скачать книгу бесплатно
– Слухай, друже! Ти надто багато базiкаеш. Ось коротко, чого вiд тебе вимагають: ти станеш на носок лiвоi ноги, як я тобi казав; так ти зможеш дотягтися аж до кишенi опудала; залiзеш до неi i витягнеш звiдти гаманець. І якщо все це ти зробиш так, що не задзвонить жоден дзвiночок – твое щастя: ти станеш волоцюгою. Ми потiм тiльки вiсiм днiв лупцюватимемо тебе.
– Боже милостивий! Доведеться бути обережним, – вигукнув Гренгуар. – А якщо дзвiночки задзвенять?
– Тодi тебе повiсять. Зрозумiло?
– Нiчого не розумiю, – вiдповiв Гренгуар.
– Послухай ще раз. Ти обшукаеш опудало i витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвiночок – тебе повiсять. Розумiеш?
– Авжеж, – сказав Гренгуар. – Це я розумiю. А потiм?
– Якщо тобi пощастить украсти гаманець так, щоб нiхто не почув жодного звуку, ти станеш волоцюгою i тебе лупцюватимуть вiсiм днiв пiдряд. Сподiваюсь, тепер ти все розумiеш?
– Нi, ваша величнiсть. Тепер я вже зовсiм нiчого не розумiю. Що ж я на цьому виграю? Повiсять – у першому випадку, поб’ють – у другому…
– А бути волоцюгою? – спитав Клопен. – Хiба цього мало? Та й лупцювання буде тобi ж на користь – це привчить тебе до побоiв.
– Щиро вдячний! – вiдповiв поет.
– Ну-бо, жвавiше! – гукнув король, тупаючи ногою по своiй бочцi, що загула, мов величезний барабан. – Обшукай опудало, та й годi. Востанне попереджаю тебе: якщо почую брязкiт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замiсть опудала.
Банда арготинцiв схвалила слова Клонена оплесками i, утворивши круг шибеницi коло, безжалiсно реготала. Гренгуар зрозумiв, що для них це просто весела розвага, i тому можна всього сподiватися. Розраховувати йому було нi на що – в цьому страшному випробуваннi лишалася зовсiм крихiтна надiя на успiх. Поет вирiшив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обiбрати i яке, певно, було легше розчулити, нiж волоцюг. Безлiч дзвiночкiв з мiдними сердечками видавалися йому мiрiадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати i вжалити його.
– Ох! – пробурмотiв Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб мое життя залежало вiд ледь помiтного коливання найменшого з цих дзвiночкiв? О! – додав вiн, побожно склавши руки. – Дзвiночки, не дзвенiть! Бубонцi, не брязкотiть.
Потiм спробував ще раз звернутися до Труйльфу.
– А якщо повiе вiтер? – спитав.
– Тебе повiсять, – не вагаючись, вiдповiв той.
Побачивши, що йому нема на що сподiватися – нi на вiдстрочку, нi на зволiкання, нi на можливiсть якось вiдкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долi. Заклав праву ногу за лiву, став на носок лiвоi ноги i простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, вiн, стоячи на однiй нозi, захитався на лавцi, що була тiльки на трьох нiжках; машинально схопився за опудало, втратив рiвновагу й важко впав на землю, зовсiм оглушений фатальним дзвоном безлiчi бубонцiв опудала, яке вiд поштовху його руки описало коло, а потiм велично загойдалося мiж двома стовпами.
– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землi, наче мертвий.
Над головою вiн чув зловiсний передзвiн, диявольський регiт волоцюг i голос Труйльфу:
– Пiднiмiть-но цього телепня i негайно повiсьте!
Гренгуар пiдвiвся. Опудало вже вiдчепили, щоб звiльнити мiсце для нього.
Арготинцi примусили його вилiзти на лаву. Клопен пiдiйшов, накинув йому на шию зашморг i сказав, поплескуючи по плечу:
– Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навiть коли б у твоему черепi були кишки самого папи.
Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, вiн озирнувся навколо. Нiякоi надii: всi реготали.
– Бельвiне Зiрко, – звернувся король Алтинiв до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, – лiзь на поперечку.
Бельвiн Зiрка спритно вилiз на поперечну жердину, i за мить Гренгуар, пiдвiвши очi, з жахом побачив його над своею головою.
– Тепер, – сказав Клопен, – тiлькино я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб’еш з-пiд цього лаву; ти, Франсуа Сливокрад, повиснеш на ногах цього пройдисвiта, а ти, Бельвiне, стрибнеш йому, на плечi; всi трое разом, зрозумiли?
Гренгуар здригнувся.
– Готовi? – спитав Клопен Труйльфу трьох арготинцiв, ладних кинутися на Гренгуара, мов три павуки на муху. Нещасна жертва переживала страхiтливi хвилини чекання, поки Клопен спокiйно пiдштовхував ногою у вогонь гiлочки виноградноi лози, якi ще не загорiлися. – Готовi? – повторив вiн i вже розвiв руки, щоб плеснути в долонi. Ще секунда – i все було б скiнчено.
Але раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподiвана думка.
– Стривайте! – вигукнув вiн. – Я ж геть забув… За нашим звичаем, не можна повiсити чоловiка, не спитавши, чи не знайдеться жiнки, яка захоче взяти його собi. Ну, друже, це твоя остання надiя. Одружишся або зi шльондрою, або з мотузкою.
Цей циганський звичай, хоч яким дивним вiн може видатися читачевi, iснуе ще й досi, i про нього докладно розповiдаеться у старовинному англiйському законодавствi. Прочитайте в «Нотатках Берiнгтона».
Гренгуар зiтхнув з полегкiстю. Це вже вдруге за пiвгодини вiн повертав до життя, тому не вельми й вiрив у таке щастя.
– Гей! – крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. – Гей! Баби, дiвки! Чи знайдеться серед вас якась вiдьма чи хвойда, що захоче взяти собi цього гультяя? Агов! Колето Стельмашихо! Елiзабето Знайдена! Сiмоно Жодуiн! Берардо Фануель! Марiе Кульгава! Тонна Довготелеса! Мiтель Щоката! Клодiно Гризивухо! Матюрiно Жiрону! Ізабо ла Тьерi! Агов! Пiдiйдiть-но подивiться! Мужчина задарма! Хто хоче?
Гренгуар у тому жалюгiдному станi був, безперечно, мало привабливий. Жiнки байдуже поставилися до цiеi пропозицii. Нещасний чув, як вони вiдповiдали: «Нi-нi, вiшайте його, нам буде втiха».
І все-таки три жiнки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дiвка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол фiлософа. Одежина була зношена й мала бiльше дiрок, нiж решiтка, на якiй смажать каштани. Дiвка скривилася.
– Старе дрантя! – пробубонiла вона i звернулась до Гренгуара: – Ану, покажи твiй плащ.
– Я загубив його.
– Капелюх?
– Його в мене забрали.
– Черевики?
– Вони вже майже без пiдметок.
– Гаманець?
– На жаль, – затинаючись, промовив Гренгуар, – я не маю нi денье.
– То хай тебе повiсять, i ти ще й подякуй! – вiдрiзала вона i вiдвернулась.
Пiдступила друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, – така огидна, що навiть у Дворi чудес iй не було рiвнi. Обiйшла круг Гренгуара. Той затремтiв вiд страху, що iй захочеться його взяти. Але вона процiдила крiзь зуби:
– Занадто худий! – i пiшла геть.
Третьою була дiвчина, досить свiжа й не дуже погана.
– Врятуй мене! – стиха промовив до неi неборак. Вона деякий час спiвчутливо дивилася на нього, потiм опустила очi, пом’яла пальцем складку спiдницi й зупинилась, не знаючи, що iй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним ii рухом. Це був останнiй проблиск надii.
– Нi, – нарештi промовила дiвчина, – нi! Гiйом Вислощокий поб’е мене. – І вона пiрнула в юрбу.
– Не щастить тобi, друже, – сказав Клопен. І, випроставшись на бочцi, на превелику втiху присутнiх, наслiдуючи оцiнщика аукцiона, вигукнув:
– Бiльше нiхто його не хоче? Нiхто не хоче – раз! Нiхто не хоче – два! Нiхто не хоче – три! – Вiн обернувся до шибеницi, кивнув головою i сказав: – Лишився за тобою!
Бельвiн Зiрка, Андрi Рудий i Франсуа Сливокрад пiдступили до Гренгуара.
В цю мить серед арготинцiв пролунало:
– Есмеральда! Есмеральда!
Гренгуар затремтiв i озирнувся в той бiк, звiдки долинали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дiвчину – уособлення невинностi i вроди.
То була циганка.
– Есмеральда! – промовив Гренгуар, вражений, незважаючи на свое хвилювання, тiею швидкiстю, з якою це магiчне слово пов’язало спогади про все, що вiн пережив того дня.
Здавалося, що це незвичайне створiння поширювало владу своеi чарiвностi й краси навiть на Двiр чудес.
Арготинцi й арготинки покiрно давали iй дорогу, а iхнi дикi обличчя прояснювалися вiд самого ii погляду.
Дiвчина легко пiдiйшла до засудженого, гарненька Джалi дрiботiла за нею. Гренгуар стояв нi живий нi мертвий. Якийсь час циганка мовчки дивилася на нього.
– Ви збираетесь повiсити цього чоловiка? – поважно спитала вона Клопена.
– Так, сестро, – вiдповiв король Алтинiв, – хiба що ти захочеш узяти його собi за чоловiка.
Вона скорчила свою чарiвну гримаску, закопиливши нижню губку, i сказала:
– Беру!
І тодi Гренгуар твердо повiрив: усе, що дiеться з ним од самого ранку – сущий сон, який тривае й досi.
Бо й справдi, такий поворот, хоч i приемний, був надто крутий.
Поетовi зняли з шиi зашморг i наказали злiзти з лави. Вiн мусив сiсти, – надто велике було потрясiння.
Не промовивши нi слова, князь Циганський принiс глиняний кухоль. Циганка подала його Гренгуаровi.
– Киньте його на землю, – сказала вона.
Кухоль розбився на чотири черепки.
Тодi князь Циганський, поклавши на чоло Гренгуаровi й циганцi своi руки, промовив:
– Брате, вона – твоя дружина; сестро, вiн – твiй чоловiк. На чотири роки. Ідiть.
VII. Шлюбна нiч
За кiлька хвилин наш поет опинився в невеличкiй кiмнатцi iз стрiлчастим склепiнням, затишнiй, добре натопленiй. Вiн сидiв за столом, котрий, здавалося, тiльки й чекав, коли на ньому появиться якесь iство iз шафки, що висiла на стiнi; а далi Гренгуар бачив лiжко i перебування наодинцi з гарненькою дiвчиною. Пригода скидалася на чарiвну казку. Поет уже серйозно починав вважати себе за одного з ii персонажiв. Раз у раз вiн роздивлявся навколо, мовби хотiв упевнитися, чи тут iще вогненна колiсниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тiльки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. І ще вiн час вiд часу поглядав на дiри свого камзола – намагався повернутися до дiйсностi й не вiдiрватися зовсiм вiд землi. Це була та нитка, за яку вiн тримався, коли розум витав у фантастичних просторах.
Дiвчина, здавалося, не звертала на нього нiякоi уваги. Крутилася по кiмнатi, то тут, то там, пересувала якийсь стiльчик, розмовляла iз своею кiзкою, часом корчила гримаски. Нарештi вона сiла до столу, i Гренгуар мiг досхочу на неi надивитися.
Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви такi щасливi, що лишилися нею i тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бiгали на березi рiчки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, рiзко змiнюючи напрямок, перелiтала з кущика на кущик, немов цiлуючи кiнчик кожноi гiлки. Щодо мене, то я цiлi днi ганявся за такими бабками i то були найприемнiшi, найкраще використанi днi мого життя. Згадайте, з яким любовним зацiкавленням ваша думка i ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестiли, бринiли, свистiли, гули, а в центрi того вихору трiпотiв якийсь невловимий образ, затiнений швидкiстю власного руху. Ефiрне створiння, яке невиразно вимальовувалося крiзь трiпотiння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було нi торкнутися, нi побачити. І коли нарештi бабка сiдала вiдпочивати на гострому кiнчику очеретини, i ви, тамуючи подих, могли розгледiти видовженi прозорi крила, довгий емалевий одяг, двое кришталевих очей, – який подив охоплював вас, i як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тiнь, а чарiвна iстота – на химеру. Згадайте цi враження, i ви легко зрозумiете, що вiдчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досi бачив лише невиразно у вихорi танцю, спiву i метушнi.
Поет глибше й глибше поринав у своi марення.
«Так от що воно таке Есмеральда! – думав вiн, замрiяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створiння! Вулична танцiвниця! Так багато й так мало! Це вона сьогоднi ввечерi врятувала менi життя. Мiй злий генiй! Мiй добрий ангел! Чарiвна жiнка, слово честi! Вона безтямно закохана, коли рiшилася захопити мене в такий спосiб. До речi, – раптом пiдвiвшись, сказав вiн собi, пойнятий тим вiдчуттям реальностi, яке становило суть його вдачi i фiлософii, – я не зовсiм уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки ii чоловiк!»
З цiею думкою, що вiдбилася в його очах, вiн пiдiйшов до дiвчини так войовничо i так галантно, що вона вiдсахнулася.
– Чого вам треба? – запитала.
– Ви ще питаете, чарiвна Есмеральдо? – вiдповiв Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.
Циганка здивовано глянула на нього.
– Не розумiю, що ви хочете сказати.
– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалi бiльше запалюючись, певен, що вiн, зрештою, мае справу лише з цнотливiстю Двору чудес. – Хiба я не твiй, любонько? Хiба ти не моя?
І вiн простодушно обняв ii за стан.
Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кiнцi кiмнати, зiгнулась i, тримаючи в руцi невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звiдки цей кинджал у неi взявся; вона стояла розгнiвана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; нiздрi ii роздувалися, очi метали блискавицi. Тут i кiзка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увiнчаний двома гарненькими позолоченими i дуже гострими рiжками. Усе це сталося за одну мить.
Барвиста бабка перетворилася на осу i тiльки й чекала, щоб ужалити.
Наш фiлософ сторопiв i спантеличено дивився то на кiзку, то на дiвчину.
– Пречиста Дiво! – вигукнув нарештi, отямившись. – Ото двi забiяки!
Циганка теж заговорила:
– А ти, видно, зухвалий пройда!
– Пробачте, панночко, – всмiхаючись, мовив Гренгуар. – Але навiщо ж тодi ви взяли мене за чоловiка?
– А було б краще, якби тебе повiсили?
– То, виходить, – мовив вiн, трохи розчарований у своiх любовних сподiваннях, – виходить, одружуючись зi мною, ви думали тiльки про те, щоб урятувати мене вiд шибеницi?
– А що б iще я могла думати?
Гренгуар прикусив губи.
– От тобi й на! – пробурмотiв вiн. – Видно, перемога Купiдона тут не така безперечна, як менi здавалося. Але навiщо ж було тодi розбивати нещасний кухоль?
Кинджал Есмеральди й роги кiзки все ще були готовi до оборони.
– Панно Есмеральдо, – мовив поет, – укладiмо перемир’я. Я не писарчук iз Шатле й не побiжу доносити, що ви, порушуючи наказ пана паризького прево, тримаете зброю. Але ви повиннi знати, що вiсiм днiв тому суд оштрафував Ноеля Лекрiвена на десять паризьких су за те, що вiн носив шпагу. Та мене це не стосуеться. Переходжу до дiла. Клянуся вам вiчним спасiнням, що без вашоi згоди i дозволу я не пiдiйду до вас; тiльки дайте менi повечеряти.
