скачать книгу бесплатно
Корнiй винувато зблимував червоними повiками, вiн i сам не мiг утямити, куди вони подiлися. Сам же на власнi очi бачив, як залягали в оцiй балочцi! Крiзь землю провалилися, чи що?
– Проспав усю нiч?
– От iй-богу ж не спав!
– Давайте прочешемо ще той он горбочок, – запропонував Путько. І тiльки рушили, як з-пiд нiг у редактора вискочив заець. Вискочив так несподiвано, що редактор як нiс рушницю дулом у лiвiй руцi, а прикладом – у правiй, так i смалонув. Смалонув не цiлячись, не в зайця – в щофера, який аж пiдскочив та й став матюкатись. А заець, прищуливши вуха, заднiми-заднiми – покотивсь по стернi сiрою кулею, тiльки закурiло.
– Промазав! – люто закричав Путько на редактора. – Мисливець собачий!
А заець котивсь i котивсь, вириваючись геть iз пiдкови. Ось приклався поспiхом до рушницi шофер: пах! пах! – вирвалося з обох стволiв по димковi – заець ушкварив ще дужче, тiльки тепер став забирати в бiк Пекельного.
– Корнiю, стрiляй! – щосили гукнув Твердохлiб.
Корнiй, що досi байдуже i аж сонно якось стежив за зайцем, повернув до Твердохлiба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повiльно, i Путько, рубаючи кулаком повiтря, досадливо вигукнув:
– Ех, прозiвали! Котiв вам, а не зайцiв стрiляти!
Корнiй тим часом прицiлився, вистрiлив.
Понад степом пiшов гук, мов од гармати. Голова Корнiя мотонулась назад, шапка злетiла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мiтлою: вiн спершу злетiв у повiтря, а потiм покотивсь по стернi. І не встигла влягтися луна од пострiлу Пекельного, як перед Путьком, наче змовившись, зiрвалися два зайцi одразу.
Цi недалеко й одбiгли: Путько зрiзав iх таким артистичним дуплетом, що обидва пострiли майже злилися в один.
В Митрофана Онисимовича все ще тремтiли руки, коли вiн приторочував зайцiв до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи i не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потiм, як одполюються. А в Твердохлiба одлягло нарештi од серця.
Наполювалися по самiсiньку зав’язку. Зайцi зривалися майже на кожному кроцi, Путько звалив аж вiсiм штук, шофер – на два менше, Корнiй узяв iще двох, i навiть редакторовi вдалося поцiлити одного iз свого кривого дула: перебив задню ногу. Заець довго не давався, ганяли його з пiвгодини, витратили бiльше набоiв, анiж на peштy, а вiн усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферовi його вдалося нарештi добити.
– Мисливець зачуханий! – насмiхався з редактора Путько. Очi його задоволено сяяли, вiн усе поглядав на зайцiв, розкладених в рядок бiля машини. – А ти чого не стрiляв? – це вже до Твердохлiба.
– Я, Митрофане Онисимовичу, стрiляю тiльки тих, що на столi. У глибокiй тарiлцi.
– Мисливцi, так вашу за ногу! – весело лаявся Путько. І вже у машинi, повернувшись до Твердохлiба, що сидiв позаду, поруч з редактором: – А за динамкою завтра й приiжджай! Поки я добрий.
День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогоднi подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обiрвав, свiтлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприемностi одна за одною.
Щойно, провiвши Путька, ступив до контори – задеренчала «вiялка». Твердохлiб пiдняв трубку з отим лихим передчуттям, що нiколи ще його не пiдводило.
Так i е! Дзвонив завiдуючий райземвiддiлом, Твердохлiбiв приятель:
– Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!
– Як горить?
– Не витягае на орден… Тiльки на медаль… Двох тонн бурякiв не вистачае!
– Як не вистачае?! – закричав Твердохлiб. – Ми ж iз лишком вивезли!..
– Ну, то вже не знаю… Дзвони на цукрозавод – вони данi нам прислали…
Пожбурив Твердохлiб на важельок трубку – замало не обiрвав. Ухопився був за ручку – дзвонити, та одразу й роздумав: хiба по цьому чортовi про щось домовишся!.. Нап’яв на голову картуз, вийшов на ганок:
– Якиме, запрягай!
І на свого дружка з райземвiддiлу: «Не мiг подзвонити ще вчора – з Путьком би й поiхав… Хоч учора ж недiля була, все одно нiкого не добився б…»
От уже як не везе, так не везе!
Погойдуючись у бричцi, думав сердито про Наталку. Виростила собi буряки, i горя iй мало! А ти от мороч голову, наче не iй, а йому орден носити.
Й отак в усьому. Отак з усiма.
Цукровий завод стояв при в’iздi в Хоролiвку. Твердохлiб на заготпункт не став i заходити: рушив прямо до директора. Там, у першiй кiмнатцi, товклося повно народу. Твердохлiб на ходу окинув оком присутнiх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тодi вiн перший. Не зупиняючись, пiшов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:
– У себе?
Одчинив дверi не стукаючи.
Там теж товкся народ – не менше, анiж за дверима. Той iз заявою, той з накладною, i кожен хоче пробитися першим. А тут ще й телефон: деренчить, аж пiдскакуе. Директор хапае трубку, притиска ii головою до плеча:
– Слухаю!.. Слухаю!.. – а руками вiльними бере то накладнi, то заяви. Однi пiдписуе, iншi повертае назад: – Не можу!.. Та нi, не вам! – сердито у трубку: засмикали зовсiм чоловiка! Та воно й не диво: з осенi для цукрозаводiв лише й починаеться гаряча пора.
Твердохлiб не став товпитись помiж тими, що оточили стiл: так до пуття не достоiшся. Одного посторонив, iншого просто легенько вiдiпхнув – сiв на стiлець, що стояв бiля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:
– Омеляне Свиридовичу, я до тебе… Здрастуй!
Зовсiм уже очманiлий директор помiтив спершу «сталiнку», а тодi вже Твердохлiба.
– А, Володимир Васильович!.. Пробач… Голова йде обертом!
– Та бачу, – поспiвчував йому Твердохлiб. – Я б тебе й не тривожив, аби люди твоi не наробили дiлов…
– Що сталося? – стривоживсь директор.
– Та нiчого особливого… Недощитали тiльки з десяток тонн бурякiв – Десяток тонн махонув для солiдностi.
– Не може бути! – вступився за своiх директор. – У мене облiк на висотi.
– Може – не може, а що недощитались, це точно, – стояв на своему Твердохлiб: сидiтиме хоч i до вечора, а без двох тонн не повернеться. – А в мене орден горить. Наталка моя хiба що: на бугая усе лiто хребет ламала?
– Так би й сказав, що орден! Пiшли, розберемося.
Побували на заготпунктi, а тодi i в бухгалтерii. Пiдняли усi накладнi i таки розшукали двi тонни. Та не двi, а цiлих три з половиною. Якась iз дiвчисьок, що iй танцi лишень у головi… якась iз вертихвiсток, що лiзуть у контору, бо нiкуди бiльше приткнутися… що заглядае бiльше у люстро, анiж у накладнi… якась iз отих, яким Твердохлiб наступав би на одну ногу, а за другу вже роздирав би навпiл… узяла та й не дописала три з половиною тонни…
– Та гони ii к бiсу!.. Щоб i не воняло!..
– Я б погнав, – бiдкався директор. – Погнати не штука… Та де кращоi взяти? Думаеш, краща прийде?.. Теж вiтер у головi, тiльки що з iншого боку.
Попрощався, поiхав. Пiвдня змарнував iз-за якоiсь вертихвiстки! Не встиг укотити в село – бригадир назустрiч. Виглядав Твердохлiба бiля крайньоi хати.
– Володимире Васильовичу, бiда: трактор провалився у рiчку!
Твердохлiб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На пiвдня iз села поiхав – трактора утопили!
– А ви куди дивилися?!
– Та ми в тiм не виннi… Трактори ж скiльки разiв через той мiсточок ходили… А цей, як нарошне…
– Тракторист хоч цiлий?
– Цiлий, Володимире Васильовичу. Ногу тiльки повредив. Так шмат м’яса i видерло…
– Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сiдай!..
Ще здалеку помiтив натовп. Однi вже верталися од рiчки, iншi ще тiльки туди поспiшали. А ще бiльше товклося бiля мосту. Та ось i тi, що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!
– А народ чого? – Твердохлiб до бригадира. – Робота в колгоспi закiнчилась?
– Та ми ж, Володимире Васильовичу…
– Ми ж, ми ж!.. Тiльки од вас i чуеш, що ми ж!.. Один за одного ховаетесь, на голову все спихаете.
Пiд’iхали.
– Ану розходьтесь! – вилiзаючи з брички, гукнув Твердохлiб на зiвак. – Нiчого тут…
Трактор провалився якраз посерединi. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звiдкiль його найгiрш дiставати. Лише заднi колеса ледь-ледь з води витикалися.
Як його, чорта, й дiставати тепер?
– Доведеться з цього боку мiсток зовсiм розiбрати, – бригадир тракторноi. – Інакше й не дiстанемо.
Розiбрати! Легко сказать – розiбрати! Осiнь глибока: хто у воду холодну полiзе?
– В МТС дзвонили?
– Ще не дзвонив.
Спасибi хоч за це. Там же директор – перший в районi перестраховщик. Довiдаеться, одразу кинеться в райком i до прокурора.
– Витягнемо трактор, отодi вже й подзвоните.
– Я давно казав, Володимире Васильовичу, що мiсток треба укрiпити.
– Казав, казав!.. Усi тепер казатимуть!.. Валiть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаете, що: один ваш мiсток у головi? Чи сто голiв на плечах, щоб усе пам’ятати?
Пiдiйшов несмiливо Нешерет: вiдчував – найбiльше його провина. Все збирався органiзувати народ, щоб полагодити, та одкладав iз дня на день. От i доодкладався.
– Ви теж хорошi! – побачив його Твердохлiб. – Кому, як не сiльрадi, про мости дбати?
– Помилочка наша, натурально, – скис уже зовсiм Нешерет.
– Ну, гаразд!.. Якиме! На ось пiвсотнi, катай у крамницю! Вiзьмеш ящик горiлки, якщо не вистачить, скажеш, що потiм доплачу. Хто у воду, тому кухоль горiлки, щоб не замерз.
Серед народу пожвавлення. Чоловiки враз повеселiшали, загомонiли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову помiж собою хвалили: оце голова, не те що в iнших. Найголоснiше ж – Курочка. Той перший до рiчки примчав – не одходив.
– Оце голова дак голова: грошей своiх не пожалiв!
А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохлiб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспникiв».
Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.
Твердохлiб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранцi. Бо мало розiбрати мiсток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комiрниковi дiстати вiрьовок, та й у трактористiв трос е сталевий. Обв’яжемо, обплутаемо, двома тракторами зачепимо – де вiн подiнеться! А тодi вже такий мiст поставимо – танк не провалиться!
– Правильно, бригадире? – до бригадира тракторноi.
– А що ви робили неправильно?
– То давайте розходитись.
Сказав iще поставити сторожа на нiч. Бо народ е народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти iз трактора. Без горiлки у воду полiзе! І хоч вона, ота деталь, йому хiба що до задницi, все одно не поверне. Заховае – з мiлiцiею не знайдеш!
– Щоб сторож всю нiч не одходив!
Ну, здаеться, все. Заiхав Твердохлiб ще в контору, потовкся там годин iз чотири, а тодi вже й додому поранiше. Минулоi ночi майже не спав, та й позаминулоi, то аж у головi макiтрилось.
Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тiльки ступив на порiг – Маруся поспiшила чоловiка порадувати:
– Оце що хочеш iз Кiмом роби! Бо в мене й сили бiльше немае!
– А що там таке?
– Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батькiв i не приходив.
– За вiщо?
– Це вже у нього спитай! – Маруся сердито.
– Ану розказуй! – пiдiйшов Твердохлiб грiзно до сина. – Розказуй, що там накоiв!..
Кiм сидiв над пiдручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.
– Чого мовчиш? Язик проковтнув? – Та лясь по потилицi сина.
Мовчить все одно. Твердохлiб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у дверi.
– Доброго вечора!
Стоiть на порозi, мов до хати ступити не смiе.
