скачать книгу бесплатно
Спробував повернути назад. Але було вже пiзно. Весь цей легiон на чолi з трьома жебраками зiмкнувся за ним. І поет iшов далi, гнаний нестримним натиском юрби, страхом i водночас запамороченням, що перетворювало все довколишне на якийсь кошмарний сон.
Нарештi дiстався кiнця вулицi. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтiли тисячi вогникiв, розсiяних у густому туманi ночi. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на своi прудкi ноги, сподiваючись утекти вiд трьох калiк-примар, якi причепилися до нього.
– Оndе vas, hombre?[42 - Куди бiжиш, чоловiче? (Ісп.)] – гукнув паралiтик i, вiдкинувши своi милицi, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровiшi з усiх, якi будь-коли мiряли паризький брук.
Тим часом безногий, ставши на обидвi ноги, насунув Гренгуаровi на голову свою важку, залiзну жебрацьку миску, а слiпий палаючими очима глянув йому в обличчя.
– Де я? – спитав поет, зацiпенiвши вiд жаху.
– У Дворi чудес, – вiдповiла якась четверта мара, що пiдiйшла до них.
– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу слiпих, якi прозрiли, й безногих, якi бiгають; а де ж Спаситель?
У вiдповiдь пролунав зловiсний регiт.
Нещасний поет огледiвся навколо. І справдi, вiн опинився в тому страшному Дворi чудес, куди в таку пiзню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колi, де безслiдно зникали, мов дрiбнi крихiтки, служителi Шатле i мiськi стражники, якi попадали туди; у городищi злодiiв, цiй гидкiй бородавцi на обличчi Парижа; в канавi для нечистот, з якоi щоранку виливався i в яку щовечора вливався гнилий потiк порокiв, жебрацтва й бродяжництва, що заповнюе вулицi столиць; у потворнiм вулику, куди щовечора злiтались iз своею здобиччю всi трутнi суспiльного ладу; у притулку, де вiдбувалося лжезцiлення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвiти всiх народностей – iспанцi, iталiйцi, нiмцi, волоцюги всiх вiросповiдань – iудеi, християни, магометани, язичники – всi тi шахраi, якi вдень жебрали, вкритi намальованими ранами, вночi оберталися на розбiйникiв; словом, вiн опинився в тiй величезнiй гардеробнi, де в ту пору одягалися й роздягалися всi лицедii невмирущоi комедii, яку грабунок, проституцiя i вбивство грають на вулицях Парижа.
То був просторий майдан, неправильноi форми й погано вимощений, як i всi тогочаснi майдани Парижа. Скрiзь палали вогнища, навколо них кишiли дивнi купки людей, якi вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регiт, плач дiтей, жiночi голоси. Руки й голови тих людей, чорнi на яскравому тлi вогнищ, описували тисячi химерних рухiв. Часом на землi, де тремтiли вiдблиски вогню i величезнi розпливчастi тiнi, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса. Межi рас i видiв, здавалося, стерлись у цьому городищi, немов у якомусь пандемонiумi. Чоловiки, жiнки, тварини, вiк, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спiльним серед цього люду; все змiшувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собi спiльний для всiх вiдбиток.
При мiнливому i тьмяному вiдблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленiсть, мав змогу розглядiти навколо всього майдану його мерзенне облямування – жалюгiднi халупи, фасади яких, поточенi шашелем, покоробленi й перехнябленi, з одним чи двома освiтленими слуховими вiконцями, видавались йому в темрявi величезними головами потворних старих жiнок, що, сидячи в колi, клiпаючи очима, дивилися на шабаш.
То був якийсь новий свiт, небачений i нечуваний, потворний, фантастичний свiт, що кишiв i плазував довкола.
Дедалi дужче цiпенiючи вiд страху, затиснутий, мов у лещата, трьома жебраками, оглушений гавканням i виттям юрби, нещасний Гренгуар намагався зосередитись, пригадати, чи не субота сьогоднi, але всi тi зусилля були марнi; хiд його думок був порушений; i, сумнiваючись у всьому, вагаючись мiж тим, що бачив, i тим, що вiдчував, вiн невтомно ставив собi нерозв’язне запитання: «Якщо я iсную, то чи iснуе все навколишне? Якщо iснуе навколишне, то чи iсную я?»
Раптом серед загального гамору в натовпi пролунав рiзкий крик:
– Ведiмо його до короля! Ведiмо до короля!
– Пречиста Дiво, – пробурмотiв Гренгуар, – тутешнiй король, це, напевно, якийсь цап.
– До короля! До короля! – повторила юрба.
І поета потягли. Кожен намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своеi здобичi, виривали Гренгуара в iнших i ревiли: «Вiн наш!»
Камзол його, який i до того ледве тримався, вiддав боговi душу в цiй боротьбi.
Коли Гренгуар проходив майдан, його думки прояснилися. Незабаром вiдчуття реальностi знову повернулося до нього. Вiн уже почав звикати до навколишнього. Спочатку – чи то вiд його поетичноi фантазii, чи, може, прозаiчно кажучи, вiд порожнього шлунку – перед ним було щось наче iмла, туман, який затуляв навколишнi речi, й вiн бачив усе немов у кошмарi, в сновидiннях, що роблять хисткими контури, викривляють форму, об’еднують рiзнi предмети у величезнi брили, перетворюючи речi на химери, а людей на примари. Потiм цi галюцинацii поволi вiдiйшли, i вiн сприймав свiт уже спокiйнiше, розсудливiше. Дiйснiсть перемагала, вона лiзла на очi, плуталась попiд ногами й помалу руйнувала всю ту жахливу поезiю, яка, здавалося йому, була довкола. Вiн упевнився, що брiв не Стiксом, а болотом, i що не демони його пiдштовхували, а злодii, що не про душу його йдеться, а про життя (бо ж йому бракувало того цiнного посередника миру, який так успiшно став мiж бандитом i чесною людиною – гаманця з грiшми). Нарештi, придивившись ближче й спокiйнiше до цiеi оргii, Гренгуар зрозумiв, що попав не на шабаш, а до шинку.
Бо й справдi, Двiр чудес був тiльки шинком, але шинком розбiйникiв, червоним не тiльки од вина, а й вiд кровi.
Коли нарештi конвоiри в лахмiттi доставили його на мiсце, видовище, яке вiн побачив, аж нiяк не могло повернути його до поезii, навiть до поезii пекла. Це була найпрозаiчнiша й найгрубiша дiйснiсть корчми. Коли б це дiялося не в п’ятнадцятому столiттi, то можна було б сказати, що Гренгуар вiд Мiкеланджело опустився до Калло.
Навколо великого вогнища, що палало на широкiй, круглiй кам’янiй плитi, лижучи язиками полум’я розжаренi до червоного нiжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кiлька трухлявих столiв. Видно, тут не було жодного слуги, який би поставив iх паралельно або хоч подбав, щоб вони не стикалися пiд такими гострими кутами. На цих столах виблискували кухлi, мокрi вiд вина та браги, а навколо кухлiв виднiлося безлiч п’яних облич, багрових од вогню i вина. В одному мiсцi якийсь пузатий веселун гучно цiлував гладку дебелу повiю. У другому, лжесолдат – «штукар», кажучи злодiйським жаргоном, – посвистуючи, знiмав пов’язку iз своеi фальшивоi рани i розминав здорове, мiцне колiно, з самого ранку замотане безлiччю ганчiрок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собi на завтра «христову рану» з чистотiлу та бичачоi кровi. Через два столи вiд них «святенник» у вбраннi пiлiгрима монотонно гугнявив, молячись царицi небеснiй. Ще трохи далi епiлептик-початкiвець вчився у досвiдченого епiлептика викликати пiну на губах, жуючи мило. Поруч нiбито хворий на водянку позбувався своiх мнимих пухлин, а чотири чи п’ять злодiйок, якi сидiли бiля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечерi дитину, при тому змушенi були затуляти носи.
Через два столiття всi цi чудеса «видавалися при дворi, – як каже Соваль, – такими забавними, що задля розваги короля iх використано у вступi до чотириактного балету «Нiч», поставленого в театрi Птi-Бурбон». «Ще нiколи, – додае очевидець, який бачив цей балет 1653 року, – несподiванi метаморфози Двору чудес не були так вдало вiдтворенi. Досить елегантнi вiршi Бенсерада пiдготували нас до тих метаморфоз».
Скрiзь лунали грубий регiт i непристойнi пiснi. Кожен спiвав по-своему, просторiкував i лаявся, не зважаючи на сусiдiв. Усi цокалися кухлями, в супроводi того дзенькоту виникали сварки, бiйки, розбитими кухлями забiяки дерли один на одному лахмiття.
Великий пес сидiв, пiдiбгавши хвiст, i дивився на вогонь. Було на цьому гульбищi й кiлька дiтей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирiчний малюк мовчки примостився на високiй лавцi бiля столу, що сягав йому до пiдборiддя. Ще один поважно розмазував по столу лiй, що спливав iз свiчки. Четверта дитина, зовсiм маленька, сидячи в грязюцi, перехилилась у казан i вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що вiд тих звукiв Страдiварiус, мабуть, зомлiв би.
Коло вогнища стояла бочка, на бочцi сидiв жебрак. То й був король на своему тронi.
Тi трое, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, i вся галаслива юрба на мить принишкла, окрiм дитини, що шкребла казан.
Гренгуар не насмiлювався нi зiтхнути, нi пiдвести очi.
– Hombre, quita tu sombrero![43 - Знiми капелюха, чоловiче! (Ісп.)] – гукнув один з трьох жебракiв, якi привели його сюди.
І перш нiж поет зрозумiв, що означають цi слова, другий пройдисвiт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний i в спеку, й у дощ. Гренгуар зiтхнув.
Тим часом король з висоти своеi бочки повернувся до нього i запитав:
– Це що за нiкчема?
Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому iнший, той, що вранцi завдав першого удару по мiстерii, прогугнявивши пiд час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет пiдвiв голову. Перед ним i справдi сидiв Клопен Труйльфу.
Вiн був у тому самому лахмiттi, хоча й прикрашений знаками королiвськоi гiдностi. От тiльки виразка на його руцi вже зникла. В руцi у нього був ремiнний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в тi часи користувалися мiськi стражники, вiдтiсняючи натовп. На головi – щось кругле, загострене вгорi – чи то дитячий ковпачок, чи королiвська корона, трудно було розiбрати, бо обидвi цi речi схожi одна на одну.
Упiзнавши в королi Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи пiдбадьорився.
– Метре, – промурмотiв вiн. – Монсеньйоре… Сiр… Як менi вас величати? – спитав нарештi, дiйшовши до найвищих ступенiв титулування i не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.
– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величнiсть або друже. Тiльки не тягни. Що ти можеш сказати на свое виправдання?
«На свое виправдання? – подумав Гренгуар. – Це менi не подобаеться». – І почав, затинаючись:
– Я той, що сьогоднi вранцi…
– Пiд три чорти! – перебив його Клопен. – Твое iм’я, негiднику, й нiчого бiльше. Слухай. Ти стоiш перед трьома могутнiми володарями: передi мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинiв, наступником великого Кесаря, верховним володарем королiвства Арго, перед Матiасом Гуангадi Спiкалi, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчiркою на головi, та перед Гiйомом Руденьким, iмператором Галiлеi, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цiлуе шльондру. Ми – твоi суддi. Ти ввiйшов до королiвства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого мiста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабiжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелiчи своi чесноти.
– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честi бути кимось iз них… Я автор…
– Годi! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докiнчити. – Тебе повiсять. Це дуже просто, шановнi панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаем до ваших рук, так i ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що iх ви застосовуете до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворi. Треба ж час вiд часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвивае конопляна стьожка. Це надае шибеницi бiльшоi статечностi. Ну, друже, роздай мерщiй свое лахмiття цим панам. Я накажу тебе повiсити, щоб потiшити волоцюг, а ти вiддаси iм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед рiзного мотлоху е цiлком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церквi Сен-П’ер-о-Беф. У твоему розпорядженнi чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.
Ця промова звучала моторошно.
– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповiдуе, мов найсвятiший папа римський! – вигукнув iмператор Галiлеi, розбиваючи кухоль, щоб черепком пiдперти нiжку свого стола.
– Вельможнi iмператори й королi, – озвався Гренгуар спокiйно (до нього невiдомо як повернулася впевненiсть, i говорив вiн рiшуче), – схаменiться. Мое iм’я П’ер
Гренгуар, я той поет, моралiте якого показували сьогоднi вранцi у Великому залi Палацу.
– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, iй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранцi, ми не повиннi тебе вiшати ввечерi?
«Важко менi буде викрутитися з бiди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.
– Я не розумiю, – мовив вiн, – чому поетiв не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком – Гомер, злодiем – Меркурiй…
Клопен перебив його:
– Ти, видно, хочеш забити нам баки своею тарабарщиною? К чорту, дай себе повiсити i не комизься!
– Пробачте, вельможний королю Алтинiв, – вiдповiв Гренгуар, не здаючись. – Не поспiшайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…
Його жалiбний голос потонув у гаморi, що панував навколо. Хлопчик ще з бiльшим, нiж досi, завзяттям шкрябав свiй казан, а до всього того якась стара жiнка саме поставила на розжарений тринiжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогнi, i звуки тi нагадували крик дитячоi ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.
Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським i зовсiм п’яним iмператором Галiлеi, а тодi пронизливо крикнув:
– Тихо!
Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували свiй дует, тому вiн скочив iз своеi бочки, пхнув однiею ногою казан так, що той вiдкотився вiд дитини крокiв на десять, другою – перекинув сковороду й повагом вернувся на свiй трон, незважаючи на приглушений плач малого, нi на бурчання староi, вечеря якоi горiла красивим бiлим вогнем.
Труйльфу подав знак, i князь, i iмператор, i харцизники, й швендi стали пiдковою, оточивши Гренгуара, якого все ще мiцно тримали три пройдисвiти. То було пiвколо з лахмiття, милиць, мiшури, вил, сокир, тремтливих од пияцтва нiг, грубих голих рук, гидких, осовiлих i отупiлих облич. Клопен Труйльфу, немов дож перед сенатом, чи король перед палатою лордiв, або папа перед конклавом, пiдносився над усiм своiм рицарством злиднiв, по-перше, завдяки висотi своеi бочки, а подруге, завдяки якомусь гордовитому, грiзному й несамовитому виразовi, що запалював його очi i згладжував у дикому профiлi звiрячi риси розбiйника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.
– Слухай, – сказав вiн Гренгуаровi, погладжуючи по-репаною рукою свое потворне пiдборiддя, – я не розумiю, чому б тебе не повiсити. Це, здаеться, викликае у тебе огиду, що, зрештою, цiлком природно; ви, поряднi городяни, до цього не звикли. Ви робите з цього бознащо. А втiм, ми не бажаемо тобi зла. Ти можеш виплутатися з бiди. Хочеш пристати до нас?
Можна собi уявити враження, яке справила ця пропозицiя на Гренгуара, що вже втратив надiю зберегти життя i ладен був скласти зброю. Тепер вiн знову всiма силами схопився за можливiсть порятунку.
– Хочу, звичайно, ще й як! – сказав вiн.
– Ти згоден, – вiв далi Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?
– Коротких шпаг, саме так, – вiдповiв Гренгуар.
– Ти визнаеш себе членом громади вiльних городян? – запитав король Алтинiв.
– Вiльних городян, авжеж.
– Пiдданим королiвства Арго?
– Королiвства Арго.
– Волоцюгою?
– Волоцюгою.
– Вiд щирого серця?
– Вiд щирого серця.
– Май на увазi, тебе повiсять все одно.
– Хай йому чорт! – вигукнув поет.
– З тiею рiзницею, – незворушно провадив далi Клопен, – що тебе повiсять згодом, повiсять поряднi люди, бiльш урочисто, за рахунок славного мiста Парижа, на добрiй кам’янiй шибеницi. Це все-таки втiха.
– Безперечно, – вiдповiв Гренгуар.
– Є й ще переваги. Як вiльний городянин, ти не платитимеш нi за прибирання вулиць, нi на вбогих, нi за освiтлення мiста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.
– Хай буде так! – сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вiльний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий i ранiше, вельможний королю
Алтинiв, бо я – фiлософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur[44 - А фiлософiя i фiлософи охоплюють усе (латин.).], – як нам вiдомо.
Король Алтинiв насупив брови.
– Ти за кого мене вважаеш, друже? Що ти менi базiкаеш жаргоном угорського еврея? Я не знаю еврейськоi мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерiзати горло – це дiло, а зрiзати гаманець – нi.
Гренгуар силкувався сказати щось на свое виправдання, урвати дедалi бистрiший потiк гнiвних слiв.
– Прошу пробачити, ваша величнiсть. Це не по-еврейському, це латина.
– А я тобi кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не еврей i звелю тебе повiсити, ти, порiддя синагоги, разом з тим нiкчемним iудейським гендлярем, який стоiть бiля тебе i якого я сподiваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!
І Клопен показав пальцем на низенького угорського еврея, який зачепив Гренгуара своiм «facitote caritatem» i тепер, не розумiючи нiякоi iншоi мови, крiм латинськоi, здивовано дивився на короля Алтинiв, що так гнiвався на нього.
Нарештi його величнiсть Клопен заспокоiвся.
– Отже, пройдисвiте, – сказав вiн, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?
– Безперечно, – вiдповiв поет.
– Хотiти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намiрами юшки не заправиш, з ними хiба тiльки потрапиш до раю; але рай i Арго – рiзнi речi. Щоб тебе прийняли до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй-но обшукати опудало.
– Обшукаю кого завгодно, – вiдповiв Гренгуар.
Клопен подав знак. Кiлька арготинцiв десь пiшли i за хвилину повернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподiбних пiдставках для бiльшоi стiйкостi. Зверху була припасована поперечна жердина, а все це разом являло собою чудову переносну шибеницю, i Гренгуар мав приемнiсть бачити, як ii вмить поставили перед ним. Усе тут було, навiть мотузок, який грацiозно гойдався пiд перекладиною.
«Навiщо це вони майструють?» – занепокоено подумав Гренгуар.
Задзеленчали дзвiночки, i це поклало край його тривозi. Дзвенiло опудало, яке волоцюги пiдвiсили за шию до шибеницi. Опудало було схоже на те, яким одлякують птахiв – у червоному лахмiттi, i на ньому стiльки дзвiночкiв та бубонцiв, що iх вистачило б, аби прикрасити упряж тридцяти кастильських мулiв. Доки опудало гойдалося, дзвiночки дзвенiли, помалу затихаючи, i нарештi зовсiм стихли: опудало, пiдкоряючись закону маятника, який витiснив водяний i пiсковий годинник, повисло нерухомо.
Тодi Клопен показав Гренгуаровi на стару розхитану лавку, поставлену пiд опудалом:
– Лiзь сюди!
– Хай йому чорт! – запротестував був Гренгуар. – Я можу скрутити собi в’язи. Ваша лава шкутильгае, як двовiрш Марцiала: одна нога в неi – гекзаметр, друга – пентаметр.
– Лiзь! – повторив Клопен.
Гренгуар вилiз на лаву i, трохи побалансувавши, нарештi став рiвно.
– Тепер, – вiв далi король Алтинiв, – заклади праву ногу за лiву i стань на носок.
– Ваша величнiсть, – благально мовив Гренгуар, – невже ви так хочете, щоб я зламав руку чи ногу?
Клопен похитав головою.
