скачать книгу бесплатно
– А ви учiть бiльше словом! – втрутився Васильович. – А то, як що, так i за лозину. Лози скоро не стане!
– Так вони вашого слова й послухають!
– Як розумного, то чому б не послухати…
Усмiхаються недовiрливо: де ж це видано, щоб дитина росла небитою? Та воно й не ростиме як слiд!
– Нi, що ви там не кажiть, а ще старi люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старi люди дурнiшi од нас iз вами були?
– Мо’, й не дурнiшi, тiльки тепер життя розумнiше, по-новому жити нам треба.
– То колись дiти як дiти росли, – не згодився Глекуха. – Теперечки ж покруч якийсь… Стрiв учора Передерiеву дочку, оту, що в Полтавi учиться. Так з-пiд пудри тiльки очi й видно. І губи якимсь чортовинням намазанi. А спiдниця – вище колiн. Ще й деколоном од неi – нюхнеш – упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невiстка в хатi!..
– А що ж iй робити, як по ii виду чорти горох молотили? Mo’, хоч на деколон парубки налiтатимуть…
Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врештi не витримав: став розповiдати, як вiн у нiмецькому полонi був, працював у одного бауера. Хазяiна, по-нашому… То який сад у того бауера був. От щоб i не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня – гiлля трiщить! І то кожного року…
– Та ви ж уже сад заклали…
– Е, це не те. От коли б отих саджанцiв… Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!
І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завiв. Аж Данилiвна не витримала:
– Та що ти все: садок та садок! Мов тобi найбiльше потрiбно!
– А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!
– Оце як бачите! – поскаржилася Данилiвна Тетянi. – Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи е у мене чоловiк, чи нема – не знаю й сама.
Так, нiби Тетяна жила де осiбно i нiчого того не бачила. Ось уже десятий рiк вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився iхнiй син, думала кудись перебратися – звiльнити кiмнату. Але Василь невдовзi законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жiночкою добувати вугiлля. Попоплакала ж Данилiвна, виряджаючи сина: «Та вiн же нi сонця, нi неба не бачитиме: пiд землею й ходитиме!» Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разiв наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Вiн i на Донбас поiхав не стiльки для заробiткiв, скiльки з-за того, що не мiг простити декому отого розкуркулення.
Тетянi той спогад чи не найважчий. Пам’ятае, як Твердохлiб, молодий ще тодi та запальний, ткнув у ii бiк пальцем i сказав: «Хай i вони он iдуть!» Щоб iшла розкуркулювати Данилiвну i Васильовича. Людей, чий хлiб iла, в чиiй хатi жила.
«Що ж, запишемо й вас, – сказав тодi Путько. – Як ваше прiзвище, товаришко?»
І як вона не посмiла вiдмовитись. Як вийшла потiм разом iз комiсiею по розкуркуленню, як холола в душi перед неминучою зустрiччю з своiми господарями, i як пожалiв ii Нешерет, який очолював ту невеселу комiсiю:
– Ви уже, вчителько, йдiть собi в школу, а ми уже якось самi. – Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполiг на тому Володька.
І як вона стояла, отерпла, в порожньому класi. Як побачила валку саней посеред вимерлоi вулицi… i на останнiх санях, позаду якогось дядька з низько, на самi очi насунутою шапкою, Васильовича й Данилiвну з сином. Данилiвна застiбала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидiв закам’янiлий, i страшно, i мертво черкали по снiгу спущенi з саней ноги…
Іще пам’ятае Тетяна, як повернулася додому. Як зайшла на втоптане подвiр’я, i як закричали нiмо до неi вiдчиненi навстiж повiтка i саж, сарай i комора. Як вона похапцем, збиваючи до кровi пальцi, зачиняла тi дверi, i як iй було моторошно, коли лягла спати: наче в кiмнатi, де ще сьогоднi жили Данилiвна й Васильович, лежав хтось мертвий…
Тому лише вранцi наважилася заглянути до кiмнати навпроти. Учора ще прибрана, привiтна й затишна, з барвистими рушниками по стiнах, осяяна лагiдним усмiхом Данилiвни, кiмната була сьогоднi оголена, обшарпана, затоптана. На пiдлозi валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слiд засаджених у гнiй чобiт. Обдертi стiни слiпо темнiли прямокутними, бiльшими i меншими плямами, – там ще учора висiли численнi фото рiднi Приходькiв: чи то Данилiвна прихопила iх iз собою, чи комiсiя прилучила до описаного куркульського майна…
Тетяна так i не зайшла досередини: одступила у сiни, обережно, мов у хатi був хтось тяжко хворий, причинила дверi…
І зараз, поглядаючи на Васильовича, думае, чи згадуе про те Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?..
Васильович згадував, i не раз. Як його розкуркулювали, i як вiн був на громадянськiй, воював у червоних. Посвiдка ота його i врятувала.
Вже на вокзалi в Хоролiвцi, коли iх стали вантажити до вагонiв, коли очманiлi од лементу й гвалту мiлiцiонери вже не так пильнували, хто куди лiзе, вiн коротко кинув синовi: «Припильнуй за матiр’ю!» – i, зiгнувшись, шмигнув пiд вагон. І то його щастя, що вже добре стемнiло, а то i не втiк би.
Лежав у заметi, зарившись з головою у снiг, чекав, поки спорожнiе перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилiвна.
Аж тодi, як поiзд рушив (не тукнув, не свиснув – поiхав, мов украв), як у густiй уже пiтьмi вовчим оком згас лiхтар кондуктора, сторожко звiвся Васильович.
Спершу бiг просто в степ, подалi од залiзницi. Бiг навмання, провалюючись у глибокi замети, важко вигрiбаючись iз снiгу, аж поки станцiя лишилася далеко позаду. Аж тодi повалився набiк, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадiбно снiг i все не мiг остудити запарене тiло. А як трохи вiдпочив, звiвся i знову пiшов.
Куди – не знав iще й сам.
Степова чорна безвiсть нiмiла довкола. Десь було небо – зникло за хмарами. Десь були села – пощезали в пiтьмi. Чорно попереду, чорно позаду. Пiд ногами – снiгове бездорiжжя, а Васильович iшов та й iшов, i вже був мокрий, як хлющ…
Аж пiд ранок, коли набрiв на село та наважився постукати у вiкно крайньоi хати… коли гостиннi господарi, не питаючи, хто вiн i звiдки, напоiли гарячим чаем з липовим цвiтом та послали на пiч… коли гарячий черiнь враз повив його розпареним духом i вiн поплив, поплив у сонну безпам’ять… останне, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харкiв, до всеукраiнського старости: не мiг ризикувати довiдкою про участь у громадянськiй: давати ii першому стрiчному!
Тиждень добирався до Харкова. Де пiшки, де на санях: залiзницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всi до копiечки грошi лишилися в Данилiвни. Всюди казав, що iнвалiд громадянськоi i оце добиваеться в Харкiв: клопотати за пенсiю. Виручала довiдка, бо перевiряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядькiв тинялося селами.
До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не мiг. Весь час пекла думка, що поки вiн оббивае пороги, отой поiзд, той тать невсипущий, все чахка й чахка – котить у Сибiр.
Вирiшив ловити Петровського на вулицi. Рознюхав, де живе всеукраiнський староста, два днi i двi ночi ховався од мiлiцiонерiв та якихось людей у чорних шкiрянках, а на третю добу вранцi, немитий, неголений, з палаючими похмурою рiшучiстю очима (сам би себе не впiзнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не пiд колеса машини. Доки отi молодики у чорному, якi бiс його зна звiдкiля й набiгли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферовi зупинитися, вилiз iз машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.
– Одпустiть чоловiка, чого до нього чiпляетесь! – спокiйно мовив Петровський, i його сiрi очi спалахнули лукавими вогниками. – А ти, дядьку, чом пiд колеса стрибаеш?.. Жити набридло?.. Та одiнь свою шапку, я не пiп, що пiд благословення лiзеш…
Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала пiд час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, якi знову кудись пощезали – мов провалились пiд землю.
– Кого, дядьку, шукаеш? – допитувався тим часом староста.
– Вас, товаришу Петровський!
– То сiдай у машину… Менi на засiдання – по дорозi й розкажеш… – І вже до якогось, що сидiв на задньому сидiннi, тримаючи туго набитий портфель на колiнах: – Ану посунься, дай чоловiковi сiсти!
Приходько якийсь час мовчав – не мiг зiбратися з думками. Що ота сутичка, а що й уперше в машинi, та ще й поруч iз Петровським. Врештi Петровський, який сидiв попереду, повернувся до нього:
– Так що тебе привело?
– Бiда привела, товаришу Петровський.
– Знаю, що не танцювати приiхав. Розказуй, що там у тебе!
Зiбрався нарештi з духом – розказуе Васильович. Показуе й довiдки: спершу про фронт, тодi про розкуркулення.
– Наймитiв держав?.. Тiльки правду кажи!
– Ось моi наймити! – простягнув догори долонями руки Васильович. Долонi мов рогом поросли: на мозолевi мозоль. – А брехати змалку не вчився…
– А жiнка – з куркульського роду?
– З того самого, товаришу Петровський: поки й замiж узяв, у куркулiв з наймiв не вилазила. Як не вiрите, то пошлiть кого, хай розпитае…
– Є в нас час посилати! – мов аж розсердився Петровський. – Я i з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби вiдчув, що ти крутиш… Давай свою довiдку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено…
Наказав зупинити машину.
– Я ось тут напишу, щоб тебе не смiли чiпати… До районникiв… Або краще в область. Там не такi гарячi голови. – i, пишучи вже, поцiкавився: – У колгосп збираешся?
– Я зараз, товаришу Петровський, нiчого не знаю, – чесно зiзнався Васильович.
– Так i не знаеш? – усмiхнувся староста. – Гляди, не запiзнися, товаришу… Поки що ми просимо, а пiзнiше щоб тобi не довелося проситись… Тримай свою довiдку!
І тiльки Васильович полiз з машини, як Петровський iще щось згадав:
– Грошi е на квиток?
– Та дякую, якось уже доберуся, – зам’явсь Приходько.
– Ану, давай сюди довiдку! – І пiд першою резолюцiею, щоб Приходька не чiпали – повернули майно, дописав: «Начальниковi вокзалу. Вiдправити товариша Приходька у Хоролiвку».
Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохлiба й щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловiк давно у Сибiру, а вiн, – здрастуйте вам! – на порозi. Не iнакше – утiк!
Читав Твердохлiб категоричний наказ iз областi повернути все майно Приходьковi, читав i блiд на виду. Та вони там що: подурiли? Куркульню назад повертати! Врештi, трохи отямившись, буркнув Приходьковi зайти завтра вранцi, а сам на коня та в район.
Повернувся з Хоролiвки ще лихiший, нiж був. Мало, що його не схотiли й слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок – прощайся з партiйним квитком!
Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохлiб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.
– А я забирати не буду, – вiдповiв твердо Васильович. – Ви забирали, ви й привезiть, i на мiсце поставте.
Повернувся i вийшов.
Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату лiжко i стiл, скриню з одягом, все домашне начиння – Васильович i рукою не поворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, вiдповiдав:
– Ставте, де брали.
Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, пiдкочувався радiсним клубочком до Приходька:
– А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопцi, заносьте, ще й могорича заробимо!..
Вiн же й вiдповiв Васильовичу, коли той поцiкавився хмуро, а чому не пригнали разом i худобу:
– Так що Твердохлiб не велiв. Сказав, що не великий пан – вiзьме й сам.
Васильович, однак, по худобу не йшов. Нi того дня, нi наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехiть до всього сповнила невгомонну досi натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожнi чи щось у них ворушиться. Навiть у хатi ладу не дав: узявся був дiставати одiж iз скринi, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:
– Хай уже так… Ось повернеться Данилiвна, отодi й розберемось…
Данилiвни й сина не було цiлий мiсяць, хоч Приходьковi й пообiцяли в областi, що сiм’ю його повернуть негайно, але ж поiзд отой не стояв на мiсцi, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллi, в отому кiнечному пунктi, де мали жити розкуркуленi. Так що Данилiвна надивилася свiту в безплатнiй тiй подорожi! Тож поки писали офiцiйного листа, поки той лист мандрував по iнстанцiях, а потiм трусивсь у поштовому вагонi, поки розшукували Василя i Данилiвну (бо ii, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжнi сибiрськi простори), мiсяць i збiг. І весь оцей мiсяць не виходив на вулицю Васильович.
Бiльше сидiв у хатi. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом i кинув: вiдчував себе так, мов робив те iз примусу. Зiбрав хомут, одволiк у комору, звалив байдуже в куток, хоч ранiше акуратно розвiшав би на спецiально вбитих кiлочках, а якби побачив, що хтось отак кинув, – надавав би по шиi. Понипав, понипав – давай прибирати в стайнi. Згрiб розтрушене сiно, а викидати замерзлий гнiй вже й не пiднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов iз стайнi, i двiр, завалений снiгом, здався йому аж чужим, наче вiн не був у ньому й хазяiном. Чи тому, що худоба й досi була у колгоспi, чи тому, що снiг засипав подвiр’я i лише вузенька дорiжка – од ворiт до хати – снувалася по ньому, чи тому, що досi не повернулися дружина та син, а може, й тому, що вiн нiяк не мiг забути той день, як його розкуркулювали – тiльки робота, до якоi його привчали мало не з колиски, яку так любив i без якоi досi не мiг прожити i дня, робота, заради якоi вiн i жив на землi… якою був щасливий – отим тихим вдоволеним щастям, що прожито ще один день не даремно… робота, для якоi й народився, втратила для нього будь-яку принаду, не приносила втiхи.
Лагодити упряж?.. Для чого?.. Прибирати у стайнi? Навiщо?.. І якби не звичка, що була сильнiша за нехiть, яка труiла все тiло Васильовича, вiн упав би, мабуть, на лiжко та й валявся б вiд ранку до вечора.
А так знову повернувся до хати, заходився шити синовi чоботи.
Набiр на тi чоботи придбав ще пiд час непу в Хоролiвцi. Обiйшов усi ятки, пропустив помiж пальцями усi заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а пiдметки купив – ножем не урiжеш. Привiз, розгорнув: «Оце i в тебе, Васильку, будуть хромовi чоботи!» Тiльки довго Василевi довелося чекати обiцяних татом чобiт: спливло лiто, i друге, i трете, а набiр все лежав неторканий. Вже i дратву зсукав, i дiстав дерев’яних гвiздкiв, i ножа шевського зробив iз староi коси, i вистругав двi колодки – синовi якраз по нозi, та ще ж щоб i моднi були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалiв Васильович хрому – не доходили руки. Лягав, уставав – усе думав, як би дня доточити, одiрвавши од ночi.
А зараз, завдяки Твердохлiбовi, часу у Васильовича – хоч у копи складай! Весь день марудиться – шукае роботи. То й дiстае iз скринi отой хром, завчасу припасений, та й сiдае за чоботи.
– Оце, – сказав Тетянi, – повернеться син та й узуе.
Пiд кiнець майже не спав: все здавалося, що от-от мае ввiйти дружина iз сином. То наче хвiртка рипне – Васильовича так i пiдкине, то мов хтось ступить на ганок, i вiн зриваеться з постелi та й бiжить, у чому був, у сни:
– Хто там?
Постоiть прислухаючись, – мовби нiкого. А разом наче хтось закляк по той бiк – зморено дихае. Одсуне засув Васильович, дверi сiнешнi одчинить – нiкого. Тiльки голий мiсяць мерзне вгорi та чорнiють застиглi дерева. Зiтхне важко Васильович та й у кiмнату.
І довго потiм сидить на охололiй постелi – курить цигарку.
Була б удома Данилiвна – вона б йому накурила! А так: он валяеться недокурок… – неохота й нахилятися.
Врештi настав день, коли чоботи були готовi. Тетяна саме сидiла над зошитами, коли Приходько просунув голову в дверi:
– Олексiiвно, а йдiть-но сюди!
Посеред столу, на пiдстилцi, стояли щойно пошитi чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорнi дзеркала. Васильович пiдiйшов до чобiт, любовно провiв шкарубкими, огрубiлими пальцями по вистроченому рантовi, сказав, мовби своiй роботi дивуючись:
– І зносу не буде!
Чоботи так на столi Василя i дiждалися.
Вони повернулися аж пiд вечiр, в суботу, хоч приiхали в Хоролiвку ще вчора. За два днi перед цим iз неба сипало, мов iз вiялки, i всi села потонули в снiгу. Позасипало по самiсiнькi стрiхи, люди вранцi ледь одчиняли дверi та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили першi пiдводи, й на однiй iз них прибилися додому Данилiвна з сином.
– Думали, що в полi вже й заночуемо. Як пiдбилися конi, як стали, – нi туди нi сюди…
Данилiвна закушкана, замотана – тiльки очi й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двiр, то не до хати, не до чоловiка, що вискочив на порiг, а до стайнi:
– Старий, а де Лиска?
– Оце! – збентежено мовив Васильович. – Тобi й чоловiка не треба, тобi лишень Лиска!
– Де Лиска, старий? – знов мало не крiзь сльози питае.
– Та не побивайся – жива твоя Лиска! – вже з досадою Васильович. – Записалася тiльки в колгосп.
Слово по слову – заспокоiлась трохи Данилiвна. Зайшла до хати, повела довкола очима:
– Господи, оце ти так i жив?
– Оце так i жив.
