скачать книгу бесплатно
Квазiмодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.
Коли вони протиснулися крiзь юрбу i перетнули майдан, хмара цiкавих роззяв спробувала податися за ними. Квазiмодо на мить вiдстав, а тодi, задкуючи, пiшов за архiдияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, вiн облизував своi iкла дикого кабана, ревiв, мов хижий звiр, i жестом, а то й самим поглядом вiдкидав натовп назад.
Їм дали зникнути у вузькiй темнiй вуличцi – нiхто не насмiлився пiти за ними, бо сама думка про Квазiмодо, який люто скреготiв зубами, заступала iм дорогу.
– Оце так диво! – пробурмотiв Гренгуар. – Але де ж, хай йому бiс, я знайду собi вечерю?
IV. Прикрощi, на якi наражаешся, переслiдуючи вночi гарненьку жiнку
Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Вiн бачив, що вона зi своею кiзочкою пiшла вулицею Ножарiв, i теж рушив за нею.
«А чом би й нi?» – подумав поет.
Досвiдчений фiлософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помiтив, що нiщо так не сприяе роздумам, як переслiдування гарненькоi жiнки, особливо коли не знаеш, куди вона йде. У цiй добровiльнiй вiдмовi вiд власноi волi, в пiдпорядкуваннi своеi забаганки забаганцi iншоi особи, котра навiть не здогадуеться про це, е якась сумiш примхливоi незалежностi i слiпоi слухняностi, щось середне мiж рабством та свободою, i це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнiвiв i нерiшучостi розумом, який поеднував у собi всi крайностi потроху, безперервно вагався мiж всiлякими людськими уподобаннями, притушуючи iх одне одним. Вiн охоче порiвнював себе з труною Магомета, яку два магнiти весь час притягують у протилежнi сторони, й тому вона вiчно висить мiж височiнню та безоднею, мiж небом i землею, мiж занепадом i зльотом, мiж зенiтом i надиром.
Якби Гренгуар жив у нашi днi, вiн був би чудовою золотою серединою мiж класицизмом i романтизмом!
Але вiн не був бiблiйним героем, щоб прожити триста рокiв. А шкода! Те, що його немае, створюе прогалину, яка сильно даеться взнаки саме в наш час.
Настрiй людини, котра не знае, де переночувати, спонукае до переслiдування перехожих (особливо жiнок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.
Отож вiн замислено йшов за дiвчиною, яка, помiтивши, що городяни поспiшають додому i таверни – единi мiсця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспiшала сама й пiдганяла свою кiзку.
«Десь же, зрештою, вона мешкае, – мiркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знае?..»
І крапки, що iх вiн поставив у думцi пiсля цього недомовленого припущення, таiли в собi якiсь невиразнi, але дуже принаднi сподiвання.
Час вiд часу, минаючи городян, що замикали дверi своiх помешкань, вiн ловив уривки iхнiх розмов, якi розривали ланцюг його райдужних припущень.
Ось якийсь один старий звернувся до другого:
– А знаете, метре Тiбо Фернiкль, холодно сьогоднi. (Гренгуар знав про це ще з початку зими).
– Ще й як, метре Бонiфас Дiзом. Чи не буде знову така зима, як три роки тому, у вiсiмдесятому роцi, коли мiра дров коштувала вiсiм су?
– Це, метре Тiбо, нiщо проти зими тисяча чотириста сьомого року, коли морози стояли вiд Мартинового дня аж до Стрiтення. І такi лютi, що в залi засiдань судовоi палати на перi у писаря чорнило замерзало через кожнi три слова! І тому не можна було вести протоколу.
А двi сусiдки, стоячи бiля вiкон iз свiчками, що потрiскували в туманi, вели таку розмову:
– Чи ваш чоловiк розповiдав вам, панi ла Будрак, про нещасний випадок?
– Нi, а що сталося, панi Тюркан?
– Та кiнь пана Жюля Годена, нотарiуса Шатле, перелякався фламандцiв з iхнiм почтом i збив з нiг метра Фiлiппо Аврiлло, облата[32 - Людина, що подарувала свое майно монастирю й сама перейшла на його утримання.] целестинських монахiв.
– Невже?
– Істинна правда!
– Кiнь мiщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кiнь рицаря, тодi iнша рiч!
І вiкна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже урвалася.
На щастя, вiн швидко вiднайшов i зв’язав ii кiнцi завдяки циганцi й Джалi, якi йшли поперед нього – двi тендiтнi, нiжнi й чарiвнi iстоти. Гренгуар захоплювався iхнiми маленькими нiжками, гарненькими формами, грацiозними рухами; в його уявi вони обидвi майже зливалися, взаеморозумiнням i щирою дружбою нагадуючи молоденьких дiвчат, а спритнiстю, проворнiстю i легкiстю ходи – кiзок.
Тим часом на вулицях ставало з кожною хвилиною темнiше й тихше. Уже давно пролунав дзвiн, закликаючи городян гасити свiтло, i тiльки вряди-годи на вулицi траплявся перехожий або десь блимав у вiкнi вогник. Ідучи слiдом за циганкою, Гренгуар забрiв у заплутаний лабiринт вуличок, перехресть i глухих закуткiв навколо старого цвинтаря Безневинних немовлят. Усi цi вулички були схожi на клубок ниток, переплутаних котеням. «Вулицi, позбавленi всякоi логiки!» – подумав Гренгуар, розгубившись серед безлiчi поворотiв, що по кiлька разiв приводили його на те саме мiсце. Проте дiвчина, все бiльше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, – видно, добре знала дорогу. Гренгуар, напевно, заблудився б, якби на одному з поворотiв не помiтив мимохiдь ажурноi верхiвки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чiтко вирiзнялася чорними контурами на тлi освiтленого вiкна якогось будинку на вулицi Верделе.
Дiвчина вже давненько помiтила, що за нею хтось iде; час вiд часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промiнчика свiтла, що вирвався з напiвзачинених дверей пекарнi, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тодi зробила вже знайому йому гримаску й пiшла, не зупиняючись, далi.
Це трохи збентежило поета: в чарiвнiй гримасцi безперечно була зневага й насмiшка. Тож, похиливши голову, вiн почав рахувати камiння брукiвки й iшов за дiвчиною вже на деякiй вiдстанi. На одному з поворотiв дiвчина зненацька десь зникла, i раптом вiн почув ii пронизливий крик.
Гренгуар прискорив ходу.
Вулиця губилася в темрявi. Але намочене в оливi клоччя, що горiло на розi за чавунною огорожею бiля пiднiжжя статуi Пречистоi Дiви, дало змогу Гренгуаровi розгледiти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловiкiв, якi намагалися затулити iй рота. Бiдолашна кiзка наставила на них рiжки й перелякано мекала.
– Гей, варто, сюди! – крикнув поет i хоробро кинувся вперед.
Один з чоловiкiв, якi тримали дiвчину, обернувся, i Гренгуар побачив жахливе лице Квазiмодо.
Вiн не кинувся тiкати, але й не ступив бiльше жодного кроку вперед.
Квазiмодо пiдiйшов до нього, розмахнувся, i Гренгуар, вiдлетiвши крокiв на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дiвчину, що висiла у нього на плечi, мов шовковий шарф, швидко зник у темрявi. Його спiльник подався за ним, а бiдна кiзка, жалiбно мекаючи, побiгла ззаду.
– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.
– Стiйте, негiдники, вiдпустiть дiвку! – прогримiв голос вершника, що несподiвано виiхав iз-за рогу сусiдньоi вулицi.
То був ротмiстр королiвських стрiльцiв, озброений з нiг до голови, з шаблею наголо.
Вирвавши з рук остовпiлого Квазiмодо циганку, вiн посадив ii поперед свого сiдла; страшний горбань, отямившись вiд подиву, хотiв було кинутись до нього, щоб вiдiбрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шiстнадцять озброених палашами стрiльцiв, якi iхали слiдом за своiм ротмiстром. Загiн королiвських стрiльцiв за наказом месiра Робера д’Естутвiля, начальника сторожi паризького прево, об’iжджав дозором мiсто.
Квазiмодо оточили, схопили, зв’язали. Вiн ревiв, шаленiв, кусався i, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке вiд лютi стало ще потворнiшим, примусив би втекти весь цей загiн. Однак уночi найгрiзнiша зброя Квазiмодо – потворнiсть – була безсила.
Спiльник Квазiмодо пiд час сутички зник.
Циганка, грацiозно випроставшись у сiдлi, поклала обидвi руки на плечi молодого ротмiстра i кiлька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом i щойно поданою iй допомогою. Надавши своему нiжному голосовi ще бiльшоi нiжностi, вона першою порушила мовчанку:
– Як вас звати, шановний рицарю?
– Ротмiстр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – вiдповiв офiцер, прибираючи молодецького вигляду.
– Спасибi, – промовила дiвчина.
І, поки ротмiстр Феб пiдкручував на бургундський манiр своi вуса, вона, мов стрiла, що падае на землю, ковзнула з коня i зникла, як блискавка.
– Сто чортiв! Менi було б приемнiше, якби зосталося це дiвчисько! – крикнув молодий офiцер i велiв мiцнiше зв’язати Квазiмодо путами.
– Що вдiеш, ротмiстре, – сказав один стрiлець, – ластiвка випурхнула, кажан лишився.
V. Прикрощi тривають
Гренгуар, оглушений падiнням, усе ще лежав на розi вулицi поблизу статуi Пречистоi Дiви. Поступово приходив до тями; першi кiлька хвилин вiн ще витав у напiвсвiдомих, не позбавлених приемностi мареннях, в яких ефiрно-легкi постатi циганки та кiзки плуталися з важким кулаком Квазiмодо. Цей стан тривав недовго. Гостре вiдчуття холоду нарештi вернуло Гренгуаровi пам’ять i усвiдомлення дiйсностi.
– Чого це так холодно? – буркнув вiн i раптом помiтив, що лежить майже посерединi стiчноi канави. – Чортiв горбатий циклоп! – процiдив крiзь зуби Гренгуар i спробував пiдвестись. Але вiн був так оглушений ударом i падiнням, що мусив лишитися на мiсцi. Щоправда, рука його досить вiльно рухалася; заткнувши собi носа, поет скорився долi.
«Паризька грязюка, – подумав вiн, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —
А самотньому в притулку тiльки думай та мiркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В нiй, мабуть, багато леткоi i азотистоi солi. Так принаймнi вважае метр Нiкола Фламель та герметики…»
Слово «герметики» раптом навело його на думку про архiдиякона Клода Фролло. Вiн згадав бурхливу сцену, свiдком якоi нещодавно був, згадав, що циганка виривалася вiд двох чоловiкiв, i що один iз них був Квазiмодо, i перед ним зненацька промайнуло зловiсне, гордовите обличчя архiдиякона.
«Це було б дивно!» – подумав Гренгуар. І, виходячи з своiх припущень, почав зводити фантастичну будову гiпотез – цю карткову хатку фiлософiв.
Потiм, раптом повернувшись до дiйсностi, вигукнув:
– От чорт! Я замерзаю!
Справдi, становище ставало дедалi нестерпнiшим. Кожна краплинка води в канавi вiдбирала у нього крихiтку тепла, i температура його тiла невблаганно зрiвнювалася з температурою канави.
А тут iще й нова бiда впала на нього.
Зграя дiтлахiв, цих малих босоногих дикунiв, шибайголiв, якi завжди гасають по паризьких вулицях, i якi, бувало, колись, щовечора, як ми ще дiтьми виходили зi школи, шпурляли в нас камiнням тiльки за те, що нашi штани не були подертi, – ватага оцих малих шибеникiв, нiскiлечки не зважаючи на те, що довкола люди сплять, бiгла, голосно смiючись i репетуючи, до того мiсця, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, i так стукотiли своiми сабо, що могли б розбудити й мертвого.
Гренгуар, душа якого ще не зовсiм покинула його грiшне тiло, трохи пiдвiвся.
– Гей! Геннекене Дандеш! Гей! Жеане Пенсбурд! – гукали вони. – Старий Есташ Мубон, що торгував залiзом на розi вулицi, помер. Ми заховали його сiнник i розкладемо зараз святкове вогнище. Сьогоднi ж свято на честь фламандцiв!
Отак вигукуючи, вони пiдбiгли до канави i, не помiтивши, що там хтось лежить, кинули сiнник просто на Гренгуара. Один хлопчак зараз же схопив вiхоть соломи i запалив од свiтильника, який горiв перед статуею Пречистоi Дiви.
– Господи помилуй! – промимрив Гренгуар. – Здаеться, тепер менi стане надто гаряче!
Момент був критичний. Лежачи у водi, Гренгуар от-от мав опинитися ще й у полум’i. Вiн зробив надлюдське зусилля – на таке здатен хiба що фальшивомонетник, якого мають зварити живцем i який намагаеться вирватися – схопився на ноги, вiдкинув сiнник на хлопчакiв i побiг.
– Пречиста Дiво! – заверещали дiтлахи. – Торговець залiзом воскрес!
І вони розбiглися врозтiч.
Поле бою лишилося за сiнником. Бельфоре, отець Ле Жюж i Коррозе запевняють, що другого дня духiвництво цiеi парафii урочисто пiдiбрало сiнник i перенесло його до ризницi церкви Сент-Оппортюне, де паламар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя Пречистоi Дiви на розi вулицi Моконсей пам’ятноi ночi з 6 на 7 сiчня 1482 року, самою своею присутнiстю вигнавши бiса з покiйного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сiнник.
VI. Розбитий кухоль
Якийсь час Гренгуар бiг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стiни будинкiв на поворотах, перестрибуючи через якiсь канави, перетинаючи якiсь вулички, глухi закутки, перехрестя, заплутанi ходи й виходи Ринку, доходячи в своему панiчному страсi до усвiдомлення того, що прегарна латина старовинних хартiй називае «tota via, cheminum et viaria»[33 - «Геть увесь шлях, покручений i заплутаний» (латин.).]. Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комiр дилема, яка нараз постала перед ним.
«Щось менi здаеться, метре П’ер Гренгуар, – сказав вiн сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви бiжите, як божевiльний. Таж малi бешкетники злякалися вас не менше, нiж ви iх. Здаеться, ви чули стукiт iхнiх сабо, коли вони тiкали на пiвдень, тодi як ви мчали на пiвнiч. Отож одне з двох: або вони втекли i залишений ними сiнник саме i е тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаете i яке чудом посилае вам Пречиста Дiва в нагороду за ваше моралiте, написане на ii честь; або ж тi шибеники не втекли i запалили сiнник. А це ж якраз i е те чудове вогнище, якого ви так потребуете, щоб пiднестися духом, обсохнути й зiгрiтися. В обох випадках сiнник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, е подарунком небес. Може, Пречиста Дiва Марiя, що стоiть на розi вулицi Моконсей, тiльки задля цього й послала смерть Есташевi Мубону, i тiкати, мов пiкардiець вiд француза, покидаючи те, чого ви шукаете, – безглуздя; ви, П’ере Гренгуар, просто дурень!»
Роздивляючись i приглядаючись, принюхуючись i прислухаючись, вiн повернув назад – шукати благословенний сiнник. Але марно. Довкола були тiльки нагромадження будинкiв, глухi закутки, роздорiжжя. Гренгуара все бiльше огортали сумнiви та вагання, вiн блукав у плутанинi темних вуличок, мов у лабiринтi кримiнальноi палати паризького парламенту. Нарештi, втративши терпець, вигукнув:
– Будьте ви проклятi, роздорiжжя! Сам чорт створив вас за образом i подобою своiх вил!
Цей вигук трохи пiдбадьорив його, а червонуватий вiдблиск, що блимнув у кiнцi довгоi вузькоi вулички, ще бiльше додав йому духу.
– Слава богу! – промовив вiн. – Це горить мiй сiнник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночi, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34 - Слава, слава тобi, зоре морська! (Латин.)]
До кого звертався поет з цими словами лiтанii – до Пречистоi Дiви чи до сiнника – того ми нiколи не дiзнаемось.
Ступивши кiлька крокiв по цiй довгiй, пологiй, небрукованiй i чимдалi бруднiшiй та крутiшiй вуличцi, вiн помiтив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по нiй тут i там чвалали якiсь невиразнi, безформнi постатi, тягнучись до вогника, що мерехтiв на другому кiнцi. Вони скидалися на незграбних комах, якi уночi, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухiв.
Нiщо так не надае людинi вiдваги, як вiдчуття порожньоi кишенi. Гренгуар iшов уперед i незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повiльнiше вiд iнших. Пiдiйшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгiдний безногий калiка, який рухався, пiдстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тiльки двi ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподiбну iстоту з людським обличчям, вона жалiсним голосом завила:
– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35 - Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)]
– Хай тобi чорт, та й менi разом з тобою, я не розумiю, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.
Вiн догнав ще одну з тих рухливих тiней i придивився до неi. Це був калiка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць i дерев’янок, яка його пiдтримувала, робила його схожим на рухливi мулярськi пiдмостки. Маючи нахил до благородних i класичних порiвнянь, Гренгуар у думцi назвав його живим тринiжком Вулкана.
Цей живий тринiжок, порiвнявшись iз поетом, привiтав його тим, що пiдсунув йому пiд самiсiньке пiдборiддя свою шапку, немов чашку для голiння, i крикнув майже у вухо:
– Se?or caballero, para comprar un pedaso de pan![36 - Сеньйоре рицар, подайте на шматок хлiба! (Ісп.)]
«Здаеться, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; вiн щасливiший за мене, якщо розумiе ii».
Потiм думки його раптом повернули в iншому напрямi, вiн ляснув себе по лобi й вигукнув:
– До речi, що в бiса вони хотiли сказати сьогоднi вранцi отим своiм «Есмеральда»?
Прискорив ходу, але щось утрете загородило йому дорогу. Це щось, чи, точнiше, хтось – то був низенький, з бородатим еврейським обличчям слiпець, який наче веслував своею палицею i якого мовби тягнув на буксирi великий пес. Слiпий прогугнявив з угорським акцентом:
– Facitote caritatem![37 - Подайте милостиню! (Латин.)]
– Слава богу! – озвався П’ер Гренгуар. – Нарештi хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся iм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мiй гаманець геть порожнiй. Друже мiй, – звернувся вiн до слiпця, – на тому тижнi я продав останню свою сорочку; оскiльки ви розумiете лише мову Цiцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam![38 - Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовiчна латинь).]
Сказавши це, вiн одвернувся вiд слiпого й пiшов далi; але слiпий теж рушив швидше, за ним, поспiшаючи i грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об брукiвку, кинулися паралiтик та безногий. І всi трое, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуаровi на п’яти, завели свою пiсню.
– Caritatem![39 - Милостиню! (Латин.)] – почав слiпий.
– La buona mancia![40 - Подайте! (Іт.)] – пiдхопив безносий.
А паралiтик, завершуючи музичну фразу, повторював:
– Un pedaso de pan![41 - Шматок хлiба! (Ісп.)]
Гренгуар затулив вуха.
– О вавилонське стовпотворiння! – крикнув вiн i побiг. Побiг i слiпий. Побiг паралiтик. Побiг безногий.
А далi, в мiру того, як вiн заглиблювався у вулицю, безногих, слiпих, кульгавих, безруких, однооких i вкритих виразками прокажених ставало бiльше й бiльше: вони вилазили з сусiднiх провулкiв, з будинкiв, з пiдвалiв, i всi вили, ревли, скавулiли, звиваючись i шкутильгаючи, по пояс у грязюцi, мов слимаки пiсля дощу, сунули туди, де блищало свiтло.
Гренгуар, невiдступно супроводжуваний своiми трьома переслiдувачами, не знаючи до пуття, чим це скiнчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калiк, мов судно англiйського капiтана серед скупчення крабiв.
