скачать книгу бесплатно
І прямо з порога, не вiдпочивши, вважай, не присiвши, заходилася наводити лад у хатi Данилiвна. І коли пiзно увечерi повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарiв, хата зустрiла ii осяяна, прибрана, як i ранiше, а численнi родичi знову привiтно дивилися з стiн. Чоловiки – батько i син – сидiли за столом, а невгомонна Данилiвна ворожила коло печi. Мов ii й не висилали нiкуди, мов i не була в Сибiру: вискочила на хвилинку до сусiдiв та й вернулась додому.
Довго свiтилося того вечора у вiкнах Приходькiв: нiяк не могли наговоритися. Заходили сусiди, куми, свати, прибiг аж iз того кiнця села Йван – привiтати братову й племiнника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того свiту вернулася. Аж далеко за пiвнiч, прибравши iз столу, сказала до чоловiка й сина Данилiвна:
– Давайте вже спати. – Повела по хатi щасливими очима, усмiхнулася знiяковiло: – Оце аж не вiриться, що ми усi дома.
Спала не спала – схопилась удосвiта. Розклепив повiки Васильович, а жiнка уже одягаеться. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспi.
– Куди так рано? – запитав пошепки, щоб не розбудити сина.
– Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!
Хотiв сказати Васильович: не смiй, хай самi приведуть, та й роздумав. Мовив тiльки невдоволено:
– Не могла трохи пiзнiше.
– А ти спи, старий, спи, – снуеться ласкавою ниточкою голос Данилiвни. – Я одна нога там, а друга тут…
Та Васильовичу вже не до сну. Приiзд дружини й сина сколихнув у ньому оту застояну нехiть, ту байдужiсть, що володiла ним, вважай, повний мiсяць. Ще учора на запитання Йвана: «Що думаеш, брате, робити?!» – вiдповiв роздратовано, що вiн нiчого не думае. А що Йван не вiдставав, намовляв до колгоспу, Микола й зовсiм од нього вiдсiв. Іван пiшов трохи ображений, а Миколi стало ще важче: не знав, що його й робити.
Звiвся, бо вже й не лежалося. Лампу не став свiтити, щоб не розбуркати сина, – вдiвався в пiтьмi. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвiр.
Розпарене зi сну тiло так i обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висiло над головою, зараз же воно пiднялося високо вгору, всiялося зорями. Зiрки переливалися ясно i чiтко, мовби на них хто дмухнув i вони спалахнули всi враз, а не одна по однiй. Мiсяць давно уже зайшов, i коли б не снiги, довкола зовсiм було б темно, а так – нi свiтання, нi присмерок. Засипанi снiгом, дрiмали будiвлi, завмерли високi, посадженi од вулицi тополi, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.
Тихо, нiмо, не стукне, не грюкне, – Васильовичу аж не по собi од тiеi цвинтарноi тишi. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, полiз за кисетом.
Але ж i в куривi не добрав сьогоднi смаку: тютюн був якийсь мов аж прiлий. Затягнувся раз-вдруге та й затоптав майже цiлу цигарку. В хату не хотiлось вертатися, i вiн, повагавшись, рушив до стайнi.
Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушенi звуки. Чув, як шарудiло сiно у яслах, як подзенькувало сонно залiзо, тупали зрiдка копита. Тi неяснi, з дитинства знайомi звуки стрiчали його щодня на порозi i не було мелодii в свiтi милiшоi для серця Васильовича. Був до цього стривожений – враз заспокоювався. Сердитий – одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дiтей, – мiг би ще од порога сказати, ситi вони чи голоднi, щось iз ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, i нiздрi йому лоскотав теплий встояний пах кiнського поту, сiна, свiжого гною, i тi пахощi теж були наймилiшi Васильовичу. Простягав у пiтьмi руку – одразу ж натикався на теплу шовкову шкiру коня, i той дотик завжди вiдзивався у ньому радiсною хвилею.
Зараз же од стайнi – нi звуку. Пронизливо заскрипiли промерзлi дверi, в обличчя вiйнуло не теплим духом, а холодним. І навiть темiнь не така, як колись: м’яка i податлива, наповнена живими iстотами, – а жорстка i порожня. Тож Васильович i заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.
Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилiвна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неi. Хоч Лиску i гнати не треба було: сама бiгла так, що Данилiвна ледь за нею встигала. Ускочила в двiр – i спрожогу до корiвника. Замало дверi на рогах не внесла досередини. Данилiвна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печi: готувати теплого пiйла своiй мазаницi. І ще нiколи не бачив ii такою лихою Васильович.
– Та бодай же iм руки-ноги покорчило!
– Кого це ти?
– Та отих окаянних, що до худоби приставленi!.. Чи в них зроду-вiку корiв у самих не було, чи серця в грудях немае? Вони ж iм нi iстоньки, нi питоньки на нiч не дали!.. Стоять, бiдолашнi, ревуть, аж серце заходиться…
– Ото такi хазяiни – язиками тiльки молоти! – похмуро Васильович.
– А гною – так, iй-бо, по колiна! – розказувала далi дружина. – Ляже яка – по вуха в гною… Та чи в них уже й жалю немае?
– Який там жаль!.. Корови ж не iхнi – розкуркулених! От якби ii корову туди поставили – тричi на нiч навiдувалася б…
– Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли – так на людський голос всi кинулись…
– Так вони тобi й оддали?
– Та хто б там оддав, коли нiкого немае!.. Хоч запали.
Васильович тiльки головою похитав: отакi хазяiни, трясця iхнiй матерi!
І вiдразу ж – ножем гострим у серце: «Це ж i моi коненята там подихають!..»
Схопив був кожуха i шапку натягнув був на голову, та у дверях i став: «Нi, не пiду!.. Самi узяли, хай самi й приводять!»
Данилiвна ж теж не находила мiсця. Щось iй муляло, щось не давало спокою: то до печi пiдiйде, то у вiкно загляне, аж поки Васильович поцiкавився:
– Що це тобi наче шпичку встромили?
Дружина повернула до нього знiяковiле обличчя, посмiхнулася жалiсно:
– Старий, я таки, мабуть, пiду.
– Куди? – здивувався Васильович.
– Та до корiвок… От стоiть менi той рев у душi…
– А без тебе там не обiйдуться?
– Так я ж iм хоч дiечки пообмиваю.
– Про мене, – махнув рукою Васильович, i звеселiла Данилiвна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзi й подалася з двома паруючими вiдрами:
– Я швиденько, старий.
– Про мене… – байдужою луною вiдгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – конi. Буланий i Гнiдко. Може, й справдi пiти та забрати, поки не згинули у гнояцi? Данилiвна повернулася перед снiданком.
– А ти знаеш, хто у них бiля корiв?
– Хто?
– Федора!
– Федора? Іванова?
– Атож.
– Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мiтингують!
– Я ii вже совiстила, совiстила, – переживала нещодавню сварку Данилiвна. – Та чи в тебе, кажу, серця немае, чи очi залила молоком, що нiчого не бачиш!..
– Найшла кого совiстити! У неi в самоi цицьки у гною…
– А тодi й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усiм селом не висрамлю, що й дiти твоi тебе стидатися будуть!..»
– То й що: помогло?
– Та де… Нi стиду, нi сраму!.. «Як тобi, – каже, – куркульськоi худобини жалко, то й лазь коло неi, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?.. Плюнула я та й пiшла…
Надвечiр Данилiвна ще раз зiбралася до усуспiльнених корiв:
– Сходжу та подивлюся, чи хоч iсти iм на нiч поклала. Бо й не засну…
Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружинi почекати:
– Ти от краще сядь бiля мене та послухай, що я надумався.
– Що ти надумавсь, старий?
– Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пiзно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справдi лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички iз рук усе валиться… Як, стара, думаеш?
В Данилiвни уже й сльози на брязку:
– А Лиска, старий?
– Кому що! – всмiхнувся Васильович. – Не вiзьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рiшатися треба.
– Я що ж… – витирала уже сльози Данилiвна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди i я… Васильковi казав?
– Не казав – куди поспiшати! Це я ще так, тiльки подумав.
Однак того ж вечора повiв iз сином мову. Йому наче аж неловко було за свiй намiр. Тому й говорив, наче глузував iз себе й дружини: от ми, двое старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?
– Робiть, тату, як знаете, – вiдповiв на те син.
– Отакоi! А ти ж хто у нас – з боку притика?
– Бо я поiду з села… Ось оженюся та й виiду.
– І куди ж це ти зiбрався?
– В Донбас… На шахти…
Не став одмовляти сина. Запитав лише гiрко:
– А як же, сину, хазяйство?
– Якось уже без мене обiйдетесь… Та ще як у колгосп пiдете, скiльки тiеi й роботи буде вдома!
– Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тiльки гляди, щоб не довелося потiм лiктi кусати.
– Якось справлюся, тату… Не пропаду.
Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останнiй не буде.
Пiсля того як узнав про намiр сина, нiщо вже не стояло на завадi. Написав заяву та й вiднiс Твердохлiбовi: не хочете повертати моiх коней – ставте й мене поряд з ними.
Твердохлiб аж розсердився: якi такi можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?
– Ви, дядьку, якщо вже до нас iти надумалися, то куркульськi плiтки лишiть за порогом!
Однак заявi був радий. Іншого разу, може, ще й подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи нi, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Пiсля статтi Сталiна дядьки валонули з колгоспу, мов почманiли. Було сто вiдсоткiв – лишилося сорок од сили. Твердохлiб аж почорнiв, аж iз голосу спав – перевiвся нi на що. А тут раптом один з найупертiших, один iз тих, що стромляв палицю в колеса, iде до колгоспу!
Багато що простив Приходьковi за цей вчинок Володька. Одного тiльки простити не мiг: отого прочухана у райкомi. Коли ледь не одiбрали партiйний квиток. І пiзнiше, коли все втряслося та вляглося, коли всi хитання одiйшли в минуле, коли навiть найзатятiшому Хомi з роду невiруючих розвиднилося в дурнiй головi: тiльки в колгоспi, тiльки гуртом можна i вижити, не раз ловив себе Твердохлiб на тому, що його дратуе Приходько самою лише своею присутнiстю.
Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провiдував лише щодня коней, i коли пiд весну стало сутужно iз сiном, сам сказав Твердохлiбовi, щоб прислали до нього гарбу: натовк iз горою, лишив для корiвчини, аби лише дотягнути до першоi трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме пiд час посiвноi, сказав, щоб за кожним орачем закрiпляли його ж колишнiх коней.
– Це для чого?
– Бiльше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаеш, то й пiввесни збiжить. А з своiми я i з очима зав’язаними буду орати… Та й душа в кожного буде спокiйнiша.
І хоч Твердохлiб сказав на те, що раз пiшли до колгоспу, то про свое треба менше думати, Приходька майже одноголосно пiдтримали. Кожен, вважай, конячину до спiльного двору привiв, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоею…
Пам’ятав Васильович i першу оранку на тому спiльному полi. Не так оранку, як сварку iз братом. Як повертався з поля додому, не витримав – завернув на свiй лан. Половина була вже зорана, але краще б i не орали! Огрiх на огрiховi, та ще й аби лишень землю поскородити.
Васильович аж почорнiв на виду.
Вранцi, проiжджаючи мимо, не витримав, – завернув знову до лану.
– Бодай же тобi й руки покорчило! В’язи мало скрутити!
Тикав, тикав пужалном, а тодi й пустив коней – переорювати.
Іван, який ходив тодi в бригадирах, як наскочив, то й очi вилупив: здурiв чоловiк – по ораному плуга пустив!
– Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об’iвся?! Що ото ти робиш?!
Васильович навiть не оглянувся. Тiльки коли Іван забiг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:
– Ану одiйди!
– Та ти зовсiм сказився: оране переорювати!
– Одiйти, кажу!
– Ба, не одiйду! – розсердився й Іван. – Хто тут старший?
На Васильовича мов окропом хлюпнуло. A-а, старший!.. Так куди ж ти дивишся, стерво слiпе?!
За батiг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся – не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину – пух полетiв! Іван кинув вуздечку, набiк одскочив, а Микола його навздогiн – вже по шиi…
Аж усмiхнувся, пригадавши, як утiкав од нього зайцем Іван…
Викликали його потiм до контори: за що завелися?
– За те, що землю псують! Як отак орати, то нiчого було й з колгоспом заводитись!
