скачать книгу бесплатно
– Яка вона свiжа й весела, наче вже вдовиця!
– Хай вам чорт! – пробурмотiв метр Андрi Мюнье.
– Метре Андрi, – знову озвавсь од своеi колони Жеан, – замовкни, а то я впаду тобi на голову.
Метр Андрi глянув угору, неначе вимiрюючи очима висоту колони i визначаючи вагу шибеника, про себе помножив iх на квадрат швидкостi й замовк.
Жеан, лишившись переможцем, зловтiшно вiв далi:
– А я б зробив це, хоч я й брат архiдиякона.
– Ну й гарнi ж нашi унiверситетськi сановники! У такий день, як нинi, не вшанували наших привiлеiв! У мiстi деревце та вогнище, у старому Сiте – мiстерiя, вибори папи блазнiв i фламандськi посли, а в Унiверситетi – нiчогiсiнько!
– А тим часом майдан Мобер досить великий! – сказав один iз школярiв, якi сидiли на пiдвiконнi.
– Геть ректора, виборцiв i економiв! – вигукнув Жеан.
– Треба сьогоднi ввечерi на Веселому Полi влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрi! – озвався другий.
– Із пюпiтрiв писарiв! – додав його сусiда.
– Із жезлiв педелiв!
– І з плювальниць деканiв!
– Із буфетiв економiв!
– Із скриньок виборцiв!
– Із ослiнчикiв ректора!
– Геть! – загув знову малий Жеан. – Геть метра Андрi, педелiв, писарiв, богословiв, медикiв i законникiв, економiв, виборцiв, ректора!
– Та це просто кiнець свiту! – затуляючи вуха, пробурмотiв метр Андрi.
– Про вовка помовка. Наш ректор iде, он на майданi, – крикнув один з тих, що сидiли на пiдвiконнi.
Усi хутенько обернулися до майдану.
– Невже це справдi наш вельмишановний ректор, метр Тiбо? – спитав Жеан Фролло, який, прилiпившись до однiеi з внутрiшнiх колон, не мiг побачити, що дiеться зовнi.
– Так, так, – вiдповiли йому, – це таки вiн, авжеж, метр Тiбо, наш ректор!
То й справдi, ректор i всi унiверситетськi сановники урочисто вирушили зустрiчати послiв i саме перетинали Палацовий майдан. Школярi, притулившись на пiдвiконнi, зустрiли iх глузливими вигуками та iронiчними оплесками. У ректора, який очолював той похiд, влучив перший, найдошкульнiший залп в’iдливих дотепiв.
– Добридень, пане ректор! Агов! Добридень вам кажуть!
– Як же вiн сюди потрапив, старий гравець? Невже залишив своi костi?
– Як вiн гарцюе на своему мулi! А вуха у мула коротшi, нiж у ректора!
– Агов! Добридень, пане ректор Тiбо! Tybalde aleator[9 - Тiбо – гравець у костi (латин.)]. Старий дурень! Старий грак!
– Нехай вам бог помагае! Скiльки разiв цiеi ночi вам випадала подвiйна шiстка?
– Ох, яка препогана у нього пика, сiра, виснажена, пом’ята. Це все вiд пристрастi до гри в костi!
– Куди це ви так трюхикаете, Тiбо? Tybalde ad dados[10 - Тiбо з гральними костями (латин.).], задом до Унiверситету i передом до Мiста?
– Вiн iде наймати помешкання на вулицi Тiботоде[11 - Thibautodе (фр.). – тогочасна назва однiеi з вулиць Парижа; при iншому написаннi: Thibaut aux des означае те саме, що й наведене вище латинське: «Тiбо з гральними костями».], – крикнув Жеан Вiтряк.
Зграя школярiв, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.
– Ви iдете на вулицю Тiботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?
Потiм дiйшла черга й до iнших сановникiв.
– Геть педелiв! Геть жезлоносцiв!
– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?
– Це Жiльбер де Сюльi, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.
– Стривай, ти зручнiше примостився, – на ось мiй черевик, жбурни йому в пику!
– Saturnalitias mittimus ecce nuces[12 - А ось вам i горiшки до свята (латин.).].
– Геть усiх шiстьох богословiв з iхнiми бiлими стихарями!
– Так це богослови? А я гадав, це тi шiсть бiлих гусок, що iх дала мiсту свята Женев’ева за маеток Роньi!
– Геть медикiв!
– Геть диспути на визначенi й довiльнi теми!
– Лови мою шапчину, канцлере святоi Женев’еви! Ти скривдив мене! Це правда: вiн вiддав мое мiсце в нормандському земляцтвi малому Асканiо Фальцаспадi з провiнцii Бурж, бо той – iталiець!
– Це несправедливо, – погодились всi школярi. – Геть канцлера Женев’еви!
– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луi Даюiль! Агов, Ламбере Октеман!
– Сто чортiв довiреному нiмецького земляцтва!
– І капеланам Святоi Каплицi з iхнiми сiрими хутряними накидками; cum tunicis grisis!
– Seu de pellibus grisis fourratis![13 - Пiдбитi сiрим хутром (середньовiчна латинь).]
– Гей, магiстри мистецтв! Усi, хто в гарних чорних мантiях! Усi, хто в гарних червоних мантiях!
– Непоганий хвiст у ректора!
– Можна подумати, що це венецiйський дож iде на заручини з морем.
– Дивись, Жеане! Канонiки святоi Женев’еви!
– Пiд три чорти каноницьку братiю!
– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаете Марiю ля Жiфард?
– Вона на вулицi Глатiньi.
– Вона грiе лiжко королю розпусникiв.
– Вона сплачуе йому своi чотири денье – quator denarios.
– Aut unum bombum![14 - Одну гульню (латин.).]
– Ви хочете сказати – з кожного носа?
– Друзi, ось метр Сiмон Санген, виборець вiд пiкардiйського земляцтва, а позад нього сидить його жiнка!
– Post equitem sedet atra cura![15 - За вершником сидить похмура журба. – Горацiй (латин.).]
– Смiливiше, метре Сiмон!
– Добридень, пане виборець!
– Добранiч, панi виборчихо!
– Якi ж вони щасливi, iм усе видно, – сказав, зiтхаючи, Жоаннес де Молендiно, що, немов птах, ще й досi сидiв серед листя капiтелi.
Тим часом присяжний бiблiотекар Унiверситету, метр Андрi Мюнье, нахилився до вуха королiвського хутряника, метра Жiля Рогатого.
– Кажу вам, добродiю, це кiнець свiту. Нiколи серед школярiв ще не було такоi розбещеностi, а всьому виною проклятi вигадки нашого столiття, якi все псують – гармати, кулеврини, бомбарди[16 - Рiзнi види старовинноi артилерiйськоi зброi.], а головне – друкарство, ця нова нiмецька чума. Немае вже нi манускриптiв, нi книжок. Друкарство нищить книжкову торгiвлю. Настае кiнець свiту.
– Я це добре бачу з того, як процвiтае торгiвля оксамитом, – сказав хутряник.
У цю мить пробило дванадцяту.
– А-а!.. – В один голос заволала вся юрба.
Школярi принишкли. А потiм зчинилася страшенна метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, люди кашляли й сякалися; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроiсь iз груп, а тодi стало зовсiм тихо: всi витягли шиi, застигли, пороззявляли роти – дивилися на мармурову плиту. Там нiчого не з’явилося. Чотири судовi пристави, як i досi, нерухомо стояли на своiх мiсцях, немов чотири розмальованi статуi. Усi погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послiв. Дверi все ще були зачиненi, помiст – порожнiй. Натовп iз самого ранку чекав на три речi: полудень, послiв Фландрii i мiстерiю. Вчасно прибув тiльки полудень.
Це було вже занадто. Почекали ще одну, двi, три, п’ять хвилин, чверть години; нiхто не з’являвся: помiст був порожнiй, сцена – нiма. Тим часом нетерпiння перейшло в обурення. Почулися вигуки незадоволення, правда, поки що притишенi. «Мiстерiю! Мiстерiю!» – глухо гудiв натовп. Збудження зростало. Буря вже гуркотiла, вiяла над юрбою. Перший спалах блискавки викликав Жеан Вiтряк.
– Мiстерiю, i к бiсу фламандцiв! – щосили загорлав вiн, звившись вужем навколо своеi капiтелi.
Натовп заплескав у долонi:
– Мiстерiю! – волав. – Пiд три чорти Фландрiю!
– Давайте мiстерiю, негайно! – вимагав школяр. – А то, мабуть, доведеться повiсити двiрського суддю, це буде для нас i комедiя, i моралiте.
– Добре сказано, – закричала юрба, – а для початку повiсимо варту.
Це викликало бурхливi схвальнi вигуки. Чотири бiдолахи пристави пополотнiли й перезирнулися. Натовп рушив на них, i тi вже бачили, як тоненька дерев’яна балюстрада, що вiддiляла iх вiд юрби, вигинаеться пiд ii натиском.
Момент був критичний.
– На шибеницю! На шибеницю! – кричали звiдусiль.
У цю мить пiднявся вже описаний килим лаштункiв, утворюючи прохiд для людини, сама тiльки поява якоi миттю спинила юрму, перетворивши, немов чарами, ii гнiв на зацiкавленiсть.
– Тихше! Тихше!
Якийсь чоловiк, тремтячи всiм тiлом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на колiна, до самого краю мармуровоi плити.
Довкола поволi стихло, чути було тiльки легкий невиразний гул, що завжди витав над мовчазною юрбою.
– Панове городяни i городянки, – мовив чоловiк, – ми матимемо честь декламувати й показувати перед його превелебнiстю паном кардиналом чудове моралiте, яке називаеться «Праведний суд Пречистоi Дiви Марii». Сам я гратиму Юпiтера. Його превелебнiсть зараз супроводжуе вельмишановне посольство герцога Австрiйського, яке затрималося бiля брами Боде, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Унiверситету. Тiлькино його превелебнiсть пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.
Без сумнiву, тiльки втручання самого Юпiтера могло врятувати чотирьох бiдолашних приставiв. Якби ми мали щастя самi вигадувати цю правдиву iсторiю i вiдповiдати за неi перед шановною панi Критикою, то нiхто не змiг би висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit. Зрештою, дуже гарне вбрання пана Юпiтера теж сприяло заспокоенню натовпу, привернувши до себе його увагу. Юпiтер був у кольчузi, вкритiй чорним оксамитом iз золотими цятками, на головi – дворогий ковпак, прикрашений гудзиками з позолоченого срiбла, i, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину прикрите пишною бородою, коли б вiн не тримав у руцi вкритоi блискiтками трубки iз позолоченого картону, з якоi стирчала порiзана на смужки бляха i в якiй досвiдчене око легко могло впiзнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнутi трико тiлесного кольору i перев’язанi, як у грекiв, стрiчками, його можна було б порiвняти з бретонським стрiльцем iз загону герцога Беррiйського, такий строгий вигляд вiн мав.
II. П’ер Гренгуар
Поки Юпiтер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликанi незвичним вбранням, поступово розвiювались, а коли вiн дiйшов до злощасного кiнця: «Тiлькино його превелебнiсть пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигукiв.
– Негайно починайте мiстерiю! Мiстерiю! – кричала юрба. І серед усiх голосiв вирiзнявся голос Жоаннеса де Молендiно, що лунав у загальному галасi, мов той пищик на ярмарку в Нiмi.
– Починайте зараз же! – верещав школяр.
– Геть Юпiтера i кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен i вся школярська братiя, яка розсiлася на пiдвiконнi.
– Давайте моралiте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо iнакше знайдемо мiшок i мотузку для комедiантiв та кардинала!
Нещасний Юпiтер, переляканий i приголомшений, зблiд пiд рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак i, вклоняючись, тремтливо бурмотiв:
– Його превелебнiсть… посли… принцеса Маргарита…
Вiн не знав, що казати. В глибинi душi таки боявся, що його повiсять…
Повiсить юрма за те, що вiн примушуе ii чекати, повiсить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи iнакше, перед ним була тiльки безодня, то пак, шибениця.
На щастя, якийсь чоловiк виручив його з бiди й узяв вiдповiдальнiсть на себе.
Цей незнайомець стояв по той бiк балюстради, де було вiльне мiсце навколо мармуровоi плити, i досi нiхто не помiчав його, бо вiн спирався на колону, яка закривала вiд усiх його цибату, сухорляву постать. Це був високий, худий, блiдий блондин з блискучими очима й усмiхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб i щоки; вiн був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту i засмальцьовану. Пiдiйшовши до мармуровоi плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцевi. Але той, розгубившись, не бачив його.
Чоловiк у чорному ступив ще крок уперед.
