скачать книгу бесплатно
– Юпiтере! – сказав. – Любий Юпiтере!
Той знову нiчого не почув.
Нарештi високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:
– Мiшель Жiборн!
– Хто мене кличе? – вигукнув Юпiтер, мовби щойно прокинувся.
– Я, – вiдповiв незнайомець.
– А! – промовив Юпiтер.
– Негайно починайте, – сказав той, – виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а вiн заспокоiть пана кардинала.
Юпiтер перевiв дух.
– Шановнi панове городяни, – вигукнув вiн щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, – ми зараз почнемо.
– Evoe, Jupiter! Plaudite, dves![17 - Трiумфуй, Юпiтере! Аплодуйте, громадяни! (Латин.)] – закричали школярi.
– Слава! Слава! – ревнула юрба.
Пролунав оглушливий грiм оплескiв i навiть пiсля того, як Юпiтер уже зник за килимом, зал усе ще двигтiв од вiтальних вигукiв.
Тим часом чоловiк, що так магiчно обернув «бурю на затишшя», як каже наш любий старий Корнель, скромно повернувся в тiнь своеi колони i, напевно, стояв би там, такий же непомiтний, нерухомий i мовчазний, коли б його не витягли звiдти двi молодi жiнки, що, сидячи у першому рядi глядачiв, побачили, як вiн розмовляв з Мiтелем Жiборном – Юпiтером.
– Метре! – гукнула його одна з них i подала знак, щоб вiн наблизився.
– Тихше, люба Лiенардо, – промовила ii сусiдка, приваблива, по-святковому вбрана й вiд того смiлива дiвчина. – Це мирянин, йому треба казати не «метр», а «месiр».
– Месiр! – повторила Лiенарда.
Незнайомий пiдiйшов до балюстради.
– Що вам завгодно, панночки? – чемно спитав вiн.
– О, нiчого! – збентежившись, пробурмотiла Лiенарда. – Це моя сусiдка Жiскета Жансiен хоче вам щось сказати.
– Та що ви? – зашарiвшись, промовила Жiскета. – Це Лiенарда сказала до вас «метр», а я iй тiльки пояснила, що вам треба казати «месiр».
І обидвi опустили очi. Незнайомець, який був не вiд того, щоб порозмовляти, розглядав iх, усмiхаючись.
– Виходить, вам нема чого менi сказати, панночки?
– Ой, нiчогiсiнько! – вiдповiла Жiскета.
– Нiчогiсiнько! – повторила Лiенарда.
Високий молодий блондин уже зiбрався пiти собi, але цiкавi дiвчата не хотiли випускати свою здобич.
– Mecip! – з навальнiстю води, що прориваеться крiзь загату, або жiнки, яка зважуеться на щось, промовила Жiскета. – Ви знаете того вояка, що гратиме в мiстерii роль Пречистоi Дiви?
– Ви хочете сказати – роль Юпiтера? – спитав незнайомець.
– Ах, так! – вигукнула Лiенарда. – Ото дурненька! То ви знаете Юпiтера?
– Мiшеля Жiборна? – перепитав вiн знову. – Так, панно, знаю.
– Яка у нього пишна борода! – сказала Лiенарда.
– А зараз вони щось гарне показуватимуть? – соромливо спитала Жiскета.
– Дуже гарне, панно, – вiдповiв незнайомець без найменшого вагання.
– Що ж це буде? – поцiкавилася Лiенарда.
– Моралiте «Праведний суд Пречистоi Дiви Марii», панно.
– Ах! Це щось нове, – сказала Лiенарда.
Настала хвилина мовчанки, ii порушив незнайомець.
– Так, це зовсiм нове моралiте, якого ще не показували.
– Отже, це не те, що давали два роки тому, в день приiзду папського посла, – мовила Жiскета, – коли трое гарненьких дiвчат грали…
– Сирен, – пiдказала Лiенарда.
– І зовсiм голих, – додав незнайомець.
Лiенарда соромливо опустила очi. Жiскета, глянувши на неi, теж. Незнайомець, усмiхаючись, вiв далi:
– То було дуже цiкаве видовище. А сьогоднiшне моралiте написано спецiально на честь принцеси Фландрськоi.
– А пасторалi спiватимуть? – спитала Жiскета.
– Що ви! – заперечив незнайомець. – У моралiте? Не треба плутати рiзних жанрiв. Інша рiч, якби це було сотi!
– Шкода! – промовила Жiскета. – А тодi, бiля фонтана Понсо, чоловiки й жiнки грали дикунiв, якi билися мiж собою i прибирали рiзнi пози, спiваючи побожнi пiснi i пасторалi.
– Те, що годиться для папського посла, – досить сухо зауважив незнайомець, – не годиться для принцеси.
– А коло них, – вела далi Лiенарда, – змагалися музики, граючи на рiзних духових iнструментах величнi мелодii.
– А щоб перехожi могли освiжитися, – пiдхопила Жiскета, – з трьох отворiв фонтана били молоко, вино та солодкий напiй – пили хто що хотiв.
– А трохи нижче вiд фонтана Понсо, – не вгавала Лiенарда, – поблизу церкви святоi Тройцi, показували пантомiму «Страстi Господнi».
– Ще б пак не пам’ятати! – вигукнула Жiскета. – Господь Бог на хрестi, а обабiч – розбiйники.
Тут молодi цокотухи, захопившись спогадами про приiзд папського посла, заторохтiли разом:
– А трохи ближче, бiля брами Малярiв, було багато людей у дуже пишних убраннях.
– А пам’ятаеш, як коло фонтана святого Немовляти мисливець гнався за ланню пiд гучнi звуки мисливських рогiв i гавкання псiв?
– А поблизу паризькоi рiзницi спорудили помiст, що мав зображати Дьепську фортецю!
– А коли папський посол наблизився – пам’ятаеш, Жiскето? – фортецю взяли приступом i всiм англiйцям поперерiзували горлянки.
– Бiля брами Шатле теж були чудовi лицедii!
– І на мосту Мiняйл, устеленому килимами!
– А коли пiд’iхав папський посол, над мiстом випустили понад двiстi дюжин рiзних птахiв. Це було прегарно, Лiенардо.
– Сьогоднi буде ще краще, – нарештi сказав iхнiй спiврозмовник, який слухав дiвчат трохи роздратовано.
– Ви обiцяете, що ця мiстерiя буде цiкава? – спитала Жiскета.
– Безперечно! – вiдповiв той i додав гордовито: – Я автор цiеi мiстерii, панночки.
– Справдi? – вигукнули враженi дiвчата.
– Справдi! – вiдповiв поет, запишавшись. – Точнiше, нас двое: Жеан Маршан напиляв дощок i збудував сцену, а я написав цей твiр. Мене звуть П’ер Гренгуар!
Навряд чи сам автор «Сiда» вимовив би з бiльшою гордiстю: «П’ер Корнель!»
Читачi мали змогу помiтити, що вiд хвилини, коли Юпiтер зник за килимом, i доти, доки автор нового моралiте несподiвано розкрив свое iнкогнiто перед наiвно захопленими Жiскетою та Лiенардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кiлька хвилин тому такий галасливий, тепер спокiйно, з добродушною лагiднiстю чекав, повiривши словам комедiанта. Це – новий доказ вiчноi iстини, яку й тепер повсякденно пiдтверджують нашi театри: найкращий спосiб примусити глядачiв терпляче очiкувати – запевнити iх, що вистава ось зараз почнеться.
Однак школяр Жеан не дрiмав.
– Гей, ви! – раптом вигукнув вiн серед загального спокiйного очiкування, яке змiнило бурю. – Де ж Юпiтер? Панi Богородиця? Чортовi штукарi, ви що, знущаетеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!
Цього було досить.
З глибини сцени долинули високi й низькi звуки музичних iнструментiв; килим трохи вiдхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбранi й нарум’яненi персонажi, видерлись по крутiй драбинi i, дiйшовши до верхньоi площадки, вишикувалися перед глядачами, вiтаючи iх низьким поклоном. Музика затихла. Мiстерiя почалася.
Цi чотири особи, дiставши за своi поклони щедру винагороду – гучнi оплески, серед побожноi тишi почали декламувати пролог, вiд якого ми охоче звiльняемо читача. До того ж глядачiв, як це бувае i в наш час, значно бiльше захоплювали костюми дiйових осiб, анiж iхнi слова; i цiлком слушно. Виконавцi були одягненi у напiвжовтi, напiвбiлi костюми, якi рiзнилися лише тканиною. Вбрання першого було iз золотоi та срiбноi парчi, другого – з шовку, третього – з шерстi, четвертого – з полотна. Перший тримав у правiй руцi шпагу, другий – два золотi ключi, третiй – терези, четвертий – лопату. А на допомогу тугодумам, якi, незважаючи на всю яснiсть цих атрибутiв, все ж могли не зрозумiти значення iх, на подолi парчевого одягу було вигаптувано великими чорними лiтерами: «Я – шляхта», шовкового – «Я – духiвництво», шерстяного – «Я – торгiвля», полотняного – «Я – селянство». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач мiг легко розрiзнити двох персонажiв чоловiчоi статi, бо вони були в короткiй одежi i капелюхах, а обидвi жiночi алегорii були вбранi в довгий одяг i мали на головi чепцi.
Тiльки дуже недоброзичлива людина могла не зрозумiти з поетичного пролога, що Селянство було в шлюбi з Торгiвлею, а Духiвництво – iз Шляхтою i що обидва щасливi подружжя мали чудового золотого дельфiна[18 - Гра слiв: французьке dauphin означае i дельфiн, i дофiн – престолонаслiдник.], якого хотiли присудити найвродливiшiй дiвчинi. Отож вони ходили по всьому свiту, шукали таку красуню, i, вiдкинувши одну по однiй королеву Голконди, принцесу Трапезунду, доньку великого хана та багатьох iнших жiнок, Селянство i Духiвництво, Шляхта i Торгiвля прийшли вiдпочити на мармуровiй плитi Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторiею стiльки сентенцiй та афоризмiв, софiзмiв, означень i поетичних фiгур, скiльки можна було почути лише на факультетi словесностi пiд час iспитiв, якi магiстри складають на звання лiценцiатiв.
Усе це було справдi прекрасно!
Однак серед юрби, яку чотири алегоричнi постатi навипередки заливали потоками метафор, жодне вухо не було таким уважним, жодне серце – таким тремтливим, жодне око – таким напруженим, жодна шия – такою витягнутою, як вухо, серце, око та шия автора – поета, нашого славного П’ера Гренгуара, який кiлька хвилин тому не змiг устояти перед спокусою назвати свое iм’я двом гарненьким дiвчатам. Вiдiйшовши на кiлька крокiв за свою колону, вiн звiдти слухав, дивився, завмираючи вiд насолоди. Вiдгомiн прихильних оплескiв, якими глядачi привiтали початок пролога, все ще бринiв у його серцi, i Гренгуар був заглиблений у той стан блаженного споглядання, з яким автор серед завмерлоi вiд захвату численноi аудиторii слухае акторiв, з чиiх уст злiтають його думки. О достойний П’ер Гренгуар!
Хоча й сумно нам про це казати, але перше його захоплення скоро було порушене. Тiлькино П’ер Гренгуар наблизив своi уста до п’янкого келиха радостi й трiумфу, як у той келих впала крапля гiркоти.
Якийсь обiдраний жебрак, так затертий у натовпi, що нiяк було просити милостиню, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусiдiв i намагаючись привернути до себе увагу й подаяння, надумав вибратися десь на видноту. Коли почали читати вiршi пролога, вiн видряпався по колонах зробленого для послiв помосту на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, аби своiм лахмiттям та вiдразливою раною на правiй руцi привернути увагу юрби i викликати до себе ii милосердя. А втiм, вiн не говорив нi слова.
Поки вiн мовчав, дiя пролога вiдбувалася без перешкод, i нiякого вiдчутного безладдя, певно, i не було б, коли б, на лихо, школяр Жоаннес з верхiвки своеi колони не помiтив жебрака та його кривляння. Несамовитий смiх охопив молодого пустуна, й вiн, не думаючи про те, що переривае виставу й порушуе загальну зосередженiсть, весело вигукнув:
– Гляньте! Цей хирляк просить милостинi!
Той, кому доводилось коли-небудь кинути камiнь у болото з жабами чи стрiльнути у зграю птахiв, може собi уявити враження, яке справили цi недоречнi слова, що пролунали серед загальноi тишi та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом урвався, i всi обернулися до жебрака, а той одразу зметикував, що це може стати нагодою зiбрати добру пожертву, i, нiскiлечки не збентежившись, напiвзаплющивши очi, заходився жалiсно виводити:
– Подайте, що ваша ласка!
– Стривайте! – вiв далi Жоаннес, – та це ж, клянусь душею, Клопен Труйльфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже заважала тобi на нозi, що ти перенiс ii на руку!
І, кажучи це, школяр спритно, як мавпа, кинув дрiбну срiбну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своiй хворiй руцi. Той, не змигнувши й оком, прийняв i милостиню, i знущання, жалiбно тягнучи своеi:
– Подайте, що ваша ласка!
Цей епiзод розважив глядачiв, багато iх на чолi з Робеном Пустеном i всiма школярами жваво аплодували незвичайному iмпровiзованому дуетовi, що його посеред пролога виконували школяр i жебрак, один верескливим голосом, а другий – байдужо-монотонним скиглiнням.
Гренгуар був дуже незадоволений. Але вiн скоро отямився i, не удостоiвши двох порушникiв тишi навiть зневажливого погляду, щосили гукнув чотирьом акторам на сценi:
– Грайте далi, хай йому чорт! Далi!
У цю мить вiн вiдчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся й через силу всмiхнувся. Не мiг не всмiхнутися. То Жiскета Жансьен, просунувши гарненьку ручку через балюстраду, намагалася привернути до себе його увагу.
– Добродiю, – спитала молода дiвчина, – вони гратимуть далi?
– Аякже, – вiдповiв Гренгуар, вражений цим запитанням.
– Коли так, месiре, – попросила вона, – будьте ласкавi, пояснiть менi…
– Те, що вони казатимуть? – перебив Гренгуар. – Гаразд! Слухайте…
– Та нi, – заперечила Жiскета, – пояснiть, що вони казали досi.
Гренгуар пiдскочив, наче людина, якiй зачепили вiдкриту рану.
– Чортове дурноголове дiвчисько! – пробубонiв вiн крiзь зуби.
З цiеi митi Жiскета геть усе втратила в його очах.
Тим часом актори знову почали грати, i глядачi, побачивши, що вистава тривае, стали слухати, хоч, у зв’язку з подiею, яка так несподiвано розiрвала пролог на двi частини, вони прогавили чимало красот п’еси. Гренгуар з жалем подумав про це. Але всi помалу вгамувалися, школяр замовк. Жебрак перелiчував монети, i спектакль тривав далi.
То був справдi чудовий твiр, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати й сьогоднi. Фабула, дещо розтягнута й малозмiстовна – на тi часи явище нормальне – була проста, i Гренгуар у глибинi душi щиро захоплювався ii яснiстю. Само собою зрозумiло, що чотири алегоричнi постатi, обiйшовши три частини свiту i не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфiна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибi з тисячами тонких натякiв на молодого нареченого Маргарити Фландрськоi, який у той час перебував у сумному вiдлюддi в Амбуазькому замку, не знаючи, що Селянство i Духiвництво, Шляхта i Торгiвля заради нього обiйшли весь свiт. Отже, згаданий дельфiн був молодий, гарний, дужий, а, найголовнiше (о прекрасне джерело всiх королiвських чеснот!) – вiн був сином лева Францii. Я тверджу, що ця смiлива метафора просто чудова i що в день, присвячений алегорiям та епiталамам на честь короля, природознавство, яке процвiтало в театрi, анiтрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфiна. Саме це рiдкiсне поеднання i е доказом поетичного натхнення. Проте, говорячи критично, поет мiг би розвинути цю чудову думку, обiйшовшись без двохсот рядкiв вiршiв. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятоi до четвертоi години, а акторам треба ж щось говорити! А втiм, юрба слухала терпляче.
Несподiвано, саме в розпалi суперечки мiж Торгiвлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли актор, що грав Селянство, виголошував напрочуд гарний вiрш:
Нiколи ще в лiсах не бачили величнiшого звiра!
дверi на помiст, якi досi так недоречно були зачиненi, зненацька ще недоречнiше вiдчинились, i гучний голос служника раптом сповiстив:
