скачать книгу бесплатно
– Ну й клята Перета Кальбот! На все здатна!
– Слава! Слава!
– Я задихаюся!
– А он у того вуха нiяк не пролазять!
І так далi, й так далi…
Треба однак вiддати належне нашому друговi Жеановi. Вiн один серед цього шабашу не залишав свого мiсця, тримаючись за верхiвку колони, як юнга за щоглу. Вiн бiснувався, шаленiв i, широко роззявивши рота, верещав так, що вже й чути не було – не тому, що його заглушав загальний гамiр, а тому, що верещання Жеана вже перейшло межi рiзких звукiв, якi може сприймати людський слух, тобто перевищило дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вiсiм тисяч – за Бiо.
Щодо Гренгуара, то вiн спершу розгубився, але швидко опанував себе. Вiн уже звик до зрадливостi долi.
– Продовжуйте виставу! – втрете крикнув вiн своiм машинам-комедiантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, i раптом йому спало на думку й собi показатися через вiконечко каплицi, хоча б тiльки заради того, щоб потiшитися, зробивши гримасу перед цiею невдячною юрбою. «Та нi, це було б недостойно мене; нiякоi помсти! Борiмося до кiнця! – казав вiн сам до себе. – Влада поезii над народом велика; я наверну цих людей на добру путь. Побачимо, що переможе – гримаси чи художне слово».
Та ба! Вiн залишився единим глядачем своеi мiстерii.
Тепер стало ще гiрше, нiж було досi. Гренгуар бачив тiльки спини.
А втiм, я помиляюсь. Той терплячий товстун, з яким Гренгуар у якусь критичну мить уже радився, сидiв, як i ранiше, обличчям до сцени. Що ж до Жiскети та Лiенарди, то вони вже давно втекли.
Гренгуар був до глибини душi зворушений вiрнiстю свого единого глядача. Пiдiйшов до нього i, обережно торкнувшись його руки (бо товстун, опершись на балюстраду, куняв), сказав:
– Дякую вам, добродiю.
– За що, пане? – спитав товстун, позiхаючи.
– Я бачу, – вiдповiв поет, – що вам докучае весь цей гамiр, який перешкоджае спокiйно слухати п’есу. Та будьте певнi: ваше iм’я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажiть, як вас звуть?
– Рено Шато, хранитель печатки паризькоi тюрми Шатле, до ваших послуг.
– Пане, ви тут единий прихильник муз, – сказав Гренгуар.
– Ви дуже люб’язнi, пане, – вiдповiв хранитель печатки Шатле.
– Ви едина людина, – вiв далi Гренгуар, – яка уважно слухала мiстерiю. Сподобалась вона вам?
– Гм, гм! – вiдповiв товстун, ще не зовсiм прокинувшись. – Це справдi доволi забавно.
Гренгуаровi довелося задовольнитися цiею похвалою, бо грiм оплескiв, змiшаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав iхню розмову. Папу блазнiв обрали.
– Слава! Слава! Слава! – ревла юрба.
Пика, яка в ту мить красувалася в отворi розетки, була й справдi гiдна подиву. Пiсля всяких п’ятикутних, шестикутних та iнших химерних облич, що одне за одним з’являлися в отворi, не досягаючи того взiрця потворностi, який у збудженiй уявi створила собi юрба, тiльки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збiговисько й викликати бурхливе захоплення. Сам метр Копеноль аплодував iй, i навiть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях, – а тiльки Бог знае, якого високого рiвня потворностi могло досягти його обличчя, – визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Не будемо й намагатися вiдтворити в уявi читача цього чотиригранного носа, пiдковоподiбного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лiвого ока, тодi як праве зовсiм зникало пiд величезною бородавкою, кривих, пощерблених зубiв, схожих на зубастий мур фортецi, трiснуту губу, над якою стирчав, немов слонове iкло, один iз зубiв, роздвоеного пiдборiддя. Та ще важче вiдтворити вираз цього обличчя, якусь сумiш злоби, подиву i смутку. Спробуйте-но уявити собi цей образ.
Схвалення було одностайним. Усi кинулись до каплицi. Звiдти, трiумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнiв. І тiльки тепер подив i захоплення юрби досягли своеi вершини. Гримаса була його справжнiм обличчям.
Точнiше, вiн увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудим волоссям, мiж плечима – здоровенний горб, другий, такий же – на грудях; ноги такi кривi, що сходилися тiльки в колiнах, схожi на два серпи, з’еднанi ручками; широкi ступнi, потворнi руки. І при всiй цiй потворностi – якийсь грiзний вираз сили, спритностi та вiдваги, – дивний виняток iз споконвiчного правила, за яким i сила, i краса е наслiдком гармонii. Ось якого папу обрали собi блазнi.
Здавалося, що це розбитий, а потiм невдало злiплений велетень.
Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозi каплицi, нерухома, кремезна i майже однакова завширшки i завдовжки, «квадратна в своiй основi», як сказала одна велика людина, то по ii напiвчервоному, напiвфiолетовому одягу, всiяному срiбними дзвiночками, i передусiм по ii неперевершенiй потворностi юрба одразу впiзнала, хто це, i в один голос закричала:
– Та це ж Квазiмодо, дзвонар! Квазiмодо, горбань iз Собору Паризькоi Богоматерi! Квазiмодо одноокий! Квазiмодо кривоногий! Слава! Слава!
Видно, бiдолаха мав багатий набiр прiзвиськ.
– Стережiться, вагiтнi жiнки! – гукали школярi.
– І тi, що хочуть завагiтнiти! – додав Жеан.
Жiнки й справдi затуляли обличчя руками.
– Ох! Огидна мавпа! – мовила одна.
– Така ж зла, як i бридка! – додавала друга.
– Справжнiсiнький чорт! – кидала третя.
– Я, на лихо, живу бiля Собору й цiлiсiньку нiч чую, як вiн тиняеться по даху.
– Разом з котами.
– Вiн завжди на наших дахах.
– І зурочуе нас крiзь димарi.
– Одного вечора ця страшенна пика зазирнула до мене у вiкно. Я подумала, що то якийсь чоловiк. Ну й злякалася ж!
– Я певна, що вiн лiтае на шабаш. Якось залишив мiтлу в ринвi на моему даху.
– От бридка пика!
– От мерзенна душа!
– Тьху!
Чоловiки, навпаки, були в захватi й плескали в долонi.
Квазiмодо, який викликав це сум’яття, все ще стояв у дверях каплицi, нерухомий, похмурий i серйозний, дозволяючи милуватися собою.
Один школяр, здаеться, Робен Пуспен, пiдбiг ближче i зареготав йому просто в обличчя. Квазiмодо взяв його за пояс i вiдкинув крокiв на десять у натовп. І все це – не кажучи нi слова.
Захоплений метр Копеноль пiдiйшов до нього.
– Істинний хрест! Найсвятiший отче, досконалiшоi потворностi я нiколи в життi не бачив. Ти гiдний бути папою не тiльки в Парижi, а навiть у Римi.
Кажучи це, вiн весело поплескав Квазiмодо по плечу. Той не ворухнувся.
Копеноль вiв далi:
– З таким чортом, як ти, я б охоче гульнув, хай би це менi коштувало навiть дюжину новiсiньких турських лiврiв! Що ти на це скажеш?
Квазiмодо мовчав.
– Істинний хрест! – вигукнув панчiшник. – Ти що, глухий?
Дзвонар i справдi був глухий.
Тим часом поведiнка Копеноля починала, видно, дратувати Квазiмодо; вiн раптом обернувся до нього i так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, як бульдог вiд кота.
І тодi навкруг цiеi дивовижноi постатi утворилося коло остраху i пошани радiусом щонайменше п’ятнадцять крокiв. Якась бабця пояснила метровi Копенолю, що Квазiмодо глухий.
– Глухий! – по-фламандськи грубо зареготав панчiшник. – Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!
– Стривай! Я знаю його! – вигукнув Жеан, злiзши нарештi iз своеi капiтелi, щоб краще розгледiти Квазiмодо. – Це ж дзвонар мого брата архiдиякона. Добридень, Квазiмодо!
– Чорт, а не людина! – сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись вiд свого падiння. – Подивишся на нього – горбань. Почне йти – кульгавий. Гляне на тебе – одноокий. Заговориш до нього – глухий. Та чи е хоч язик у цього Полiфема?
– Вiн говорить, коли захоче, – сказала стара. – Оглух вiд дзвонiв. Вiн не нiмий.
– Тiльки цього ще йому бракуе, – зауважив Жеан.
– Та й одне око у нього зайве, – докинув Робен Пуспен.
– Е, нi, – розсудливо промовив Жеан. – Одноокий значно бiльший калiка, нiж слiпий. Бо одноокий бачить, чого вiн позбавлений.
Тим часом усi жебраки, всi слуги, усi злодюжки разом iз школярами гуртом рушили до шафи судових писарiв по картонну тiару та мантiю блазенського папи. Квазiмодо мовчки, навiть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потiм його посадили на строкато розмальованi ношi. Дванадцять членiв братства блазнiв пiдняли його на плечi, якась гiрка i презирлива радiсть розцвiла на похмурому обличчi циклопа, коли вiн побачив бiля своiх кривих нiг голови усiх цих гарних, струнких чоловiкiв. Потiм, за встановленим звичаем, уся процесiя галасливих обiдранцiв перед тим, як вийти на паризькi вулицi та майдани, почала обходити внутрiшнi галереi Палацу правосуддя.
VI. Есмеральда
Нам приемно повiдомити читачiв, що Гренгуар i його п’еса стiйко витримали весь цей гармидер. Спонукуванi ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно iх слухав. Вiн примирився з навколишнiм галасом i вирiшив не здаватися до кiнця, все ще сподiваючись привернути увагу глядачiв до своеi п’еси. Цей промiнь надii став ще яснiший, коли Гренгуар побачив, що Квазiмодо, Копеноль i весь кортеж папи блазнiв з великим галасом покидають зал. Юрба жадiбно ринула за ними.
– Чудово! – промовив Гренгуар сам до себе. – Нарештi всi цi бешкетники йдуть геть.
На жаль, «бешкетниками» були всi глядачi. За якусь мить Великий зал збезлюднiв.
Щоправда, кiлька глядачiв iще лишилось, однi сидiли самотньо, iншi юрмилися групками навкруг колон; це були старi люди, дiти, яким набридли галас i метушня. Кiлька школярiв усе ще сидiли на пiдвiконнях i звiдти дивились на майдан.
«Ну що ж, – подумав Гренгуар, – i цих досить, щоб дослухати до кiнця мою мiстерiю, iх, звiсно, мало, зате ця публiка добiрна, освiчена».
Проте за кiлька хвилин з’ясувалося, що нема кому виконувати симфонiю, яка мала справити особливо сильне враження при появi Пречистоi Дiви. Гренгуар згадав, що всiх його музикантiв захопила з собою процесiя папи блазнiв.
– Не зважайте, грайте далi! – стоiчно вигукнув поет.
І пiдiйшов до групи городян, котрi начебто говорили про його твiр. Ось уривок розмови, який вiн почув:
– Метре Шеннто, ви знаете Наваррський палац, що належав пановi де Немуру?
– Авжеж, навпроти Бракськоi каплицi.
– Так оце недавно казна вiддала його в оренду живописцевi Гiйому Александру за шiсть паризьких лiврiв i вiсiм су на рiк.
– Як зростае орендна плата!
«Ну що ж! – зiтхаючи, подумав Гренгуар. – Зате iншi слухають».
– Друзi! – зненацька крикнув один з молодих пустунiв, що сидiли на пiдвiконнi. – Есмеральда! Есмеральда на майданi!
Це слово справило магiчний ефект. Усi, хто ще був у залi, повторюючи: «Есмеральда! Есмеральда!», кинулись до вiкон, вилазили на пiдвiконня, аби побачити, що дiеться на майданi.
В той же час на вулицi почулися гучнi оплески.
– Що то за Есмеральда? – у розпачi стискаючи руки, промовив Гренгуар. – О Боже мiй! Тепер, видно, iх не одiрвеш од вiкон.
Обернувшись до мармуровоi плити, вiн побачив, що актори не грають. Юпiтер, який саме в цей час мав з’явитись iз своею блискавкою, нерухомо стояв унизу бiля сцени.
– Мiтель Жiборн! – сердито крикнув поет. – Чого ти там застряв? Твiй вихiд! Лiзь нагору!
– На жаль, не можу, – вiдповiв Юпiтер. – Якийсь школяр забрав драбину.
Гренгуар глянув на сцену: драбина й справдi зникла. Усяке сполучення мiж зав’язкою та розв’язкою п’еси було перерване.
– Телепень! – пробурмотiв вiн. – І навiщо йому здалася ця драбина?
– Щоб глянути на Есмеральду, – жалiбно пояснив Юпiтер. – «Стривай, – сказав цей школяр, – ось нiкому не потрiбна драбина», – i забрав ii.
Це був останнiй удар. Гренгуар сприйняв його покiрно.
– Ідiть усi к бiсу! – гукнув вiн до комедiантiв. – Якщо менi заплатять, я розрахуюся з вами.
І вiн, похнюпившись, вiдступив, але вiдступив останнiй, як вiдступае полководець, що хоробро бився до кiнця.
Спускаючись покрученими сходами Палацу, вiн цiдив крiзь зуби:
– Ну й збiговисько вiслюкiв та дурнiв цi парижани! Приходять, щоб послухати мiстерiю, i зовсiм ii не слухають. iм усе цiкаво: Клопен Труйльфу, кардинал, Копеноль, Квазiмодо, сам чорт, тiльки не Пречиста Дiва. Коли б я знав, то показав би вам Пречистих Дiв, йолопи, аякже! А сам я? Прийшов побачити лиця глядачiв, а побачив тiльки спини! Бути поетом i мати успiх, гiдний якогось шарлатана! Щоправда, й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнаннi серед московитiв. Але хай мене дiдько вхопить, коли я знаю, що то за «Есмеральда»! І що воно за слово? Певно, щось египетське!
Книга друга
I. Вiд Харiбди до Сцiлли
У сiчнi смеркае рано. На вулицях вже посутенiло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Темрява була до душi йому; хотiлося скорiше дiстатися до якоiсь безлюдноi вулички, щоб там на дозвiллi помiркувати, дати фiлософовi накласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, фiлософiя була тепер його единим притулком, бо вiн не мав де переночувати. Пiсля блискучого провалу п’еси, вiн не насмiлювався повернутись до помешкання, яке наймав на Складськiй вулицi, проти Сiнноi пристанi. Гренгуар розраховував, що, одержавши винагороду за свою епiталаму, вiддасть пiврiчний борг за житло метровi Гiйому Ду Сiру, вiдкупниковi мiського мита з торговцiв худобою, а той борг становив дванадцять паризьких су – тобто в дванадцять разiв бiльше вiд того, що вiн мав на цiм свiтi, разом iз штаньми, сорочкою i капелюхом. Зупинившись бiля хвiртки тюрми при Святiй Каплицi, Гренгуар хвилину розмiрковував, де ж йому переночувати, яку з паризьких вулиць обрати для цього. Раптом пригадав, що минулого тижня бачив на Шевськiй вулицi, бiля дверей будинку одного з радникiв парламенту, кам’яну приступку, з якоi сiдають верхи на мулiв, i тодi ж подумав, що при потребi вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Вiн подякував долi, яка послала йому таку щасливу думку. Але, зiбравшись уже перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в лабiринт Сiте, де ще й тепер звиваються старi вулицi-сестри – Бондарська, Стара Суконна, Шевська, Єврейська та iншi – тiльки вже з дев’ятиповерховими будинками, Гренгуар зненацька побачив процесiю папи блазнiв: при свiтлi смолоскипiв, пiд звуки його, Гренгуарового оркестру, страшенно галасуючи, вона теж виходила з Палацу правосуддя, перетинаючи дорогу. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Гренгуар квапливо подався геть. Невдача з п’есою сповнила поетову душу такою гiркотою, що все хоч якось пов’язане з сьогоднiшнiм святом дратувало його й завдавало ще бiльшого болю.
Вiн хотiв пiти мостом Сен-Мiшель, та по ньому бiгали дiтлахи iз смолоскипами й трiскачками.
– Хай iм чорт, цим потiшним вогням! – пробурмотiв Гренгуар i повернув до мосту Мiняйл. На будинках, перед мостом, висiло три великих полотнища – iз зображеннями короля, дофiна та Маргарити Фландрськоi – i шiсть малих, на яких були намальованi «парсуни» ерцгерцога Австрiйського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французькоi, позашлюбного сина герцога Бурбонського; все освiтлювали смолоскипи. Юрба була в захватi.
– Щасливий цей Жеан Фурбо, художник! – тяжко зiтхнувши, мовив Гренгуар i повернувся спиною до полотнищ. Перед ним була вулиця; вона видавалася темною та безлюдною, i Гренгуар сподiвався сховатися там вiд святкового гамору й блиску. Поет рушив углиб ii. Але одразу ж зачепився за щось i впав. Там була в’язка гiлочок iз святкового деревця, яку судовi писарчуки з нагоди торжества поклали вранцi пiд дверима голови суду. Гренгуар мужньо витерпiв i це. Пiдвiвся й пiшов до рiчки. Поминувши вежi цивiльного та кримiнального суду й пройшовши вздовж високого муру королiвських садiв пiщаним, незабрукованим берегом, де болото сягало йому до кiсточок, Гренгуар дiстався до захiдноi частини Сiте i якийсь час розглядав Коров’ячий острiвець, якого нинi вже не видно – вiн зник пiд бронзовим конем Нового мосту. Цей острiвець видався Гренгуаровi якоюсь чорною масою, вiддiленою вiд нього вузьким струмком, що бiлiв у темрявi. При мерехтливому тьмяному свiтлi вогника там можна було розгледiти якийсь наче курiнь, схожий на вулик; у ньому поромник – перевiзник корiв ховався на нiч.
