скачать книгу бесплатно
Путьковi послали на лiжковi, але Митрофан Онисимович лягати в хатi не захотiв: душно.
– Стелися надворi!
Як не вмовляли – надворi, й квит!
Нiчого не лишилося робити Твердохлiбовi: наказав Марусi тягнути рядна-подушки iз хати.
Послали пiд ганком. Намостили сiна з добру копицю, заслали, а поверх подушок – рядна й кожухи. Ночi ж холоднi, то щоб не застудити.
Путька поклали посерединi, а по боках лягли Твердохлiб i заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч iз класовим ворогом мов би й покiнчено, та хто дасть гарантiю, що його недобитки десь не причаiлися, на дорогоцiнне життя голови райвику ножа не гострять?
То ж Твердохлiб iще й пiстолет пiд подушку. Наказав одному з бригадирiв, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та й ломаку поважчу щоб не забув прихопити.
Поснули одразу. А за годину Твердохлiба мов пiдкинуло: хтось стоiть! Вихопив пiстолет з-пiд подушки, розплющив очi: стоiть!
Чорний, великий, з ломакою!
– Хто?!
– Та це я.
Заволока! Твердохлiб аж спiтнiв: мало не вистрелив!
– Чого приперся? – зашипiв до парубка.
– Дивився, чи спите.
Що дурневi скажеш?
– Іди до машини! Щоб там i стояв… Чуеш?
– Та чую.
Почалапав.
Лiг Твердохлiб, пiстолет знову пiд подушку засунув. А заснути не може: заворушилася пiдозра. Чого б отому Заволоцi до них пiдходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, iнший намiр був у головi?..
Так уже й не заснув. Лiзли думки рiзнi в голову – нi кiнця iм, нi впину. Та й скоро вставати: звикнув давно пiдхоплюватися ранiш од усiх.
Скiльки разiв сонна Маруся вмовляла: «Та поспи iще хоч годинку – нiде та робота не дiнеться!» Скiльки разiв брала спокуса iще хоч годинку понiжитись у постелi! Не пiддався нi разу. Привчив уже й бригадирiв, i ланкових – весь свiй актив – до того, що хай камiння iз неба сиплеться, а голова рiвно о шостiй буде в конторi. І iх чекатиме в шiсть. Хто прийде ранiше – добре. А хто запiзниться, то начувайся!
Бо iнакше не можна. Бо лише попусти – все пiде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пiзнiше, i село усе знатиме: а наш голова щось заледачiв. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й iншi стануть запiзнюватись…
Не раз на зборах говорив:
– Хто працюе чесно в колгоспi, той по-людському й житиме. А хто огинаеться – хай нарiкае на себе. Обрiжемо город по саму рiпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!
І хай ще бiльшiсть працюе не за совiсть, а за страх, як каже Ганжа, хай iще досi для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’iлося в голови, ввiйшло в кров ще на початку колгоспного руху, скiльки не воюй, а воно, як кукiль. Сьогоднi виполов тут, а завтра глядь – в iншому мiсцi проросло.
– Миколо, хто вас учив так орати? Огрiх на огрiховi!
– Та де тi огрiхи!.. Я ж i так стараюся, аж спина трiщить…
А в очах так i свiтиться: «гуртове – чортове»…
– Голово, а коли вже нашим корiвкам сiна вкосити дозволите?
Нашим – це значить: своiм, особистим. Тих, що в колгоспi, тих нiколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах пiднiмаеться од голодного колгоспного мукання – i не подума заглянути!
І отак щодня. Майже на кожному кроцi.
Бояться, не люблять? Ледарi й не люблять. А йому аби колгосп процвiтав. Рано чи пiзно, а всi зрозумiють, що про них же дбае Твердохлiб, не даючи спуску нiкому, для них же стараеться, а не для якогось там дядi з району…
«Знали б ви, дядечку Василю, то, може, i язик у вас не повернувся б говорити отi всi несправедливi слова», – згадав недавню розмову з Ганжею.
По старiй пам’ятi називав про себе Ганжу «дядьком Василем». Це лишилося з тих далеких рокiв, коли вiн був iще парубком, молодим комсомольцем i дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати i в царськiй в’язницi, i в революцii брав участь, i на фронтах громадянськоi, то хто вiн такий супроти Ганжi!..
Мабуть, з тих часiв лишилася в Твердохлiбовому серцi iскрина тепла до Ганжi. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь пiд час колективiзацii зiйшов iз правильного шляху, пiдпав пiд вплив класового ворога, що його в свiй час правильно виключили iз партii i посадили до в’язницi, однак слiд од давньоi поваги до ватажка тарасiвськоi бiдноти лишився в ньому й досi.
Чи нe це спонукало його в тридцять четвертому, пiсля вбивства Кiрова, стати на захист Ганжi? Коли хтось невiдомий написав на нього доноса: так мов i так, ви там ворогiв ловите, а наш серед бiлого дня по вулицях ходить, i нiхто його не чiпае. Пiшов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поiде, а докаже, що це – злiсний наклеп.
Ганжу не зачепили. Ходив на волi й не знав, хто його врятував.
Нiчого не сказав про це Ганжi. Хоч, може, й не одну нiч потiм не спав: а що як дядько Василь i справдi сплутався з ворогами народу?..
Були й такi думочки. Але ж не поiхав, не сказав, що помилився, беручи пiд захист Ганжу!
Отака вона, вдячнiсть людська!..
Засопiв, заблимав ображено, вилiз з-пiд кожуха. Розпарене тiло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибiлив двiр. Вкрив памороззю i траву, i машину, бiля якоi ведмедем топчеться Павло: боiться одходити.
Незабаром свiтатиме. Твердохлiбовi й годинник не був потрiбен: як кожна людина, що народилася й виросла в селi, вiн якимось шостим чуттям вiдчував плин часу. От i зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курниковi заляпотiли крила i таке оглашенне «кукурiку» вибухнуло над самiсiньким вухом, що Твердохлiб аж здригнувся: «А щоб ти був здох!» А пiвень же надривався так, мов теж був головою якоiсь пташиноi артiлi i мав добудитися всiх курей села.
Ось йому вiдповiв якийсь молоденький, початкуючий пiвник: не змiг навiть доспiвати до кiнця – зiрвався на нотi найвищiй; ось загорлав басовито сусiдський… ще один… ще… І невдовзi по всьому селу, з двору в двiр котилося невсипуще пiвняче пiяння. І, гляди, то там зблимне вiкно, то там, стукнуть дверi, випускаючи господаря або господиню iз хати, i вже у першому вiдрi видзвонюе перший струмiнь молока, i сонний ще голос жiночий ласкаво вмовляе: «Ногу, Мань, ногу!»
Село просиналося.
Твердохлiб пiдiйшов до машини. Павло ворухнувся йому назустрiч, висока, ще батькова, шапка була мов посипана сiллю.
– Не замерз?
– Так щоб сказати, то й не дуже…
– Паняй додому… І передаси бригадировi, що я наказав сьогоднi тебе не чiпати. Або постiй… Ходiмо до хати, я тобi чарку наллю… Ходiмо, ходiмо – трохи зiгрiешся!
В хатi було сонно й тепло. Твердохлiб полiз до буфета, бо Маруся iще вчора помила та прибрала, дiстав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи бiльше половини, щоб не розiбрало.
– Зачекай, дам щось загризти.
– Та я уже й так…
– Зачекай, зачекай.
Дiстав пирiжок, шмат холодного м’яса:
– Бери!
– Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!
– Пий на здоров’я!
Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’iв пирiжок, закусив м’ясом.
– То бувайте здоровi! – І, посмiливiшавши од спиртного: – Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовiть.
– Покличу, покличу, – усмiхнувсь Твердохлiб. «От вона, цiна любовi! Чарка горiлки!»
Павло пiшов, Твердохлiб заходився пiднiмати гостей.
Збудив спершу дружину. Вона спала в другiй кiмнатi, разом з дiтьми. Твердохлiб, щоб не розбуркати дiтей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:
– Марусю, встань та збери щось на стiл.
Маруся мов би й не спала – схопилась одразу. Косу пiд хустку, спiдницю на себе, а блузку застiбала уже на ходу:
– Картоплю зварити?
– Не треба, збери щось iз вчорашнього.
Довго не мiг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник.
– Га?.. Що?..
Нiяк не мiг зрозумiти, де вiн i що з ним – так бiдолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!
– Ось похмелимось – пройде, – утiшив його Твердохлiб. – Уставайте, бо час уже на полювання рушати!
– Митрофан Онисимович уже встав? – прочуняв нарештi редактор.
– Іду будити.
Митрофан Онисимович лежав, як гора: тiльки пiднiмавсь-опускався кожух. Та ще на бiлiй рубашцi ворушилася чорна краватка: не зняв ii, навiть лягаючи спати, i вчорашне все випите йому аж нiщо: Твердохлiб лишень тихенько покликав, як вiн i прокинувся. Ото здоров’я в людини!
Поки вдягалися i поки вмивалися Маруся вже й на стiл зiбрала.
– По однiй! – скомандував строго Митрофан Онисимович. – Полювати ж приiхали, а не горiлку дудлити!
Випив, заiв, навiть за стiл не сiдаючи. А на нього дивлячись, й iншi. Редактор разiв зо три шклянку до рота пiдносив – все не мiг зважитись. Кривився так, нiби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Путько пораiв:
– А ти заплющ очi й одним духом!
Пiд’iвши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зiбрав двоствольну рушницю. З полiрованим прикладом, безкуркiвку, якусь дорогу iноземку. Скiльки коштувала, не знав i сам: на шiстдесятирiччя пiднесли йому працiвники райради, придбавши в складчину аж у Киевi, в комiсiйному. Сказали лишень, що з колекцii магната Потоцького.
– Одне неудобство, що нi до чого ремiнь причепити, – казав про рушницю Путько. – Вiн, гад пузатий, даже рушницю лiнувався носити: лакея позаду тримав!
– Давайте я вам носитиму! – вискочив Твердохлiбiв заступник: страшенно хотiв потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися бiля начальства: а що воно ще скаже цiкавого.
– Дякую, я вже сам якось, – покосився на нього Путько.
Окрiм Путька, мали полювати редактор, Твердохлiб, шофер i Пекельний Корнiй. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб i не бачили. Твердохлiб узяв у сторожа: поржавiлу, з роду-вiку нечищену, в дуло глянеш, а там тiльки павукiв i немае, – з такоi як стрельнеш, то невiдомо, хто буде вбитий – мисливець чи заець. Та Твердохлiб i не збирався особливо стрiляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, куркiвка, рушниця не дуже показна, але надiйна.
– Вiн, сучий син, уже мене обскакав! – скаржився Путько. – Як патрон, так i заець!
Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неi гiльзами цiеi ночi в селi не було. Ще вчора зранку, як тiльки додзвонився до Путька, вирядив Твердохлiб Корнiя у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.
– Хоч один заець пропаде – голову одiрву!
І Пекельний простирчав там весь день i всю нiч. Не приходив навiть обiдати: дочка носила у вузликовi.
Побачивши машину, вiн одiрвався од столу, пiшов назустрiч. Був у кожусi, а шапку аж на вуха насунув. Твердохлiб одвiв його набiк i поки гостi вилазили з машини та розминали ноги, занепокоено допитувався:
– Зайцi е?
– Одбою немае!
– Придививсь, де найбiльше залягали?
– Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною…
– Понад нею й пiдемо. Та гляди менi: зайця пiднiмеш – не стрiляй! Гони прямо на Путька!
– На отого пузатого?
– Тс-с, сатано!.. На нього…
– А як прямо учеше?
– Ну, тодi вже стрiляй. А на тих, що в його бiк битимуть, i дивитись не смiй! Ясно?
– Та ясно, чого ж…
Поки розiбралися, хто де йтиме, i сонце зiйшло. Викотилося з-за обрiю – велике, червоне, мовби з похмiлля, i покритий сизою наволокою степ враз ожив, заiскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце свiтило у спини, а то батька лисого що вполювали б!
Йшли обережно, непоспiхом, як i ходять на зайця. Путько – в центрi, редактор i Твердохлiб – по обидва боки од нього, а ще далi, замикаючи пiдкову – шофер i Пекельний. Довгi тiнi чорно лягали на землю, пiд ногами трiщала-ламалася затвердiла стерня, рiлля взялася груддям, так що йти було легко, не те що пiд дощ. А прохолодне повiтря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи iх од вчорашнього перепою, i навiть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселiшавши, нiс перед собою одностволку, весь нацiлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайцi.
Твердохлiб уже кляв про себе Корнiя: кiнчилася балочка – i хоча б що тобi ворухнулося!
– Де ж твоi зайцi?
