скачать книгу бесплатно
– Ох пропав, ох пропав! – голосив уже Курочка.
Начальник трохи помовчав, давши Курочцi наплакатись уволю, потiм сказав:
– Але для вас е можливiсть врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовiрно: випав один шанс на тисячу…
Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та вiн робитиме все, що тiльки накажуть!.. Землю iстиме, аби лише одпустили живого!..
– Нащо землю? – посмiхнувся начальник поблажливо. – Ми не звiрi якi, щоб вимагати од вас такоi дорогоi цiни…
Пiсля того iз ним розмовляли вже iншi. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де i ким сказано.
– До всiх прислухатися? – питав зачудовано Курочка.
– До всiх, хто б не був, – вiдповiли йому. – Ви повиннi нiкому не довiряти, всiх брать на пiдозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навiть найближчий ваш друг.
Начальники пiсля того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокiйно: кращого ока й вуха годi було й шукати. Ще змалечку цiкавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилицi: а не пiдслуховуй! Не лiзь, де розмовляють дорослi! Тепер же прислуховувався не лише з цiкавостi, але i з обов’язку.
Одна бiда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж i довелося, на порушення найстрогiших iнструкцiй, завести зошита.
Перший запис у тому зошитовi – про Терентiя Гусака. Який, сидячи на колодi помiж дядьками, на чиесь запитання: «І що воно таке, ота п’ята колона?» – вiзьми й ляпни: «Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам i буде п’ята колона!»
Приiхала невдовзi чорноi ночi чорна машина – за Гусаком тiльки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькi: одному в армiю скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяiна в хатi. То ж Курочка крiпився-крiпився, а тодi й не витримав: замотав потай од жiнки четвертинку сала – i до Гусачки:
– Оце вам до борщу!
Сидiв, журився разом iз жiнкою, утирав сумно то одне око, то друге:
– От бiда, так бiда!
Одлягло пiсля того трохи на серцi. Добре, що хоч хлопцi великi: самi собi раду дадуть.
Другий запис появився набагато пiзнiше. Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одiбрав та однiс Твердохлiбовi, надумався порадувати учнiв новими зошитами. Привiз цiлу пачку з району та дiтям i роздав – для контрольних робiт. Зошити як зошити, з портретом Сталiна, а перевернути догори ногами та придивитись пильнiше, то й можна прочитати, з вусiв починаючи, слово «смерть». «С» – вуса, «м» – як лiнiйкою частину пiдборiддя прикрити, «е» – докупи зведенi брови, «р» – праве вухо, «т» – лiве, а м’якоi лiтери не було, як не крутили. І виходило твердо i страшно: «смерт».
Кому «смерт» – яснiше ясного…
Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнiв. Нагорiло i вчителевi: чому саме цi зошити купив, а не iншi? Інших хiба не було?..
Курочка все те акуратненько в свiй записник.
І за вчителем фуркнуло!
Ну, цьому так i треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..
А далi вже посипалися записи, i для отiеi установи призначенi, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув i що бачив. Сусiд сусiда побив – гуляйте, хлопцi, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала – запишем i це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже пiвзошита.
Вiдчував потаемну насолоду. Вiн, Курочка, якого i за людину нiхто не вважав, а так, прости Господи… якого навiть рiдна жiнка пiд сердиту руку обзивала й нiкчемою, й покидьком… набув раптом страшну владу над усiма односельцями. Хай невидиму, хай потаемну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав iз мстивою втiхою: «А менi тiльки пальцем кивнути!.. Тiльки мiзинчиком!..» Забирався потайки в хлiв, читав-перечитував записане в зошитi. Виходив надвiр – аж вищий на зрiст…
За час своеi новоi дiяльностi посадив Курочка менше десятка: сiм чоловiкiв i одну жiнку. Хоча останню й за жiнку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якiй давно уже треба було вкоротить язика. Якiй ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свiй час i царя, i Керенського, i Директорiю, а радянська влада прийшла – i на неi загавкала. Розперезалася, бiсова баба, – впину немае! Як зайшов якось Нешерет iз членами комiсii свиню записати, вона свою вершу й розкрила:
– Пишить уже й кота на додачу!
Кота щe можна було б простити, аби баба на цьому й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:
– Це, бабо, по розпорядженню радянськоi влади, – як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зiв’яли.
За бабою приiжджала та ж працьовита машина. І що то – жiнка! Чоловiки вели себе, як поряднi, – залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги пiдняла: «Рятуйте, хто в Бога вiруе!..» В Бога-то вiрили – рятувати не квапились. Сидiли по хатах i носа боялись виткнути на вулицю.
Одсидiла баба три роки – прийшла ще лихiша, анiж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусiда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити – i Нешеретовi дулю пiднесла.
Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.
Тож Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сiм душ. Інший на його мiсцi пiвсела за грати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожалiе. Так що мав iще совiсть…
Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олiвця i великими лiтерами вивiв:
«А Іван Приходько щитав щодня самольоти. – Подумав-подумав, дописав: – Скiльки й на яродромi було».
Це – для тiеi установи.
І вже трохи дрiбнiше:
«У Заволочиного хлопця хтось потягнув iз пiдводи вiжки. Ремiннi, новi. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднiв».
Це вже для себе.
Щодо першого запису, то не знав, як i бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодiем запанiбрата. Так що, може, й рискне – змовчить.
Записав же про всяк випадок – для порядку.
Пiзньоi осенi, по першому легкому морозцю, чекав Твердохлiб на полювання гостей. Мав «припожалувати» сам товариш Путько, ще й редактора обiцяв прихопити з собою.
– Зайцiв на всiх вистачить?
– Та iх у нас, як смiття! Одбою немае. Як деревце молоденьке – хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй – все одно обгризуть!
– То й добре… Припильнуй тiльки, щоб не дуже полохали.
Твердохлiб хоча й хвастався про зайцiв, однак вирiшив заздалегiдь подбати про полювання: видiлив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю пiдряд – залишити острiвцi. А пiзнiше для приманки стали розкидати капустяне листя.
Наглядати за тим полем поставив Корнiя Пекельного, який водночас i на баштанi сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разiв зо три на те поле навiдатись.
– Корiв, коней гони втришия! Щоб зайцiв не полохали.
Корнiй обiцяв постаратися, хай голова не переживають: жоден заець не пропаде. Сам уже рокiв чотири пострiлюе, так що знае, що таке заець. І хоч Твердохлiб вважав Пекельного чоловiком не дуже надiйним, виходу, однак, не було: окрiм Корнiя, нiхто бiльше з тарасiвцiв не бавився з рушницею.
Зроду-вiку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собi взяти в руку пукавку та ганятися з нею по рiллi за куцохвостими – де б це ви бачили й чули! Засмiяли б, облили б навiки зневагою. Або сказали б, що не всi дома – не вистачае десятоi клепки.
Корнiевi ж людських насмiхiв боятися нiчого: обходився без клепки ще змалку. Окрiм того, що й робота котяча: цiлiсiнький день байдики бий та ховайся од сонця в курiнь. Коли-не-коли турнеш школярiв, що пробують прихопити кавунця, та вночi одганять парубкiв… З цими, щоправда, важче, цi поки кавунами мiшки не наб’ють, з баштану не пiдуть, але кавунiв, слава Богу, завжди родило стiльки, що вистачало на всiх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гакiвниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи i помилуй!
Крiм школярiв та паруботи, навiдувалися на баштан iще й зайцi, а за ними полюючи, забiгали й лисицi. Корнiй на них дивився-дивився, а потiм якось i подумав: «А дай устрелю на обiд хоч одну звiрину!»
З того часу й прокинувся в ньому мисливець.
Стрiляв спершу Корнiй з отiеi гакiвницi: сипав пороху, шроту, скiльки Бог на душу покладе, а потiм, прицiлившись, поминав нишком царя Давида i всю кротiсть його та й натискав на гачок. З мiсяць отак пополювавши, зовсiм був оглухнув, i коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.
Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброею: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво мiське, щоб йому й бiлого свiту не бачити, насипав Корнiевi добру пригорщу бездимного пороху. Корнiй його весь у гакiвницю i вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надiйнiше стрельнуло.
Той пострiл пам’ятають у Тарасiвцi й досi. Однi кажуть, що в усiх хатах шибок – як не було. Іншi заперечують, що нi, не в усiх, а тiльки в тих, якi од баштану поближче, зате худобу потiм по всьому району шукали. Корнiя ж знайшли аж за баштаном: чи то залетiв, чи закотився. Годину одливали потому.
Довго одлежувався удома Корнiй: думали, що вже й не встане. Поки вiн лежав, жiнка його взяла гакiвницю та й однесла до сiльради:
– Заберiть оцю манiю, поки вона мого чоловiка зовсiм не добила!
Вичухався Корнiй – прийшов у контору:
– Як же я теперечки без ружжа?
Аж хитаеться iще чоловiк, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!
Пуштрив, пуштрив його Твердохлiб, а потiм i змилувався: наказав дати гусятницю.
Гусятниця теж була у селi з давнiх пiр. Спершу володiли нею Гайдуки (привiз старий ще пiд час громадянськоi разом з iншим майном награбованим), а пiзнiше довго стояла в сiльрадi. А коли органiзувався колгосп, Твердохлiб взяв у контору, для сторожа.
Гусятниця – рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калiбру – дитяча рука в кожне дуло улiзе. Як ii на землю поставити, то якраз на зрiст доброго дядька. З курками, ще й три латуннi гiльзи до неi. Гiльзи аж чорнi од пороху, геть потрiсканi, але стрiляти можна, досi ще не розiрвало. Вiддача менша, нiж у гакiвницi, однак шапка з голови злiтала, i як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових вiникiв.
Зате ж i стрiляла! Заець хай куди одбiжить, такою рушницею нiчого й пробувати, а з гусятницi тiльки добре прицiлься – i звiрина в торбi. Пекельний навмисне зайцiв подалi од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив – тiльки голову-лапи й знайшов.
Одна бiда, що важка: пiвпуда, не менше. Поки прицiлишся, то й руки помлiють. Але Корнiй пристосувався i тут: вирубав рогачик iз вишнi та так i ходив – на плечi – гусятниця, а в правицi – рогачик. Пiднiме зайця, рогач у землю ввiткне, приладить гусятницю, а тодi вже й вицiлюе.
Не мазав нiколи. Як гiльза порожня, так i заець при боцi. Жiнка, дiти iли зайчатину майже щодня, не забував i Твердохлiба та iнше начальство сiльське. Бо коли добре пiдсмажений, та ще нашпигований салом iз часником – пальцi оближеш!
Отож Корнiй i стерiг оте поле – гостей непрошених турив подалi.
Якось увiрвався в контору задиханий:
– Голова!.. Тамечки люди!
– Якi iще люди?
– Нетутешнi… Зайцiв молотять!..
Твердохлiб про зайцiв як почув – пробкою з-за столу вилетiв.
– А ти нащо поставлений?! – закричав на Корнiя. – Чом не прогнав?
– Дак вони усi з ружжами… Я iм кричу, а вони мене к такiй матерi посилають… О, чуете, знов стрiляють!
За вiкном, з боку поля, i справдi: тах! тах! – як у дошку.
Твердохлiб, матюкнувшись, до залiзного ящика, що правив за сейф. Одiмкнув, ухопив кобуру з пiстолетом, картуза на голову – та надвiр. Корнiй з рогачем i гусятницею попер за ним слiдом.
– Якиме, запрягай!
Помагав навiть виводити коней – така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнiя:
– Сiдай!
Прали щодуху. І щоразу, як бабахкали пострiли, Твердохлiб матюкався крiзь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.
Поки доiхали, мисливцi вже впорались. Сидiли пiд стогом (Твердохлiб наказав стога того поки що не чiпати: може, Путько захоче посидiти в засiдцi), пiдобiдували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч i зайцi пострiлянi – сiм русакiв. Твердохлiб на тих зайцiв як глянув – аж затiпався:
– Документи!
Мисливцiв було трое: один старший, двое молодших. Старший крихти iз сивого вуса струсив, мовив докiрливо:
– А може, привiтатися спершу потрiбно?
– Документи, кажу! – аж почервонiв Твердохлiб.
– А ви хто такий, щоб документи питати?
Це – наймолодший. І не подумав устати, коли Твсрдохлiб пiдiйшов. Дивиться нахабно, ще й усмiхаеться.
– Ану, давай документи, а то ружжо одберу! – скипiв зовсiм Твердохлiб. Тодi той, наймолодший, рушницю на колiна, ще й на Твердохлiба навiв:
– Котись ти знаеш куди?!
– Зачекай! – сивовусий до нього: не хотiв, мабуть, заводити сварку. І до Твердохлiба примирливо: – Ви, товаришу, хто такий будете?
– Не ваше дiло!.. Документи давайте!..
І рукою до кобури – за пiстолетом. Мисливцi й собi за рушницi.
– Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!
Корнiй бачить, що таке дiло, i собi гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тiльки подалi, щоб за одним пострiлом усiх прихопити. Цьому лише кивни – влупить не задумуючись!
Далi – бiльше. Мисливцi уже й на ноги зiрвалися, у Твердохлiба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоiть!..
– Якиме! – закричав зблiдлий од лютi Твердохлiб. – Гони по мiлiцiю!
Яким, не питаючи, куди по ту мiлiцiю iхати: в район чи, мо’, й далi, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливцi ж, про мiлiцiю почувши, давай пiдбирати все, що на стернi розiклали. Як стали зайцiв до бокiв приторочувати, то знов мало не до бiйки дiйшло: Твердохлiб кожного зайця з боем оддавав. Ухопили мисливцi по зайцю, а на решту й плюнули.
– Скажи спасибi, що дiтей твоiх пожалiли! А то решето iз тебе зробили б!.. Собака ти – не людина!..
– Ідiть, iдiть к такiй матерi! Ще раз поткнетеся – ноги поперебиваемо!
І за мисливцями уже й слiд прохолов, а Твердохлiб все не може заспокоiтись: розполохали зайцiв! Та ще i Якима кудись чорти занесли. Про мiлiцiю ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз ii шукати поiхав. І другий стоiть – обперся на гусятницю!
