скачать книгу бесплатно
«Щасливий перевiзник! – подумав Гренгуар. – Ти не мрiеш про славу, не пишеш епiталам! Тобi нема дiла до того, як одружуються королi та бургундськi принцеси! Ти не знаеш iнших маргариток, окрiм тих, що iх твоi корови скубуть на зелених квiтневих лужках. А мене, поета, освистали, я тремчу вiд холоду, я заборгував дванадцять су, моi пiдметки такi прозорi, що могли б замiнити скельця у твоему лiхтарi. Спасибi тобi, перевiзнику. Моi очi вiдпочивають, дивлячись на твою хижку, i це допомагае менi забути про Париж!»
З лiричного екстазу Гренгуара вивiв вибух великоi подвiйноi петарди, який раптом пролунав з благословенноi хижки. То перевiзник вносив свою частку в святковi розваги, бавлячись потiшними вогнями.
Вiд цього вибуху в Гренгуара мороз пiшов поза шкiрою.
– Прокляте свято! – вигукнув вiн. – О Господи! Невже ти переслiдуватимеш мене повсюди? О Боже мiй! Навiть бiля паромниковоi хижки!
Гренгуар глянув на Сену, що текла внизу, i страшна спокуса охопила його.
– Ох, – сказав поет, – з якою радiстю я б утопився, коли б вода була не така холодна!
І тодi вiн у вiдчаi вирiшив: якщо вже не можна втекти вiд папи блазнiв, вiд полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потiшних вогнiв i петард, то краще буде зухвало кинутися в самiсiньке серце свята й пiти на Гревський майдан.
«Там менi принаймнi, – подумав поет, – залишиться вiд святкового вогнища хоч якась головешка, щоб зiгрiтися, i я, може, повечеряю хоч крихтами з тих трьох величезних цукрових кренделiв у формi королiвських гербiв, якi виставлено для частування паризького люду».
II. Гревський майдан
У нашi днi вiд колишнього Гревського майдану залишився тiльки ледь помiтний слiд – чарiвна башточка в пiвнiчному кутку. Але i ii вже майже поховано пiд грубим шаром фарби, якою залiплено чiткi гранi ii скульптурних прикрас, i, мабуть, незабаром башточка зникне зовсiм, затоплена повiнню нових будинкiв, що так швидко поглинае всi старi паризькi будiвлi.
Людям, що, як i ми, нiколи не можуть пройти Гревським майданом, не глянувши iз спiвчуттям та симпатiею на цю бiдну башточку, затиснуту мiж двома спорудами часiв Людовiка XV, нетрудно вiдтворити в своiй уявi групу будiвель, до яких вона належала, i весь готичний майдан XV столiття.
Вiн, як i тепер, мав форму неправильноi трапецii, оточеноi з одного боку набережною, iще з трьох – рядом високих, вузьких i похмурих будинкiв. Удень там можна було милуватися рiзноманiтнiстю цих оздоблених кам’яними або дерев’яними скульптурами споруд, що вже й на той час були довершеним взiрцем будiвель всiляких архiтектурних стилiв середньовiччя вiд одинадцятого до п’ятнадцятого столiття. Були тут i прямокутнi вiкна, що починали витiсняти стрiлчастi, й напiвкруглi романськi, на змiну яким свого часу прийшли стрiлчастi i якi разом з ними ще прикрашали другий поверх старовинного будинку Роландовоi вежi на розi майдану i набережноi Сени, бiля вулицi Чинбарiв. Уночi серед цiеi маси будинкiв можна було розгледiти лише чорну зубчасту лiнiю дахiв, що гострими кутами стирчали довкола майдану. Однiею з головних вiдмiнностей мiж теперiшнiми мiстами й мiстами стародавнiми е те, що сьогоднi на майдани та вулицi дивляться фасади будинкiв, а колись на них дивилися причiлки. Минуло вже два столiття, як будинки повернулися фасадами до вулиць.
На схiдному боцi майдану, в центрi, височiла громiздка, змiшаного стилю споруда, що складалася з трьох сумiжних будiвель. Вона мала три рiзнi назви, якi пояснювали ii iсторiю, призначення й архiтектуру: «Будинок дофiна», бо тут мешкав Карл V, коли вiн ще був дофiном; «Торговельна палата», бо в нiй мiстилась мiська ратуша; «Будинок з колонами» (domus ad piloria), бо ряд грубих колон пiдпирав три його поверхи. Тут було все потрiбне для жителiв такого славного мiста, як Париж: каплиця, щоб молитися; зал для судових засiдань, щоб чинити суд i розправу над королiвськими пiдданими; а пiд самiсiньким дахом – арсенал, повний вогнепальноi зброi. Городяни Парижа знали: щоб зберегти привiлеi мiста, самих молитов i судових позовiв часто бувае замало, i тому на одному з горищ вони мали в запасi кiлька надiйних, хоча й iржавих аркебузiв.
Гревський майдан уже в тi часи справляв зловiсне враження, яке й сьогоднi виникае вiд жахливих спогадiв, вiд похмурого вигляду цього майдану i вигляду ратушi Домiнiка Бокадора, спорудженоi на мiсцi «Будинку з колонами». Слiд сказати, що шибениця й ганебний стовп, – або, як тодi казали, «правосуддя й драбина», – якi весь час стояли рядом, посеред майдану, примушували вiдвертати очi вiд цього фатального мiсця, де гинуло стiльки людей, повних сил i життя, й де через п’ятдесят рокiв по тому виникла «гарячка Сен-Валье» – ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворнiша з усiх хвороб, бо не вiд Бога вона, а вiд людей.
Втiшно думати, – зауважимо мимохiдь, – що смертна кара, атрибути якоi – колеса, кам’янi шибеницi, всякi вмурованi в брук знаряддя тортур – ще триста рокiв тому захаращували Гревський майдан, Центральний ринок, майдан Дофiна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей вiдразливий Монфокон, Полiцейську заставу, Котячий майдан, ворота Сен-Денi, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не кажучи вже про безлiч шибениць, споруджених епископами, прево, капiтулами, абатами, прiорами, якi мали право чинити суд; не беручи до уваги масових страт, коли злочинцiв топили за рiшенням суду в Сенi, – втiшно думати, що сьогоднi ця стародавня володарка феодального суспiльства, поступово втративши весь свiй обладунок, усю пишноту тортур, для яких кожнi п’ять рокiв переробляли шкiряне ложе у Великому Шатле, нинi майже зникла з наших законiв та наших мiст, i володiе в нашiм величезнiм Парижi лише одним збезчещеним куточком – Гревським майданом, однiею мiзерною гiльйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши удару, миттю ховаеться, немов боiться, що ii схоплять на мiсцi злочину.
III. Besos para golpes[26 - Поцiлунки за удари (icn.).]
Поки П’ер Гренгуар дiстався до Гревського майдану, вiн добряче змерз. Щоб уникнути штовханини на мосту Мiняйл i не бачити полотнищ Жеана Фурбо, вiн рушив через мiст Млинарiв; але по дорозi колеса епископських млинiв так забризкали його болотом, що благенька одежина стала геть мокра. До того ж пiсля провалу п’еси, його, здавалося, морозило ще дужче i вiн поспiшив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотiло серед майдану. Але багаття те звiдусiль обступив густий натовп.
– Клятi парижани! – пробурмотiв Гренгуар, бо, як справжнiй драматург, вiн був схильний до монологiв. – Бач, тепер вони заступають вогонь, а менi так треба хоч трошки погрiтися. Черевики моi промокли, а тi клятi млини ще вихлюпнули на мене потоки своiх слiз. Хай йому чорт, тому паризькому епископовi з його млинами! Цiкаво знати, навiщо епископовi млини? Чи не думае вiн стати мiрошником? Якщо йому для цього бракуе лише моiх прокльонiв, то я кляну i його самого, i його собор та млини. Ану погляньмо, чи розступляться цi роззяви! І що вони там роблять? Грiються. Гарна розвага! Дивляться, як палае добра сотня в’язок хмизу. Гарне видовище!
Придивившись ближче, вiн помiтив, що коло навкруги королiвського вогнища значно ширше, нiж треба для того, щоб грiтися, i що люди зiбралися сюди не тiльки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.
На просторiй, вiльнiй мiсцинi, мiж натовпом i вогнищем танцювала молода дiвчина.
Гренгуар, цей фiлософ-скептик, цей iронiчний поет, був так зачарований блискучим видiнням, що в першу мить не мiг збагнути, хто вона, та дiвчина, – людська iстота, фея чи ангел.
Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був ii тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному свiтлi ii шкiра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька нiжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дiвчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимi, недбало кинутому iй пiд ноги, i щоразу, коли ii сяюче личко оберталось до вас, ii великi чорнi очi заслiплювали вас, наче блискавка.
Усi погляди були прикутi до неi, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дiвчина танцювала пiд звуки баскського тамбурина, який ii округлi руки пiдносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажi й барвистiй спiдницi, що розвiвалася вiд швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими нiжками, що мелькали з-пiд спiдницi, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною iстотою.
«Далебi, – подумав Гренгуар, – це саламандра, нiмфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»
У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, i мiдна монета, що була до неi прив’язана, покотилася по землi.
– Е, нi, – сказав поет, – вона циганка.
Мiраж розвiявся.
Дiвчина знову почала танцювати. Вона взяла долi двi шпаги, притулила вiстрями до чола й заходилась обертати iх в одному напрямi, сама кружляючи в протилежному. Справдi, це була звичайнiсiнька циганка. Та хоч яке велике було Гренгуарове розчарування, видовище не втратило для нього своеi принадностi й чарiвностi. Яскраво-червоне свiтло святкового вогнища падало на обличчя людей, на смугляве чоло танцюристки i кидало блiдий вiдблиск i хитливi тiнi в глиб майдану, на чорний, потрiсканий фасад старовинного «Будинку з колонами» з одного боку й на розпростертi кам’янi рамена шибеницi – з другого.
Серед тисяч освiтлених полум’ям вогнища облич вирiзнялося одне, суворе, замкнуте й похмуре лице чоловiка, який стежив за танцюристкою особливо пильно. Невiдомий, одяг якого не можна було розгледiти за натовпом, мав, здавалося, не бiльше, як тридцять п’ять рокiв, а проте був уже лисий. Тiльки на скронях у нього лишилося кiлька пасом рiдкого сивуватого волосся; високий i широкий лоб його вже вкривали зморшки, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя й глибока пристрасть. Вiн не зводив очей з циганки, i поки шiстнадцятирiчна дiвчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалi похмурiше. Час вiд часу у нього то виривалося зiтхання, то появлялась усмiшка на устах, але усмiшка була ще гiркiша, нiж зiтхання.
Нарештi дiвчина, задихавшись, зупинилась, i довкола вибухнули оплески.
– Джалi! – покликала циганка.
І Гренгуар побачив, як до неi пiдбiгла гарненька бiла маленька кiзка, прудка, жвава, з блискучою вовною, з позолоченими рiжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досi вiн не помiчав кiзки – вона лежала скраечку килима й дивилася, як танцювала ii господиня.
– Джалi, – сказала танцюристка, – тепер твоя черга.
І, присiвши, дiвчина грацiозно простягла до кiзочки свiй тамбурин.
– Джалi, – спитала вона, – який тепер мiсяць?
Кiзка пiдняла передню нiжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справдi, був перший мiсяць – сiчень. Натовп зааплодував.
– Джалi, – знову спитала дiвчина, перевернувши тамбурин другим боком, – яке сьогоднi число?
Джалi пiдняла позолочену ратичку i вдарила шiсть разiв у тамбурин.
– Джалi, – провадила далi циганка, знову перевернувши тамбурин, – котра зараз година.
Кiзка вдарила сiм разiв, i куранти на вежi «Будинку з колонами» зараз же вибили сьому.
Народ був у захватi.
– Це чаклунство! – почувся зловiсний голос у натовпi. То був голос чоловiка, який не зводив очей з циганки.
Дiвчина затремтiла i обернулась, але оплески заглушили той загрозливий вигук. Вона знову повернулась до кiзки.
– Джалi, як ходить метр Гiшар Гран-Ремi, капiтан мiських стрiльцiв, пiд час процесii на Стрiтення?
Кiзка стала на заднi нiжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всi глядачi зайшлися реготом вiд цiеi пародii на святенницьке благочестя капiтана стрiльцiв.
– Джалi, – знову спитала дiвчина, пiдбадьорена дедалi бiльшим успiхом, – а як виголошуе промову королiвський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?
Кiзка сiла й замекала, так дивно пiдкидаючи переднi нiжки, що все в нiй – поза, рухи, звуки – одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тiльки поганоi французькоi i латинськоi вимови.
Натовп аплодував щосили.
– Святотатство! Блюзнiрство! – знову почувся голос лисого чоловiка.
Циганка обернулася.
– Ах, – промовила вона, – знову цей лихий чоловiк.
Потiм, закопиливши нижню губу, дiвчина зробила гримасу, як видно, звичну iй, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачiв.
Крупнi й дрiбнi срiбнi монети, лiарди з орлом сипалися дощем. Коли танцюристка пiдiйшла до Гренгуара, вiн необачно засунув руку в кишеню, й циганка зупинилась.
– Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на днi своеi кишенi те, що там було, тобто нiчого. А молода дiвчина все стояла бiля нього, дивлячись великими очима, i, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.
Якби в його кишенi були всi скарби Перу, вiн без вагання вiддав би iх танцiвницi, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самоi Америки на той час iще не вiдкрили.
Несподiваний випадок виручив його.
– Ти вшиешся звiдси, египетська сарано? – пролунав гострий голос iз найтемнiшого кутка майдану.
Дiвчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловiк, голос був жiночий, нестямний i злий.
Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчакiв, якi вештались по майдану.
– Це затворниця з Роландовоi вежi! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмiтниця репетуе. Чи вона ще не вечеряла? Однесiмо iй недоiдкiв iз святкових столiв.
І вони кинулися до «Будинку з колонами».
Тим часом Гренгуар, скориставшись iз збентеження танцiвницi, зник. Вигуки хлопчакiв нагадали йому, що вiн теж не вечеряв, i поет побiг за ними, але у маленьких пустунiв ноги були прудкiшi, нiж у нього, й коли вiн опинився бiля столiв, на них уже нiчого не було. Не лишилося навiть жалюгiдноi перепiчки по п’ять су за фунт. Тiльки намальованi у 1434 роцi Матье Вiтерном стрункi королiвськi лiлеi з трояндами прикрашали стiни. Це була мiзерна вечеря.
Невесело лягати спати без вечерi, а ще сумнiше лишитись голодним i не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищi. Нi хлiба, нi притулку; з усiх бокiв його гнiтила скрута, на його думку, аж надто сувора. Вiн давно вже дiйшов тiеi iстини, що Юпiтер створив людину, коли на нього напала мiзантропiя, i що все свое життя мудрецевi доводиться боротися проти долi, яка з усiх бокiв насiдае на його фiлософiю. Що ж до Гренгуара, то ще нiколи вона не насiдала так люто й жорстоко, як цього разу: поет вiдчував, що його шлунок уже б’е на сполох, i вважав, що з боку долi то вельми кепсько – руйнувати фiлософiю за допомогою голоду.
З меланхолiйних роздумiв, у якi вiн поринав дедалi глибше, його зненацька вивiв дивний i нiжний-нiжний спiв. То спiвала юна циганка.
Вiд ii голосу, як i вiд танцю та вроди, вiяло чимось незбагненно чарiвним, чимось чистим i дзвiнким, легким i окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескiнченне наростання мелодiй, несподiваних рулад, а далi йшли простi музичнi фрази, переплетенi гострими i рiзкими звуками, потiм варiацii гам, якi могли б збентежити навiть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонiя. М’якi переливи октав здiймались i опускались, як перса молодоi спiвачки, ii чарiвне личко надзвичайно жваво вiдбивало всю примхливiсть пiснi, вiд пристрасного захвату до величноi цнотливостi. Вона неначе була то пустотливим дiвчиськом, а то королевою.
Циганка спiвала невiдомою Гренгуаровi мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя спiвачки мало вiдповiдав змiстовi пiснi.
Ось цей чотиривiрш в ii устах звучав нестямно весело:
Un cofre de gran riqueza
Hallaron dentro un pilar
Dentro del, nuevas banderas
Con figuras de espantar…[27 - Багатства великого скринюВ колонi неждано знайшли,А в нiй на знаменах шовковихСтраховищ малюнки були… (Ісп.)]
А за хвилину Гренгуаровi на очi наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:
Alarabes de cavallo
Sin poderse menear,
Con espadas, у los cuellos,
Ballestas de buen echar…[28 - Араби на конях сидiлиБез руху, немов неживi,У них на плечах самопали,В руках iх – мечi бойовi… (Ісп.)]
Та все ж ii пiсня дихала радiстю, i здавалося, що дiвчина спiвае, мов пташка, спокiйно, безжурно.
Пiсня циганки порушила задумливiсть поета, як лебiдь порушуе гладiнь води. Гренгуар слухав ii з якоюсь насолодою, забуваючи все на свiтi. Вперше за довгий час вiн забув своi страждання.
Але то була лише коротка мить.
Той-таки жiночий голос, який урвав танець дiвчини, тепер урвав ii спiв.
– Чи замовкнеш ти, чортова торохтiйко? – крикнула жiнка з того ж темного закутка майдану.
Бiдолашна «торохтiйка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.
– О клята щербата пилка, що розтрощила лiру! – вигукнув поет.
Глядачi теж бурчали.
– К чорту веретницю! – чулося звiдусiль.
І старе опудало, хоч його нiхто й не бачив на майданi, могло б дорого поплатитися за своi нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не вiдвернула процесiя папи блазнiв, яка, вже обiйшовши багато вулиць i перехресть, галасливою юрбою ринула iз смолоскипами на Гревський майдан.
Ця процесiя, яку нашi читачi бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозi зросла, ввiбравши всiх паризьких пройдисвiтiв, гульвiс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.
Попереду простували цигани. Першим, верхи на конi, iхав циганський князь, а поряд iшли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки iз своiми дiтьми, якi верещали на iхнiх плечах; усi – князь, графи, чернь – у лахмiттi й сухозлотицi. Далi – королiвство Арго[29 - Argot (фр.) – умовна мова якоi-небудь суспiльноi групи, професii, товариства та iн., що вiдрiзняеться вiд загальноi мови наявнiстю слiв, не зрозумiлих стороннiм. Тут Гюго називав «королiвством Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа.], тобто весь набрiд Францii, розставлений по ранжиру, причому найдрiбнiшi були попереду. Отак iшли вони по четверо в ряд, з рiзноманiтними ознаками своiх звань у цьому дивовижному мистецтвi – калiки, кульгавi, однорукi, кишеньковi злодii, лжеепiлептики, богомольцi, хирляки, вдаванi паралiтики, розпусники, волоцюги, шахраi, палii, крутii, канюки, мазурики, домушники, – перелiк усiх стомив би самого Гомера. У центрi конклаву мазурикiв i домушникiв ледве можна було розгледiти короля Арго, великого кесаря, який сидiв навпочiпки на легенькому вiзочку, запряженому двома великими собаками. За королiвством Арго йшла iмперiя Галiлеi. Гiйом Руденький, iмператор галiлейський, велично виступав у своiй пурпуровiй, залитiй вином халамидi, оточений жезлоносцями, пiдданими, писарчуками лiчильноi палати; перед ним iшли скоморохи, б’ючись мiж собою i витанцьовуючи якийсь пiрричний танець. І завершувала похiд корпорацiя судових писарiв у чорних мантiях – вони виступали пiд звуки музики, гiдноi шабашу, несучи в руках великi свiчки ярого воску й заквiтчанi гiлочки святкового деревця. У центрi цього натовпу вищi чини братства блазнiв несли на своiх плечах ношi, заставленi свiчками густiше, нiж рака святоi Женев’еви пiд час чуми. А на ношах сяяв у мантii i тiарi, з патерицею новообраний папа блазнiв – дзвонар Собору Паризькоi Богоматерi Квазiмодо-горбань.
Кожен загiн цiеi химерноi процесii мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканськi тамбурини. В «арготинцiв», народу вельми маломузикального, були все ще вiоли, пастушi рiжки i старовиннi рюбеби дванадцятого столiття, iх ненабагато випередило галiлейське царство: в його музицi ледве розрiзнялися звуки якоiсь жалюгiдноi ребеки – скрипки дитячого перiоду мистецтва, яка мала тiльки три тони. Зате навколо папи блазнiв у величнiй какофонii розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхнiх, середнiх i нижнiх регiстрiв та ще флейтами й мiдними iнструментами. Ба! Наш читач уже знае, що то був оркестр Гренгуара.
Важко змалювати той вираз гордовитоi i блаженноi радостi, якою свiтилося похмуре й потворне обличчя Квазiмодо весь час, поки юрба йшла вiд Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своему життi вiн вiдчув насолоду вiд задоволеного самолюбства. Досi знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своеi особи. І тепер, дарма що був глухий, вiн, немов справжнiй папа, тiшився привiтаннями цiеi юрби, яку ненавидiв за те, що вiдчував ii ненависть до себе. Байдуже, що його народ був тiльки збiговиськом блазнiв, калiк, злодiiв, жебракiв! Це все-таки був народ, а вiн – володар. І Квазiмодо серйозно сприймав усi цi iронiчнi оплески та глумливi вияви пошани, до яких, однак, домiшувався, треба визнати, справжнiй страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якостi, що вгамовували насмiшникiв.
А втiм, ми зовсiм не певнi, що новий папа блазнiв добре усвiдомлював почуття, якi сповнювали його самого, i тi, що iх вiн викликав у iнших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тiлi, був такий же недовершений i убогий. Отож усе те, що вiдчував Квазiмодо в цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тiльки радiсть переймала його, гордiсть володiла ним. Похмуре, жалюгiдне обличчя його, здавалось, випромiнювало сяйво.
І ось саме в ту хвилину, коли сп’янiлого вiд власноi величi Квазiмодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом i жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловiк i видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю – знак блазнiвськоi папськоi гiдностi.
Цей смiливець був той самий лисий чоловiк, який щойно, змiшавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав ii своiми сповненими погрози й ненавистi словами. На ньому було вбрання духовноi особи. Тiлькино вiн вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не бачив його, здивовано вигукнув:
– Ти ба! Це ж мiй учитель герметики[30 - Герметика – поширена в середньовiччi псевдонаука про таемницю виготовлення золота та iн.], дом[31 - Д о м – вiд латинського «d о m i n u s» – один з титулiв католицького духовенства.] Клод Фролло, архiдиякон! Якого дiдька йому треба вiд цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!
І справдi, у натовпi пролунав крик жаху. Страшний Квазiмодо рвонувся з нош, i жiнки вiдвернулися, щоб не бачити, як вiн роздере архiдиякона.
Горбань одним стрибком опинився бiля священика, глянув на нього i впав перед ним навколiшки.
Священик зiрвав з нього тiару, зламав його патерицю, розiрвав мiшурну мантiю.
Квазiмодо, низько схиливши голову i схрестивши руки, все ще стояв навколiшках. Потiм мiж ними почався дивний дiалог мовою знакiв i жестiв, бо жоден з них не промовив нi слова. Священик стояв випроставшись, розгнiваний, грiзний, владний; Квазiмодо розпростерся долi, покiрливий, благаючий. А тим часом Квазiмодо, безперечно, мiг би одним пальцем розчавити священика.
Нарештi архiдиякон грубо струсонув Квазiмодо за могутне плече й жестом велiв йому встати i йти за ним.
Квазiмодо пiдвiвся.
Тодi братство блазнiв, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинцi й уся корпорацiя судових писарiв, репетуючи, оточили священика.
Квазiмодо затулив його собою, стиснув своi здоровеннi кулаки i, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападникiв.
Священик знову набрав вигляду своеi похмуроi гiдностi, подав знак Квазiмодо й мовчки рушив з майдану.
