скачать книгу бесплатно
– Його превелебнiсть монсеньйор кардинал Бурбон-ський!
III. Пан кардинал
Бiдний Гренгуар! Гуркiт великих подвiйних петард на Йвана Купайла, залп з двадцяти аркебузiв, пострiл тiеi славнозвiсноi кулеврини на вежi Бiльi, з якоi пiд час облоги Парижа, в недiлю 29 вересня 1465 року, було вбито одразу сiмох бургундцiв, вибух усього порохового складу бiля брами Тампль – усе разом не оглушило б його в цю урочисту i драматичну мить так, як отi кiлька слiв, проголошенi служником: «Його превелебнiсть монсеньйор кардинал Бурбонський».
І зовсiм не тому, що П’ер Гренгуар боявся чи зневажав пана кардинала. Вiн не знав нi такоi малодушностi, нi такоi зарозумiлостi. Справжнiй еклектик, як кажуть тепер, Гренгуар належав до тих стiйких, урiвноважених, спокiйних i благородних умiв, якi завжди вмiли у всьому додержуватися золотоi середини (stare in dimidio rerum), i, сповненi здорового глузду та лiберальноi фiлософii, водночас вiддавали належне й кардиналам. Цiнне i невмируще плем’я фiлософiв! Здаеться, що мудрiсть, мов нова Арiадна, дала iм клубок ниток, i вони, розмотуючи його вiд сотворiння свiту, проходять крiзь лабiринт справ людських. Вони е в усiх епохах, завжди однаковi, тобто завжди вiдповiдають епосi. Якщо поминути П’ера Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як вiн на це заслуговуе, був би iхнiм представником у п’ятнадцятому столiттi, то безперечним е те, що саме iхнiй дух запалював отця дю Бреля, коли вiн у шiстнадцятому столiттi писав цi величнi, гiднi всiх вiкiв слова: «Я парижанин родом i паризiанин словом, бо грецьке «parrhisia» означае «свобода слова», якоi я додержувався навiть щодо монсеньйорiв кардиналiв, щодо дядька й брата монсеньйора принца Контi, але неодмiнно з пошаною до iхнього високого становища i не ображаючи нiкого з iхнього почту, а це вже немала заслуга».
Отже, у прикрому враженнi, яке справило на П’ера Гренгуара прибуття кардинала, не було нi ненавистi, нi зневаги до його превелебностi. Скорiше навпаки: наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину, щоб не оцiнити нагоди, яка допомогла б донести до превелебного вуха натяки, зробленi в пролозi, а тим бiльше прославлення дофiна, сина лева Францii. Та не користолюбство керуе шляхетною натурою поетiв. Я припускаю, що коли б ество поета позначити числом десять, то, аналiзуючи i, як каже Рабле, «фармакополiзуючи» те ество, хiмiк знайшов би в ньому тiльки десяту частину користолюбства i дев’ять десятих – самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися дверi, цi дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства пiд впливом народного захоплення розбухли й набрали таких величезних розмiрiв, що геть придушили крихiтну молекулу користолюбства, щойно знайдену в духовному ествi поетiв; а молекула ця вельми коштовна, вона – своерiдний баласт реальностi i людськоi природи, баласт, без якого поети не могли б торкнутися землi. Гренгуар втiшався, вiдчуваючи i спостерiгаючи юрбу, немовби зливаючись iз цiею масою глядачiв, хай не дуже вишуканих, але вражених, захоплених нескiнченними тирадами, якi щохвилини джерелом били з усiх частин його епiталами. Запевняю, що Гренгуар сам подiляв це загальне захоплення i, на вiдмiну вiд Лафонтена, який, дивлячись виставу своеi комедii «Флорентинець», питав: «Що за йолоп написав цю нiсенiтницю?», Гренгуар охоче спитав би сусiда: «Хто написав цей шедевр?» Тож, можете собi уявити, як вплинула на нього раптова й невчасна поява кардинала.
Побоювання Гренгуара були зовсiм небезпiдставнi. Прибуття його превелебностi сколихнуло аудиторiю. Всi повернули голови до помосту. Зчинився гамiр. «Кардинал! Кардинал!» – повторювали всi. Злощасний пролог урвався вдруге.
Кардинал на якусь мить зупинився в дверях, що вели на помiст. Байдужим поглядом озирав натовп, а гамiр тим часом дужчав. Кожному хотiлося, щоб було видно. Кожен намагався пiдняти голову над плечем сусiда.
То була справдi висока особа, споглядання цiеi людини було варте якого завгодно видовища. Шарль, кардинал Бурбонський, архiепископ i граф Лiонський, примас усiеi Галлii, був пов’язаний родинними зв’язками з Людовiком XI, – його брат П’ер, сеньйор де Боже, був одружений iз старшою донькою короля, – i з Карлом Смiливим, – через свою матiр Агнесу Бургундську. Характерними рисами вдачi примаса всiеi Галлii були гнучкий розум придворного й побожне ставлення до всякоi влади. Можна собi уявити той величезний клопiт, що йому завдавало таке подвiйне спорiднення i тi пiдводнi скелi вищого свiту, мiж якими вiн, докладаючи розуму, мусив лавiрувати, мов човен, аби не розбитися, наскочивши чи то на Людовiка, чи на Карла, цих Сцiллу й Харiбду, котрi вже поглинули герцога Немурського i конетабля Сен-Поля. Милiстю неба кардинал досить щасливо прослизнув мiж обома рифами й без перешкод прибув до Рима. Та хоч вiн уже й перебував у гаванi, чи, точнiше, саме тому, що перебував у гаванi, кардинал нiколи не мiг спокiйно згадувати про мiнливiсть свого полiтичного життя, сповненого небезпек i труднощiв, якi йому довго доводилось переборювати. Тому вiн мав звичку повторювати, що 1476 рiк був для нього «чорним i бiлим», бо того року вiн втратив матiр, герцогиню Бурбонську, i двоюрiдного брата, герцога Бургундського, але друга втрата пом’якшила йому гiркоту першоi.
Зрештою, вiн був людина добродушна, жив по-кардинальському весело, з насолодою попивав королiвське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рiшарди ла Гармуаз i Томаси ла Сальярд, охочiше давав милостиню гарненьким дiвчатам, анiж старим жiнкам, i всiм цим здобув велику прихильнiсть паризького простолюду. Вiн з’являвся неодмiнно в супроводi невеликого почту епископiв i знатних абатiв, привiтних, веселих, завжди готових погуляти; i не раз доброчеснi парафiянки храму Сен-Жермен Д’Оксер, проходячи попiд яскраво освiтленими вiкнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як тi самi голоси, що тiлькино правили для них вечерню, тепер пiд дзенькiт келихiв виспiвували «B?bamus papaliter[19 - «Вип’емо по-папськи» (латин.).]» – улюблену вакхiчну пiсеньку папи Бенедикта XII, який додав до тiари третю корону.
Безперечно, що саме ця заслужено забута кардиналом популярнiсть оберегла його при появi в залi вiд ворожих вихваток юрби, ще недавно такоi невдоволеноi й зовсiм не схильноi виявляти пошану до якогось там кардинала, тим бiльше в день, коли ця юрба мала обирати папу. Та парижани не злопам’ятнi, до того ж примусивши почати виставу, добродушнi городяни вже гадали, що взяли гору над кардиналом, i цього трiумфу iм було досить. До того ж кардинал Бурбонський був красенем у чудовiй пурпуровiй мантii, яку вiн носив надзвичайно вишукано, а з цього випливало, що всi жiнки, тобто бiльшiсть у тiй юрбi, були за нього. Безумовно, було б несправедливим i нетактовним зустрiти кардинала шиканням за те, що вiн трохи запiзнився, якщо цей кардинал – чоловiк вродливий i так вишукано носить свою пурпурову мантiю.
Отож кардинал увiйшов, привiтав присутнiх тiею успадкованою вiд своiх шляхетних предкiв усмiшкою, з якою сильнi свiту цього стрiчають юрбу, i повiльно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крiсла, думаючи, здавалося, про щось зовсiм iнше. Кортеж iз епископiв i абатiв – його, як сказали б тепер, генеральний штаб – увiйшов за ним на помiст, i це викликало ще дужчий галас i цiкавiсть юрби. Кожен старався показати, назвати, дати iншому зрозумiти, що знае хоч одного з прибульцiв: той, якщо йому пам’ять не зраджуе, – Алоде, епископа Марсельського, той – першого канонiка абатства Сен-Денi, а той – абата з Сен-Жермен-де-Пре, Роберта де Лепiнаса, цього розпусного брата однiеi з коханок Людовiка XI; при цьому виникало чимало непорозумiнь, спалахували суперечки. А школярi знай собi лихословили. Це був iхнiй день, iхне свято блазнiв, iхнi сатурналii – щорiчна оргiя писарчукiв та школярськоi братii. Всяка непристойнiсть того дня була освячена законом. До того ж серед натовпу були такi меткi i язикатi жiнки, як Сiмона Чотири-Фунти, Агнеса Трiска, Робiна Цапонога. Як же вiдмовити собi в приемностi полихословити, побогохулити в такий день у поряднiй компанii церковникiв i гулящих дiвчат? І вони не вiдмовляли собi в цьому: серед безугавного гамору лунали всякi богохульства, лайки i непристойнi дотепи – жахливий концерт, що його виконували розгнузданi писарчуки i школярi, язики яких цiлий рiк стримував страх перед розпеченим залiзом Людовiка Святого. Бiдолашний святий Людовiк! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палацi правосуддя! Кожен школяр обрав собi жертву з новоприбулих духовних осiб – чорну, сiру, бiлу чи фiолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло Вiтряка, то вiн як брат архiдиякона зухвало напався на пурпурову мантiю i, нахабно втупившись у кардинала, спiвав на все горло:
– Сарра repleta mero![20 - Ряса, просякнута вином! (Латин.)]
Усi цi вигуки, якi ми тут наводимо без прикраси, на науку читачевi, губилися в загальному гаморi, не досягши помосту для знатних осiб. А втiм, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякi вольностi в цей день увiйшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свiдчив вираз його обличчя, мав iнший клопiт, що невiдступно йшов за ним i майже водночас iз ним ступив на помiст: то було посольство Фландрii.
Кардинал не був далекоглядним полiтиком, не надавав великого значення можливим наслiдкам одруження його найяснiшоi кузини Маргарити Бургундськоi з його найяснiшим кузеном Карлом, кронпринцом Вiденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно злiплена «добра згода» мiж герцогом Австрii та королем Францii i як сприйме король Англii зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королiвське вино з виноградника Шальо, i гадки не маючи, що одного чудового ранку це ж вино, кiлька пляшок якого (щоправда трохи пiдправленого лiкарем Котье) Людовiк XI вiд щирого серця надiшле Едуардовi IV, допоможе колись Людовiковi XI позбутись Едуарда IV. «Високоповажне посольство герцога Австрiйського» не завдавало кардиналовi жодноi з цих турбот, воно гнiтило його iншим. Бо й справдi, хiба, як про це вже згадувалось на початку, мало того, що вiн, Шарль де Бурбон, змушений приймати i вшановувати якихось там мiщан; вiн – кардинал – вшановувати якихось купецьких старшин; вiн, француз, веселий, витончений любитель бенкетiв – пригощати якихось фламандських питцiв пива, i до того ж усе це – на людях. Безперечно, то була одна з найнеприемнiших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.
Та, коли служник гучно оголосив: «Панове посли герцога Австрiйського», кардинал, прибравши виразу щонайбiльшоi люб’язностi (настiльки вiн опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годi й казати, що всi в залi зробили те саме.
І ось попарно, зi статечнiстю, що так контрастувала з грайливою жвавiстю церковного почту кардинала, ввiйшли сорок вiсiм послiв Максимiлiана Австрiйського, очолюванi преподобним отцем Жеаном, абатом Сен-Бертен-ським, канцлером ордена Золотого руна, i Жаком де Гуа, сйором Добi, верховним суддею мiста Гента. В залi запала глибока тиша. Тiльки iнодi ii порушував приглушений смiх у вiдповiдь на дивовижнi прiзвища та мiщанськi звання, що iх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував служник пiсля того, як прибулi один по одному незворушно називали себе. Це були: метр Лоiс Рьолоф, старшина мiста Лувена; месiр Клаiс Етюельд, старшина Брюсселя; месiр Поль де Байост; сйор Вуармiзель, головний суддя Фландрii; метр Жеан Колегенс, бургомiстр мiста Антверпена; метр Жорж де ла Мер, перший старшина Гента; метр Гельдольф ван дер Хаге, перший старшина землевласникiв того ж мiста, i сйор де Бiрбек, i Жеан Пiнпок, i Жаен Дiмерзель, i т. д., i т. д., i т. д. – суддi, старшини, бургомiстри; бургомiстри, старшини, суддi – всi урочистi, надутi, бундючнi, вбранi в оксамит i шовк, у чорних оксамитових шапках з великими китицями iз золотих кiпрських ниток. А все ж у кожного було славне фламандське обличчя, сповнене гiдностi й суворостi, подiбне до тих, якi так яскраво й виразно виступають з чорного тла Рембрандтового «Нiчного дозору»; у цих людей було начебто написано на чолi, що Максимiлiан Австрiйський мав слушнiсть, коли «цiлком», – як було сказано в його манiфестi, – поклався на «iхнiй здоровий розум, мужнiсть, досвiдченiсть, чеснiсть та передбачливiсть».
У всiх, окрiм одного. Це був чоловiк з тонким, розумним, лукавим обличчям, схожим на мордочку мавпи i водночас на лице дипломата. І хоча його скромно звали «Гiйом Рiм, радник та пенсiонарiй[21 - Голова виконавчоi влади в колишнiй Фландрii.] мiста Гента», кардинал ступив три кроки йому назустрiч i привiтав його низьким поклоном.
На тi часи мало хто знав, хто такий Гiйом Рiм. Людина виняткового розуму, яка в перiод революцii могла б опинитись на гребенi подiй й досягти дуже високого становища, вiн у п’ятнадцятому столiттi був змушений обмежуватись лукавими пiдступами i, як каже герцог Сен-Сiмон, «дiяти тихою сапою». Зрештою, його було визнано найвидатнiшим «майстром пiдкопу» в Європi: вiн спiльно з Людовiком XI плiв iнтриги i часто докладав рук до секретних справ короля. Але нiчого того юрба не знала, i ii здивувала незвичайна чемнiсть кардинала щодо цього непоказного фламандського мiського радника.
IV. Метр Жак Копеноль
У той час, коли пенсiонарiй мiста Гента та його превелебнiсть обмiнювалися низькими поклонами й короткими, тихо мовленими словами чемностi, поруч Гiйома Рiма, наче дог бiля лиса, появився якийсь високий, широколиций i плечистий чоловiк у повстяному капелюсi та шкiрянiй куртцi, що видавалися плямою на пишному тлi оксамитiв i шовкiв. Гадаючи, що сюди випадково пролiз якийсь конюх, служник заступив йому дорогу.
– Гей, друже! Сюди не можна!
Чоловiк у шкiрянiй куртцi вiдштовхнув його плечем.
– Чого цей телепень вiд мене хоче? – гримнув вiн так голосно, що весь зал звернув увагу на iхню дивну розмову. – Ти що, не бачиш, з якого я товариства?
– Ваше iм’я? – спитав слуга.
– Жак Копеноль.
– А звання?
– Панчiшник, власник крамницi у Генii пiд вивiскою «Три ланцюжки».
Служник вiдступив. Оголошувати про старшин та бургомiстрiв – хай буде так, але про панчiшника – це вже занадто! Кардинал був як на голках. Натовп прислухався й приглядався. Ось уже два днi, як його превелебнiсть робить усе можливе, щоб обтесати цих фламандських ведмедiв, надати iм пристойнiшого вигляду, – i раптом така брутальна вихватка. Але тут до служника, хитро посмiхаючись, пiдiйшов Гiйом Рiм i тихесенько прошепотiв:
– Оголосiть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин мiста Гента.
– Брамнику! – гучно повторив кардинал, – оголосiть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин славнозвiсного мiста Гента!
Це була помилка. Гiйом Рiм сам би непомiтно все владнав, але Копеноль почув слова кардинала.
– Нi, iстинний хрест! – вигукнув вiн громовим голосом. – Панчiшник! Чуеш, брамнику? Не бiльше й не менше! Істинний хрест! Панчiшник, i край, чим це погано? Його величнiсть ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку в моiх панчохах![22 - Каламбур, побудований на омонiмii слiв gant – рукавичка та Gand – Гент. Цей каламбур, очевидно, слiд розумiти так: ерцгерцог не раз переконувався, що Гент (тобто його городяни) перебував пiд бiльшим впливом панчiшника, нiж його, ерцгерцога. Тут панчiшник виступае як представник нового буржуазного суспiльства, що в середнiх вiках виходило на арену, змiтаючи феодальний устрiй, представником якого був ерцгерцог. (Прим. перекл.)]
Вибухнув смiх i оплески. Парижани вмiють одразу зрозумiти дотеп i гiдно оцiнити його.
Додамо, що i Копеноль, i всi навколо були з простолюду, тому вони так швидко й легко зрозумiли одне одного. Гордовита вихватка фламандського панчiшника, який принизив пихатих вельмож, збудила у всiх цих простих душах i почуття власноi гiдностi, ще таке невиразне й приглушене в п’ятнадцятому столiттi. Вiн iм рiвня, оцей панчiшник, який дав вiдсiч самому монсеньйоровi кардиналу. Це дуже солодка втiха для бiднякiв, навчених коритися навiть слузi судового пристава, послушного шлейфоносцевi кардинала, настоятелю абатства святоi Женев’еви.
Копеноль гордо вклонився кардиналовi, i той ввiчливо вiдповiв поклоном могутньому городяниновi, якого побоювався сам Людовiк XI. Гiйом Рiм, «муж, – як казав Фiлiпп де Комiн, – розумний i лукавий», насмiшкувато, з почуттям зверхностi дивився, як вони займали своi мiсця: кардинал – збентежений i стурбований, Копеноль – спокiйний i самовпевнений: вiн, певно ж, думав про те, що титул панчiшника зрештою не гiрший, нiж iншi, й що Марiя Бургундська, мати тiеi Маргарити, яку вiн сьогоднi вiддае замiж, побоювалася б його менше, коли б вiн був кардиналом, а не панчiшником. Бо ж не кардинал збунтував гентських городян проти фаворитiв Марii Бургундськоi – дочки Карла Смiливого; не кардинал, а вiн своiм словом пiдбурив народ не зважати на ii сльози та благання, коли, ще принцесою Фландрською, вона прийшла до пiднiжжя ешафота просити свiй народ пощадити ii улюбленцiв; це йому, панчiшниковi, досить було пiдняти руку в шкiряному нарукавнику, щоб вашi голови, вельможнi панове Гi Емберкур i канцлер Гiйом Гюгоне, злетiли з плечей!
Одначе прикрощi бiдолашного кардинала ще не скiнчились, i, опинившись у такому кепському товариствi, вiн мусив випити до дна келих гiркоти.
Читач, либонь, ще не забув нахабного жебрака, який з самого початку пролога учепився за карниз кардинальського помосту. Коли прибули вельможнi гостi, вiн i не подумав залишити зручне мiсце, i в той час, як прелати й посли набивалися на помiст, наче справжнi фламандськi оселедцi в бочку, вiн ще зручнiше вмостився, поклавши ногу на ногу i сперши iх на архiтрав. То було небачене зухвальство, але увага всiх була зосереджена на iншому i нiхто одразу його не помiтив. А жебрак, здавалося, теж не помiчав, що вiдбувалось у залi: з безжурнiстю справжнього неаполiтанця вiн тiльки похитував головою серед загального гамору й час вiд часу машинально повторював: «Подайте, коли ваша ласка!» Мабуть, вiн один з усiх присутнiх не повернув голови туди, де сперечалися брамник з Копенолем. А тим часом панчiшник з Гента, до якого народ уже вiдчув палку симпатiю i до якого тепер звернулись усi погляди, сiв у першому рядi на помостi, саме пiд жебраком. Яке ж було загальне здивування, коли фламандський посол, глянувши на цього пройдисвiта, дружньо плеснув його по вкритому лахмiттям плечу. Жебрак обернувся. Вони впiзнали один одного, обличчя обох засяяли вiд радостi, потiм, зовсiм не зважаючи на глядачiв, панчiшник i жебрак, тримаючись за руки, почали перешiптуватися, причому лахмiття Клопена Труйльфу, розкинуте по золотавiй парчi помосту, було схоже на гусiнь на апельсинi.
Незвичайнiсть цiеi дивноi сцени викликала такий вибух веселих пустощiв, що кардинал одразу ж звернув на це увагу; вiн аж до пояса нахилився, але зi свого мiсця мiг розгледiти тiльки лахмiття Труйльфу. Подумавши, що жебрак просить милостиню, обурений таким зухвальством, кардинал крикнув:
– Пане головний суддя, скиньте-но цього пройдисвiта в рiчку.
– Істинний хрест, монсеньйоре кардинал, – сказав Копеноль, тримаючи Клопена за руку, – це ж мiй приятель!
– Слава! Слава! – заревiла юрба. І з тоi митi метр Копеноль здобув у Парижi, як i в Гентi, «велике довiр’я народу, бо люди такого складу, – як каже Фiлiпп де Комiн, – завжди завойовують його, коли поводяться так невимушено».
Кардинал прикусив губу. Нахилившися до свого сусiда, настоятеля абатства святоi Женев’еви, вiн стиха мовив:
– Дивних послiв прислав до нас ерцгерцог, щоб сповiстити про прибуття принцеси Маргарити!
– Ваша превелебнiсть, – зауважив настоятель, – ви надто чемнi з цими фламандськими свиньми. Margaritas ante porcos[23 - Перла перед свиньми (латин.). Вiдповiдае прислiв’ю: «Не розкидайте перла перед свиньми».].
– Скажiть краще: porcos ante Margaritam[24 - Свинi перед Маргаритою (латин.). Гра слiв: «Магgarita» – перлина i жiноче iм’я.], – вiдповiв, посмiхаючись, кардинал.
Увесь почет у сутанах був у захватi вiд такого каламбуру. Це трохи втiшило кардинала: вiн поквитався з Копенолем – його дотеп мав не менший успiх.
А тепер, звертаючись до тих наших читачiв, якi, кажучи по-сучасному, здатнi узагальнювати образи та поняття, дозволимо собi запитати iх, чи виразно уявляють вони собi вигляд, що його мав у ту хвилину широкий паралелограм Великого залу Палацу правосуддя? Посеред залу, бiля захiдноi стiни, височить розкiшний помiст, вкритий позолоченою парчею; на нього крiзь невеличкi стрiлчастi дверi один по одному входять поважнi особи, iмена яких пронизливим голосом урочисто виголошуе брамник. На перших лавах помосту вже розсiлося чимало шанованих людей, убраних у горностай, оксамит i пурпур. Довкола цього помосту, де пануе тиша й благопристойнiсть, пiд ним, перед ним, з усiх бокiв – великий натовп i неймовiрний гамiр. Тисяча очей розглядае обличчя кожного, хто сидить на помостi, тисяча уст повторюе пошепки кожне назване iм’я. Безперечно, це видовище цiкаве й гiдне уваги глядачiв. Але он там, у кiнцi залу, що то за подоба кону, де кривляються строкато убранi постатi – чотири вгорi й чотири внизу? Хто отой блiдий чоловiк у чорному одязi, що стоiть бiля кону? О любий читачу, та це ж П’ер Гренгуар iз своiм прологом!
Ми зовсiм забули про нього!
А саме цього вiн i боявся.
З тiеi митi, коли ввiйшов кардинал, Гренгуар, як тiльки мiг, старався врятувати свiй пролог. Насамперед вiн велiв виконавцям, якi раптом замовкли, грати далi й говорити голоснiше; потiм, побачивши, що нiхто не слухае, спинив iх – зробив перерву, що тривала ось уже чверть години, i весь цей час тупотiв ногами, шаленiв, волав до Жiскети й Лiенарди, щоб намовляли своiх сусiдiв i вимагали продовження пролога; та все було марно. Усi не зводили очей з кардинала, з послiв i з помосту, де, мов у фокусi, схрещувались погляди всього великого кола глядачiв. Додамо, хоч нам i важко це визнавати, що на той час, коли його превелебнiсть своею появою так безжально урвав виставу, пролог почав уже трохи набридати публiцi. Бо на помостi, зрештою, вiдбувався той самий спектакль, що й на мармуровiй плитi: конфлiкт мiж Селянством i Духiвництвом, Шляхтою i Торгiвлею. І бiльшiсть глядачiв волiла бачити iх живими – з плотi й кровi, дивитися, як вони рухаються, дихають, дiють серед фламандського посольства i серед епископського почту, в мантii кардинала, у куртцi Копеноля, – анiж бачити нарум’янених, причепурених, схожих на солом’янi опудала, у жовтих i бiлих тунiках, в якi убрав iх Гренгуар.
Та коли наш поет помiтив, що гамiр трохи стих, вiн вдався до хитрощiв, якi могли б урятувати становище.
– Добродiю, – звернувся до одного iз своiх сусiдiв, добродушного товстуна з терплячим виразом обличчя, – а що, якби ми почали знову?
– Що саме? – спитав сусiд.
– Та мiстерiю! – сказав Гренгуар.
– Як знаете, – вiдповiв сусiд.
Це напiвсхвалення вдовольнило Гренгуара, i вiн сам узявся до дiла: змiшавшись iз натовпом, заходився вигукувати на рiзнi голоси: «Починайте мiстерiю з початку! З початку!»
– Хай йому чорт! – промовив Жоаннес Вiтряк. – Чого це вони там репетують у кiнцi залу? (Гренгуар справдi галасував за чотирьох). Скажiть-но, друзi, хiба мiстерiя не закiнчилася? Вони хочуть ii знову почати? Це несправедливо!
– Несправедливо! Несправедливо! – закричали школярi. – Геть мiстерiю! Геть!
Але Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»
Цей галас привернув увагу кардинала.
– Пане головний суддя! – звернувся вiн до високого чоловiка у чорному, що стояв недалеко вiд нього. – Чого це вони там виють, мов чорти в пеклi?
Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфi-бii, рiзновидом кажана з судового стану, скидався водночас на щура i на птаха, на суддю й на солдата.
Вiн пiдiйшов до кардинала i, хоча й боявся викликати невдоволення, заiкаючись, пояснив причину непристойноi поведiнки натовпу: мовляв, полудень настав ранiше, нiж прибув його превелебнiсть, i комедiанти змушенi були почати виставу, не дочекавшись його превелебностi.
Кардинал вибухнув смiхом.
– Клянусь честю, пановi ректору Унiверситету слiд було б зробити так само. Як ви гадаете, метре Гiйом Рiм?
– Монсеньйоре, – вiдповiв Гiйом Рiм, – будьмо задоволенi тим, що уникли половини мiстерii. Це все ж таки виграш.
– Чи можна дозволити цим гультiпакам продовжувати iхнiй фарс? – запитав суддя.
– Продовжуйте, продовжуйте! – вiдповiв кардинал. – Менi байдуже. Я там часом почитаю требник.
Суддя пiдiйшов до краю помосту i, жестом руки встановивши тишу, проголосив:
– Городяни, корiннi й новоприбулi мешканцi Парижа! Щоб задовольнити i тих, хто хоче, щоб мiстерiю почати заново, i тих, хто взагалi не хоче ii слухати, його превелeа?нiсть наказуе продовжувати виставу.
Oбом сторонам довелося скоритись. Але i автор, i публiка ще довго не могли простити цього кардиналовi.
Персонажi на сценi знову заходилися читати своi повчальнi вiршi, i Гренгуар сповнився надii, що люди почують хоч кiнець його твору. Проте й цiй його надii, як i попереднiм iлюзiям, не судилося здiйснитись. Правда, глядачi трохи притихли, одначе Гренгуар не помiтив, що, коли кардинал велiв продовжувати виставу, на помостi ще лишалися вiльнi мiсця, i слiдом за фламандськими послами прибували новi учасники урочистоi церемонii, а?рамник оголошував iхнi прiзвища та звання, якi вривалися в його дiалог, завдаючи твору величезноi шкоди. Бо таки й справдi, уявiть собi, читачу, що верескливий голос служника роа?ить мiж двома вiршами, а то й мiж двома пiввiршами театральноi дii ось такi вставки:
– Метр Жак Шармолю, королiвський прокурор при церковному трибуналi!
– Жеан д’Арле, королiвський за?роеносeць, начальник рицарськоi нiчноi сторожi мiста Парижа!
– Месiр Галiо де Женуалак, рицар, сеньйор де Брюссак, начальник королiвськоi артилерii!
– Метр Дре-Раг’е, наглядач вод та лiсiв короля й володаря вашого на землях Францii, Шампанi та Брi!
– Месiр Луi де Гравiль, рицар, королiвський радник i камергер, адмiрал Францii, доглядач Венсенського лiсу!
– Метр Денi де Мерсье, доглядач а?удинку слiпих у Парижi!
I т. д., i т. д., i т. д.
Це ставало нестерпним.
Такий дивний супровiд, що перешкоджав слухати виставу, оа?урював Гренгуара тим а?iльшe, що зацiкавленiсть глядачiв, як йому здавалося, мала дедалi зростати; його творовi а?ракувало тiльки одного – уваги слухачiв. I справдi, трудно уявити а? заплутанiшу й драматичнiшу ситуацiю. В той час, коли вже вiдомi нам чотири персонажi пролога й далi нарiкали на свое скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з’явилася Венера, vera incessu patuit dea[25 - Сама ii хода виявила богиню. – Вергiлiй (латин.).], убрана в чудову тунiку з вигаптуваним на нiй кораблем – гербом Парижа. Богиня прибула вимагати дофiна, обiцяного найвродливiшiй жiнцi свiту. Юпiтер, громи якого гримiли за лаштунками, пiдтримував ii домагання, i богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, вийти замiж за дофiна, коли раптом з’явилася дiвчина у бiлому шовковому вбраннi з маргариткою в руцi (недвозначне уособлення Маргарити Фландрськоi). Вона прибула змагатися з Венерою. Несподiваний ефект: нагла змiна розвитку дii. Пiсля тривалоi суперечки Венера, Маргарита й iншi персонажi вирiшують передати справу на розгляд праведного суду Пречистоi Дiви Марii. У п’есi була ще одна чудова роль – дона Педро, короля Месопотамii. Та через вимушенi перерви важко було зрозумiти, чого вiн вплутався у п’есу. Усi цi персонажi вилазили на сцену по драбинi.
Але все зiйшло нанiвець. Жодну з цих красот п’еси нiхто не вiдчув i не зрозумiв. Здавалося, з тiеi хвилини, коли прибув кардинал, немов якась невидима й чарiвна нитка раптом перетягнула всi очi вiд мармуровоi плити до помосту, вiд пiвденного кiнця залу до захiдного. І нiщо не могло перебороти цi чари. Всi очi були прикутi до помосту: гостi, що все ще прибували, i iхнi проклятi прiзвища, i iхнi вбрання – все це безперестанку вiдвертало увагу глядачiв. Гренгуар був у розпачi. Крiм Жiскети й Лiвнарди, якi час вiд часу, коли Гренгуар смикав iх за рукав, оберталися до сцени, та гладкого терплячого сусiда, нiхто не слухав, нiхто не дивився нещасне всiма покинуте моралiте. Гренгуар бачив тiльки профiлi глядачiв.
З яким болем дивився вiн, як поступово розвалюеться споруда його слави й поезii! Подумати тiльки: ще так недавно ця юрба, палаючи вiд нетерпiння скорiше почути його твiр, мало не збунтувалася проти головного суддi; а тепер, коли бажання ii виконано, вона бiльше не звертае уваги на те саме моралiте, початок якого зустрiла такими одностайними привiтальними вигуками! Ось вiн – вiчний приплив i вiдплив народноi прихильностi! А за хвилину до того мало не повiсили судових приставiв! Гренгуар усе вiддав би, тiльки б знову повернути ту солодку мить!
Нудний монолог брамника нарештi закiнчився. Всi, хто мав прибути, прибули, i Гренгуар зiтхнув з полегкiстю. Комедiанти знову мужньо почали декламувати. Але що це? Панчiшник, метр Копеноль, пiдводиться а мiсця, i Гренгуар чуе, як серед загальноi тишi вiн виголошуе таку мерзенну промову:
– Панове городяни й дворяни Парижа! Я не розумiю, iстинний хрест, не знаю, що ми тут робимо. Правда, я бачу в тому кутку, он на тих пiдмостках, якихось людей, що нiбито збираються битись. Не знаю, чи це те, що ви звете «мiстерiя», але це не цiкаво. Тi люди тiльки язиками мелють, i бiльш нiчого. Ось уже чверть години я жду бiйки. А вона не починаеться. Це боягузи, якi тiльки те й роблять, що шпигають один одного словами. Треба було викликати бiйцiв з Лондона або Роттердама, i тодi б ви побачили такi кулачнi боi, що iх i на майданi було б чути. А цi лише викликають жаль. Хай би вони затанцювали мавританський танець або втнули якусь iншу кумедну штуку! Це не те, що менi казали. Менi обiцяли свято блазнiв з виборами папи. Ми в Гентi теж маемо свого папу блазнiв i, iстинний хрест, не гiршого за iнших. Ми це робимо по-своему. Збираеться така ж, як i тут, юрба. Потiм кожен по черзi просовуе голову в спецiальний отвiр i робить гримасу. Того, хто викривиться найогиднiше, обирають на папу. Он як! Це дуже цiкаво. Хочете, щоб ми обрали вашого папу за звичаем моеi краiни? Це, в усякому разi, веселiше, нiж слухати цих базiк. Якщо й вони хочуть погримасувати, то хай теж беруть участь у грi. Що ви скажете, шановнi городяни? Серед нас е досить чудернацьких типiв обох статей, щоб посмiятися по-фламанд-ському, й чимало бридких пик, тож можна сподiватися на чудовi гримаси.
Гренгуар хотiв був вiдповiсти. Та з гнiву i обурення йому вiдiбрало мову. До того ж цi мiщани, пiдлещенi титулом «дворяни», сприйняли пропозицiю панчiшника, який уже набув популярностi, з таким запалом, що про опiр не могло бути й мови. Лишалося тiльки пливти за течiею. Гренгуар затулив обличчя руками – вiн не мав плаща, щоб закрити голову так, як це зробив Агамемнон Тiманта.
V. Квазiмодо
За мить усе було готове для здiйснення iдеi Копеноля. Городяни, школярi, писарська братiя взялися до дiла. Капличку навпроти мармуровоi плити перетворили на сцену для показу гримас. З гарненькоi розети над дверима вибили шибку, i вийшло кам’яне кiльце, крiзь яке учасники змагань мали просовувати голови. Щоб дiстатися до кiльця, досить було вилiзти на двi бочки, невiдомо звiдки принесенi й поставленi одна на одну. Вирiшили, що кожний кандидат, чи то чоловiк, чи жiнка (бо можна було обрати й папесу), мав перебувати з закритим обличчям у капличцi до самого свого виступу, аби враження вiд гримаси було свiжiше i яскравiше. Не минуло й хвилини, як каплиця заповнилась учасниками змагань, i дверi за ними зачинились.
Копеноль iз свого мiсця усiм розпоряджався, всiм диригував, усьому давав лад. Пiд час тiеi метушнi кардинал, не менш прикро вражений, нiж Гренгуар, посилаючись на невiдкладнi справи та вечерю, разом iз своiм почтом залишив зал, i та сама юрба, яку так схвилювало його прибуття, навiть не звернула уваги на те, що вiн пiшов геть. Тiльки Гiйом Рiм помiтив, що його превелебнiсть утiк. Увага натовпу, мов сонце, здiйснювала свiй кругообiг: виникнувши в одному кiнцi залу, вона затрималась на якийсь час посерединi, а тепер перейшла на протилежний кiнець. І мармурова плита, i вкритий парчею помiст уже вiдiграли свою роль, настала черга каплицi Людовiка XI. З цiеi хвилини всяк мiг шалiти, як хотiв. У залi лишилися самi фламандцi та рiзний набрiд.
Почали показувати гримаси. Перша пика, яка з’явилась у вiконцi, була з червоними вивернутими повiками, роззявленим, як паща, ротом, з чолом, поморщеним, наче гусарськi чоботи часiв Наполеона, – вона викликала такий шалений вибух реготу серед усiх цих неотесаних простакiв, що Гомер, мабуть, подумав би, що то боги. Однак Великий зал був зовсiм не схожий на Олiмп, i нещасний Гренгуарiв Юпiтер розумiв це краще за всiх. Показалася друга гримаса, за нею третя, потiм ще одна, i ще, й за кожним разом регiт та радiсне тупотiння нiг ставали гучнiшi. Було в тому видовищi щось запаморочливе, щось могутне, п’янке й заворожуюче, була сила, вплив якоi важко вiдтворити в уявi нинiшнiх читачiв.
Уявiть собi низку облич, якi, змiнюючи одне одне, зображають собою всi геометричнi фiгури – вiд трикутника до трапецii, вiд конуса до багатогранника; вирази всiх людських почуттiв, вiд гнiву до хтивостi; усi особливостi вiку – вiд зморщок новонародженоi дитини до зморщок баби, якiй уже три чисницi до смертi; всi релiгiйнi фантастичнi образи – вiд Фавна до Вельзевула; всi профiлi тварин – вiд пащi до дзьоба, вiд рила до морди. Уявiть собi, що всi потвори з Нового мосту, цi скам’янiлi пiд рукою Жермена Пiлона кошмари, починають оживати, дихати й по черзi приходять глянути вам в обличчя своiми палаючими очима; що всi машкари венецiанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявiть безперервний калейдоскоп людських облич.
Оргiя набувала дедалi бiльш фламандського характеру. Сам Тенiрс не змiг би до пуття вiдтворити ii; уявiть битву Сальватора Роза, перетворену на вакханалiю. Вже не було нi школярiв, нi послiв, нi городян, нi чоловiкiв, нi жiнок; зникли Клопен Труйльфу, Жiль Рогатий, Сiмона Чотири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змiшалося в загальному безумствi. Великий зал став величезним горном зухвальства й безсоромностi, в якому кожен рот волав, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тiло потворно звивалось. Усе вило й ревiло. Химернi пики, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворi розети, були як солом’янi вiхтi, кинутi в полум’я. А над усiею цiею юрбою, наче пара над казаном, здiймався якийсь iдкий, гострий, пронизливий, немов свист, звук, подiбний до дзижчання гедзя.
– Ой-ой! Хай йому чорт!
– Диви, яка пика!
– Ет, вона нiчого не варта!
– Давайте iншу!
– Гiйомето Можерпюi, поглянь лишень на цю бичачу морду. Якби до неi та ще роги, був би точнiсiнько твiй чоловiк.
– Далi!
– Клянусь папським черевом! А це що за пика?
– Гей ти! Це шахрайство! Показувати можна тiльки обличчя.
