виховав.
Коли Костельнiцький виголошував полiтичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своеi кiмнати. Але останнi слова дiйняли до живого.
– Я нiкого не змушую поважати моiх батькiв! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самi заслуговують на пошану без нiчиеi протекцii.
– Ви, бачу, амбiтний, – комiсар полiцii примружив очi, – за це хвалю, тiльки… тiльки от що. – Вiн знову заступив Владековi дорогу до кiмнати. – Дiти часто йдуть i мусять iти iншою дорогою, як iхнi батьки, тим бiльше ви.
– Не розумiю пана.
– Польща йде новими шляхами до своеi могутностi, а хто не увiллеться в це русло, того викинуть i розтопчуть, як хруща.
– Це мене не стосуеться.
– Це вас стосуеться, добродiю. Я, слава Богу, знаю вас не перший рiк. Вас навчили любити ближнiх. А це тепер не в модi. Сильний перемагае. А сильнi ми – польська нацiя. І сильнi люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята i волочить за собою ворога в наш табiр. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Вiдiрвiть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде вiдрубати, хоч би й з кистю.
Владек пильно вдивлявся в очi господаря. Починав розумiти. Ворожiсть полiцая до Антона збiглася з його власною, тiльки що зародженою.
– За що ви ненавидите Антося?
– Не так його, як батька вашого, що вигрiв гадюку за пазухою.
– Це, мабуть, ваше безпiдставне упередження. Антось – гадюка?
– Ви не переконалися в цьому при зустрiчi з ним у залi Копернiка на нелегальному засiданнi «Студентськоi громади?»
Владек здригнувся.
– Вам це вiдомо?
– Нам усе вiдомо.
Владек вiдхилив руку Костельнiцького, сперту на одвiрок, i зайшов до кiмнати.
– Вам лист iз дому, – кинув йому навздогiн Костельнiцький, доторкнувшись пальцями до вусикiв.
Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.
Писав батько. Просив негайно приiхати – мати захворiла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотiлося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворiе, i, напевно, й тепер нема нiчого особливого.
Але почав збиратися. Залишив Костельнiцькому ключi вiд кiмнати й поiхав на вокзал.
Мати лежала тяжко хвора. Бiля неi сидiли лiкарi i старий Кузьмiнський.
– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хвороi, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.
– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмiнська. – Приiхав! Який дорослий став. Як ти там?
– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрi, ти ж знаеш.
– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуеш?
– Що ти, мамо! – кинувся до неi. – Мамусю!
Батько голосно схлипнув i вийшов з кiмнати.
– Нiчого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому мое благословення. Вiн добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдiть усi вiд мене.
Старий Кузьмiнський ходив сам не свiй, тяжко пригнiчений горем. Вiн бачив, що дружинi не видужати. Рак не вилiковують. Никав поглядом по кiмнатах, виходив, знову заходив i зупинявся перед Владеком. Йому хотiлося спитати: «Синку, що буде з нами, як мама помре?» Але боявся вимовити цi слова.
Кволо запитав про щось зовсiм непотрiбне: чи у Львовi така сама погода, як тут, або чи не було газет? І не чекав вiдповiдi.
– Антось здоровий?
– Здоровий, татку. Казав кланятися вам… – вiдповiв стримано.
– Давно не маю вiд нього листа. Чи не загнiвався?
– О, нi, татусю. Вiн завжди тепло згадував про вас. Тепер виiхав. Мабуть, роботи шукае. Не знаю, де вiн. Зрештою, у нього вже своя дорога.
Старий нiби прокинувся вiд сну.
– Своя дорога, кажеш? А в тебе?
– І в мене своя, – сказав роздратовано.
– То у вас не одна?
Владековi все пригадалося в цю хвилину: суперечки, зустрiч у залi Копернiка, слова Костельнiцького, Юля… Тiльки на однiй дорозi вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:
– Здаеться, що не одна. Ми ж i нацiй рiзних…
Кузьмiнський похнюпився.
