скачать книгу бесплатно
По сутi, Гренгуар, як i пан Депрео, був «дуже мало любострасним». Вiн не належав до тих розв’язних рицарiв мушкетерськоi породи, яка завойовуе дiвчат приступом. У коханнi, як i в усьому iншому, вiн волiв чекати й дотримуватись помiркованоi тактики, отож добра вечеря вiч-на-вiч з гарненькою дiвчиною, особливо коли тобi дошкуляе голод, видавалася йому чудовим антрактом мiж прологом та розв’язкою любовноi пригоди.
Циганка не вiдповiла. Зробила презирливу гримаску, пiдняла, немов пташка, голову i засмiялася; маленький кинджал зник так само несподiвано, як i з’явився, Гренгуар i не помiтив, куди бджола сховала свое жало.
А за хвилину на столi появилися житнiй хлiб, шматок сала, кiлька зморщених яблук i дзбан пива. Гренгуар пожадливо накинувся на iжу. Чуючи, як жваво брязкае його залiзна виделка об фаянсову тарiлку, можна було подумати, що все поетове кохання вилилося в апетитi.
Сидячи перед ним, дiвчина мовчки дивилася, як вiн iсть, а думала, видно було, про щось зовсiм iнше, часом усмiхалася тим своiм думкам i нiжно гладила розумну голiвку кiзки, що пестливо притулилася до ii колiн.
Свiчка з жовтого воску освiтлювала цю сцену ненажерливостi та мрiйливостi.
Втамувавши голод, Гренгуар вiдчув деякий сором, бо на столi залишилося тiльки одне яблуко.
– А ви не хочете iсти, панно Есмеральдо?
Дiвчина заперечливо похитала головою i задумливо глянула на склепiння комiрчини.
«Що там ii зацiкавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб ii увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирiзьбленого в центрi склепiння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».
Вiн гукнув:
– Панночко!
Вона, здавалося, не чула.
Вiн повторив голоснiше:
– Панно Есмеральдо!
Марно, ii думки витали десь далеко, i голос Гренгуара був безсилий привернути iх. На щастя, втрутилася кiзка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.
– Що тобi, Джалi? – жваво спитала циганка, нiби прокинувшись.
– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадiвши нагодi почати розмову.
Есмеральда накришила хлiб, i кiзка почала iсти з ii долонi.
Гренгуар не дав дiвчинi знову поринути в мрii. Зважився на делiкатне питання:
– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловiком?
Дiвчина пильно подивилася на нього й сказала:
– Нi!
– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.
Вона зробила гримаску й вiдповiла:
– Нi!
– А другом? – наполягав поет.
Вона пильно глянула на нього i, хвилину подумавши, промовила:
– Можливо.
Це «можливо», таке дороге для фiлософа, пiдбадьорило Гренгуара.
– А ви знаете, що таке дружба? – спитав вiн.
– Знаю, – вiдповiла циганка. – Це означае бути братом i сестрою; це двi душi, якi стикаються, не зливаючись, це два пальцi однiеi руки.
– А кохання? – спитав Гренгуар.
– О! Кохання! – мовила вона, i голос ii затремтiв, а очi заблищали. – Це коли двое стали чимось единим. Коли чоловiк i жiнка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!
І обличчя вуличноi танцiвницi засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуаровi, цiлком вiдповiдала майже схiднiй екзальтованостi ii слiв, i глибоко вразило його. Рожевi й чистi уста дiвчини всмiхалися, чоло, непорочне i ясне, час вiд часу затуманювалось думками, як дзеркало вiд подиху, а з-пiд довгих чорних опущених вiй випромiнювалося якесь невловне свiтло, що надавало всiм ii рисам тiеi iдеальноi нiжностi, яку Рафаель згодом вiдтворив у мiстичному злиттi дiвочоi цноти, материнства й божественностi.
– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вiв далi Гренгуар.
– Треба бути мужчиною.
– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?
– У мужчини на головi шолом, у руцi – меч, на закаблуках – золотi остроги.
– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?
– Чи когось кохаю?
– Атож, чи кохаете?
Вона хвилинку сидiла задумана, потiм з якимсь особливим виразом промовила:
– Я про це скоро дiзнаюсь.
– А чому не сьогоднi ввечерi? – нiжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?
Дiвчина серйозно глянула на нього.
– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.
Гренгуар почервонiв i запам’ятав цi слова. Очевидно, дiвчина натякала на те, що вiн не допомiг iй у критичнiй ситуацii, в якiй вона опинилася двi години тому. Цей спогад, стертий з пам’ятi iншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобi:
– Видно, панночко, менi треба було саме з цього почати. Пробачте менi мою непростиму неуважнiсть. Але як же вам пощастило вирватися з пазурiв Квазiмодо?
– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, i затремтiла, немов ii пройняв мороз.
– Справдi жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися вiд нього? – повторив свое запитання Гренгуар.
Есмеральда всмiхнулася, зiтхнула i промовчала.
– А ви знаете, чого вiн вас переслiдував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось iншого боку пiдiйти до теми, що його цiкавила.
– Не знаю, – вiдповiла дiвчина i жваво додала: – Та й ви теж iшли за мною, а чого?
– Слово честi, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.
Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стiл, дiвчина всмiхалась i наче дивилася на щось крiзь стiну. Раптом ледь чутно заспiвала:
Quando las pintadas aves
Mudas estan, у la tierra…[45 - Коли цесарки змiнюють пiр’я, i земля… (iсп.).]
І, несподiвано урвавши пiсню, почала гладити Джалi.
– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.
– Це моя сестричка, – вiдповiла дiвчина.
– Чому вас звуть Есмеральдою?[46 - Esmeralda – смарагд (iсп.).] – спитав поет.
– Не знаю.
– А все ж таки?
Циганка дiстала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висiла у неi на шиi на ланцюжку iз зерняток лаврового дерева i сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посерединi виднiлося зелене скельце, схоже на смарагд.
– Може, через це, – сказала дiвчина.
Гренгуар хотiв був узяти ладанку. Есмеральда вiдсахнулася:
– Не чiпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.
Цiкавiсть поета розпалювалась дедалi дужче.
– Хто вам дав ii?
Вона притулила палець до уст i сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дiвчина вiдповiла неохоче.
– Що означае слово «Есмеральда»?
– Не знаю.
– А якою це мовою?
– Мабуть, циганською.
– Я так i думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Францii?
– Не знаю.
– Батьки е?
У вiдповiдь вона заспiвала на мотив старовинноi пiснi:
Мiй батько – наче птах,
Мов пташка – моя мати.
Я вмiю без човна перепливати,
Я без човна пливу в рiчках.
Мов пташка – моя мати,
Мiй батько – наче птах.
– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скiльки вам було рокiв, коли ви приiхали до Францii?
– Я була зовсiм маленька.
– А до Парижа?
– Торiк. Коли ми входили в Папськi ворота, над нами пролетiла очеретянка, – це було наприкiнцi серпня, – i я сказала собi: зима буде сувора.
– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадiвши, що нарештi розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальцi. То ви вiщунка?
Вона знову почала вiдповiдати лаконiчно:
– Нi.
– А той чоловiк, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племенi?
– Так.
– Це ж вiн пошлюбив нас, – несмiливо зауважив поет.
Циганка скорчила свою звичайну гримаску:
– Я навiть не знаю, як тебе звати.
– Як мене звати? Прошу: П’ер Гренгуар.
– Я знаю красивiше iм’я, – сказала вона.
– Вреднюка! – мовив поет. – Але нiчого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пiзнавши краще. А потiм, ви так довiрливо розповiли менi свою iсторiю, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаете, що мене звуть П’ер Гренгуар. Я син сiльського нотаря з Гонесса. Мого батька повiсили бургундцi, а матiр зарiзали пiкардiйцi пiд час облоги Парижа, двадцять рокiв тому. В шiсть рокiв я став сиротою, i пiдошвою для моiх черевикiв була тiльки брукiвка Парижа. Не знаю, як я прожив вiд шести до шiстнадцяти рокiв. То було, якась торговка овочами дасть менi сливу, то пекар кине скоринку хлiба; ввечерi я намагався потрапити до рук дозору, i мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати нiч. Та все це, як бачите, не перешкоджало менi рости й худнути. Взимку я грiвся на сонцi бiля пiд’iзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальськi вогнi запалюють у липневу спеку. В шiстнадцять рокiв менi захотiлося визначити свое становище в суспiльствi. Поступово випробував усе: пiшов у солдати, та не був досить хоробрим, пiшов у ченцi – та не був досить побожним i до того ж я не вмiю пити. З вiдчаю пiшов у пiдмайстри до теслярiв, але не був досить сильним. Менi дуже хотiлося стати шкiльним учителем; щоправда, я не вмiв читати, та це мене не спиняло. Незабаром помiтив, що для всiх цих занять менi чогось бракуе, i, побачивши, що я нi до чого не придатний, почав складати вiршi, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, i це все ж таки краще, нiж красти, до чого мене пiдмовляли деякi моi злодiйкуватi друзi. На щастя, одного чудового дня я зустрiв дома Клода Фролло, преподобного архiдиякона Собору Паризькоi Богоматерi. Вiн допомiг менi, i йому я маю дякувати за те, що став освiченою людиною, вивчив латину вiд «Повинностей» Цiцерона до «Слова про смерть» целестинських ченцiв. Розумiюсь на схоластицi, пiiтицi, ритмiцi й навiть на герметицi – цiй премудростi всiх премудростей. Це я автор мiстерii, яку з величезним успiхом сьогоднi виконували в переповненому залi Палацу. Я також написав книгу на шiстсот сторiнок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволiв. У мене були й iншi успiхи. Трохи знаючись на артилерiйськiй справi, я брав участь у спорудженнi тiеi величезноi бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаете, вибухнула, коли ii випробовували на мостi Шарантон, i вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партiя. Знаю силу-силенну цiкавих фокусiв, яких можу навчити вашу кiзоньку; наприклад, передражнювати паризького епископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарiв. До того ж, за мiстерiю я одержу багато грошей, якщо менi заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: i я, i мiй розум, i моi знання, i моя вченiсть; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловiк з жiнкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волiете, як брат iз сестрою.
Гренгуар замовк, очiкуючи, яке враження справлять на дiвчину його слова.
Вона опустила очi:
– Феб, – промовила стиха. Потiм, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означае?
Гренгуар, не зовсiм розумiючи, який зв’язок мiж його словами й цим запитанням, був, одначе, не вiд того, щоб блиснути своею вченiстю, й поважно вiдповiв:
