скачать книгу бесплатно
Зате ж i буряки! Твердохлiб щодня навiдуеться, милуеться.
– То як, Наталко?
Голос у Твердохлiба аж потеплiшав, коли до Наталки звернувся. Ланковоi комсомольсько-молодiжноi. І очi приязним поблиском узялися. Всiм добре вiдомо, чому голова так злагiднiв. Плекав Твердохлiб надiю виростити у своему колгоспi ланкову-орденоноску. Першу в районi. Вже i в райцентрi кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватнiй розмовi. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тiльки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пiзно!.. Твердохлiб i сам це добре розумiв. Не вiдмовляв тому ланковiй нi в чому. Так iй з самого початку i сказав:
– Не пожалiем нiчого. І якщо з чим непереливки – звертайся особисто до мене.
Наталку теж вибрав не випадково: роботяща, здорова, красива. А що вже весела, що спiвае: як заллеться, то ii тiльки й чутно. Орден на груди повiсить – на неi тiльки й дивитимуться. Вже й кореспондент один приiжджав, то мало всього заряду фотоапарата об неi не змилив. Наставляв i так, i сяк, все допитувався, де вона, така красуня, i вродилась.
– Вам артисткою треба бути… На сценi… У мене е друг, режисер – хочете, познайомлю?
Твердохлiб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасiвки. Клацати – клацай, а до iншого – зась! Дiвчина самим нам потрiбна. А настане пора, ми iй такого режисера пiдшукаемо, що й про сцену забуде. Он хлопцi якi, як орли. Наталцi тiльки моргнути – будь-кого рушниками пов’яжемо!..
– То будемо копати, Наталко, чи почекаемо трохи?
Наталка звелася недбало: знала, бiсова дiвка, що Твердохлiба боятись iй нiчого! Вiдповiла, що можна й копати, а можна кiлька днiв i переждати. Буряк ще росте, як день – так i прибавка. І хоч Твердохлiбовi дуже кортiло першому в районi почать копати буряки, однак орден переважив.
– Вирiшили: почекаемо до наступного тижня… Здаеться, все… Чи ще хто що мае?
Нiхто нiчого не мав. І тiльки Твердохлiб сказав:
– Тодi все, можна й розходитись, – лампочка блим-блим – i погасла. Локомобiль зiпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, лiт з пiвсотнi, не менше. Ще пан як привiз, як пустив у економii, то трудиться й досi. Од молотарки його одлучили – трактором веселiше, тодi Матвiй Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дiстав генератор, приладнав – i зачахкотiв знову локомобiль на всю Тарасiвку.
Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повiсили лампочки лише в корiвнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторi, та в школi, та в клубовi, та ще у сiльрадi – оце, здаеться, i все. Завгосп ще хотiв пiдкинути двi лампочки й головi, тим бiльше що й дроти тягнули мимо його хати, але Твердохлiб не дозволив. Краще зайву лампочку у свинарник, а вiн почекае разом з усiма, поки прилаштують динамо-машину до греблi – вода вже хай крутить.
– Дайте час – заллемо свiтлом всю Тарасiвку. А поки що потерпимо.
Тарасiвцi, правду казати, не дуже за тим свiтлом i побивалися: локомобiль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли i задихатися починае. То й свiтло таке: лампочки або розгораються, або ледь жеврiють, i школярi тодi, якi в другу змiну навчаються, носами в книжки:
«Тетяно Олексiiвно, нiчого не видно!..»
Ось i зараз – погасло зовсiм. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обiрвалось. Добре, що хоч мiсяць присвiчуе: повис угорi повний та круглий – ну видно, як удень! Нiч iще тепла, тиха – нiде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачарованi. А там, де густiшi тiнi, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений смiх: молодь тирлуеться. Цим i ночi мало. Чатуватимуть мiсяць, поки не зайде, а вранцi не добудишся.
– А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин пiдпира?
– Якщо тин, то не мiй. У мене сурйознiший: шукай одразу на сiнi у клунi.
– Весь, значиться, в тата?
– А що, було колись i в нас.
– Да… Закурити з досади, чи що?
Закурюють. Ідуть, гомонять собi стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодiсть. По травицi шовковiй, з золотою вуздечкою. Що нi печалi iм зараз, нi воздиханiй.
– І наряди роздавати не треба: кому з якою…
Пора б i прощатися – так нiч така, що i в хату не тягне!
Врештi розходяться. То один одiрветься од гурту, то другий; скажуть стиха: «На добранiч» – та й зникають у себе в дворах. Де в якому вiкна ще свiтяться, а в якому нiч палець наслинила та вогонь i погасила.
У Твердохлiбовому новому будинковi ще свiтилося: переiхали мiсяць тому, то Марiя щовечора допiзна товчеться. То те придума, то друге. Ось i зараз стрекоче машинкою: фiранки шие на вiкна.
Став Твердохлiб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов iще красивiший. Дах високий, залiзний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти мiсяця. Ставнi узорчастi, ганок високий, не те що у хатах сiльських. А всерединi – три кiмнати, i кухня окремо. Маруся просила, щоб пiч, але Твердохлiб на те не пристав: пiч тiльки ледарiв плодить, як що – так i на пiч. Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося з силами та заходимося перебудовувати села на новiй, соцiалiстичнiй основi – повикидаемо iх к бiсу! На смiтник iсторii.
Замiсть печi поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажае. Зовсiм мало мiсця займае й – культура.
Маруся все нiяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хлiб заходилася у духовцi пекти – вуглиною узявся.
Нiчого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляе. Поки обноситься. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад – багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили – два, три! Та й то iз тих, що постаршi, ще пам’ятають, як на власному полi орали. А молодшi й слухати не захочуть, iм трактора, машину давай. Або до мiста – на навчання. І так воювати щороку доводиться: не встигне семирiчку закiнчити, а вже йде до сiльради за довiдкою – хоче далi учитись. Ну, гаразд, пiдеш учитися в Хоролiвку або й у Полтаву, ти пiдеш, другий пiде, третiй… а в колгоспi хто буде робити?.. Мов i не до нього говориться: очi, як у туманi. Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобi й зором не сягнути, i знай одне:
– Учитися хочу!
А коли Твердохлiб наказав не давати довiдок, поки хоч рiк не попрацюють у колгоспi, тодi що було! До району дiйшли, а таки свого добилися. Отакi песиголовцi!
Виручали дiвчата. Цi якось легше осiдали в колгоспi: на фермах, у ланках. Рiк попрацюе, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й не думае: пiдбирае судженого-вудженого. Так його, небораку, обплутае, що вiн уже сам на роботу до колгоспу проситься: згiдно з набутою освiтою. Тож поки дiвчата не перевелися в Тарасiвцi, Твердохлiбовi журитися нiчого. Бо дiвчата тарасiвськi здавна красою славилися: своiх хлопцiв не вистачить, доберемо в сусiдiв…
Перед тим як на ганок ступити, Твердохлiб ще зайшов до вбиральнi. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усiх на виду – теж ознака новоi культури. Годi кропити кущi чи махати вiхтем за клунею. Не раз дорiкав Нешеретовi: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурнi в побутi! А то натикають патикiв iз соняшника та й думають, що нiчого не видно. Їдеш мимо двору якого – одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а стороннiй людинi? Що про нас подумати може?..
Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаеш носом, нiхто й не почухаеться. Мов одному йому, Твердохлiбовi, усе це потрiбне.
Йшов до ганку, заглянув у вiкно: так i е, сидить за машинкою.
– Дiти вже сплять?
– Сплять – що iм робити!
– Та я просто так…
Лишень тепер вiдчув, як зголоднiв. І натомивсь – аж похитуе. Сiв важко до столу, хрипло спитав:
– Їсти даси?
– Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги – аж сиплеться.
І то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя i руки водою. Мов аж полегшало.
Їв мовчки, жадiбно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогоднi й закiнчити. Твердохлiб же, як трохи черв’ячка заморив, поцiкавився:
– Як там Кiм? Не принiс поганоi оцiнки?
Кiм – старший. Як народився, то щасливий Володька й iм’я йому пiдiбрав: Комунiстичний Інтернацiонал Молодi. Скорочено – Кiм. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловiка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покiйниця на все село пробi кричала:
– Людоньки добрi, та мiй же Володька зовсiм розуму збувся: назвав свого первiстка так, що й не вимовиш!
До Володьки грозилася:
– Перехрести, бо й з дому зiйду!
І не подумав:
– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунiзм. А туди Петрiв та Йванiв i на порiг не пускатимуть.
Так i лишився хлопець Кiмом.
Рiс той «Інтернацiонал» лобурякою добрим: де яка шкода, там i шукайте Кiма. А до школи пiшов, то Твердохлiбовi довелося й за пасок узятися: не хотiв учитись. Твердохлiб же i в думцi допустити не мiг, щоб його син пас заднiх.
Зараз Кiм учиться непогано. Чи то подiяв пасок, чи учителька пiдiбрала ключик до дитячоi душi, тiльки добрав нарештi смаку в науцi й з добрих оцiнок не злазить. Одна бiда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його й затрусить. Твердохлiб уже й Ганжу просив:
– Ви мого малого, як на конюшнi побачите, женiть у потилицю.
Тiльки Ганжа щось не дуже наказ той виконуе. Іншi дiти давно уже пiсля урокiв додому повернуться, а Кiма нема та й нема.
Врештi появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.
– Знов пропадав бiля коней? – мати до нього.
Мовчить, тiльки шморгае носом. Омине матiр, потиличника по дорозi схопивши, книжки на стiлець i так, мов його i не лають:
– Мамо, що iсти?
Проголодався, сердешний! Попiд кiньми лазячи.
– Ось я батьковi скажу, вiн тобi дасть! Вiн тебе одучить з кiньми водитись!
Мовчить, тiльки сопе.
Дочку, яка народилася через три роки пiсля Кiма, Твердохлiб хотiв назвати Тракториною або Індустрiею. Але цього разу вперлася Маруся.
Пiсля довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари Цеткiн.
Дочка – татова мазаниця, так до нього й липне. Як заiде обiдати – кида мерщiй своi ляльки i – до тата. І коли тато приласкае, од надмiрноi втiхи, од повноти почуттiв починае говорити баском.
Спить i Клара – поруч iз Кiмом. І Твердохлiб, осоловiвши од iжi, теж куня за столом. Отак за столом i заснув би – нема сили й звестися.
– Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвiта зiрвешся.
Не заперечував, звiвся. Минув уже той час, коли без Марусi заснути не мiг. Лишень, як мимо проходив, провiв долонею по налитiй спинi дружини, похвалив:
– Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!..
Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!
Занарядженi ще звечора пiдводи вирушали удосвiта. Дорога ж неблизька, а наказано бути в Хоролiвцi о восьмiй ранку.
П’ять пiдвiд – п’ять iздових. Твердохлiб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарiв же не дуже й зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тодi з голови спитають.
Врештi вирiшили послати постарших. Не iнвалiдiв, а таких, що i в колгоспi од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасiя Непiдкованого, Мефодiя Курочку i на пiдпряжку зовсiм уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп «Червоний хлiбороб» самих тiльки дiдiв i прислав. Хлопцевi немае сiмнадцяти, а на вид можна дати всi двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як пiд ведмедем: досi ще жодноi пари чобiт не зносив. Бо в крамницi якi не примiряе – малi, а шити – й вола не вистачить. Купували Павловi калошi: людям на валянки, йому – на босу ногу.
Чотирьох iздових набрали, стали голови сушити, кого п’ятого. Щоб за старшого був i, головне, коней доглянув.
Тут Ганжа й напросився:
– Я поiду.
Вiн на першiй пiдводi i iде. Як сiв на передок, як ворухнув вiжками, так одразу й задрiмав, бо цiлiсiньку нiч очей не зiмкнув, з хворим лошам провозився. Вiд’iжджав – помiчниковi наказував ока не спускати з нього. То Йван Приходько, який iхав слiдом, уже Ганжу й не чiпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
– Як конi, йдуть?
– Ідуть! – весело Курочка.
– То й нехай собi йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселiше.
Курочка з радiстю. На дорогу зiскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й пiдсiв до господаря. А згодом те саме зробив i Протасiй. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Пiдсiв до Протасiя та й ну з нудьги нишком бавитись. Звiсив босу ногу iз воза i притиска пiдошвою колесо. Як натисне – конi й стають. Протасiй уже i свистiв, i матюкався, а конi стають та й стають. Мов навроченi. Врештi не витримав: прив’язав чортiв до Куроччиноi вже пiдводи та пiдсiв до гурту.
– Угостiть тютюном.
– А в тебе що: не вродило?
– Вродило, та, бач, забув.
– Щось ти, Протасiю, дуже забудькуватий став. На нового бичка грошi збираеш?
Протасiй одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око влiпив. Не забув, бач, i досi, як Протасiй бичка на вила пiдняв. А хто б не пiдняв на мiсцi Протасiя? Якби отак узявся чистити гнiй, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок грошi дожовуе. Цiлiсiньку пачку висмикнула iз кишенi вража тварина! Податок збирався до сiльради однести, та нечистий напоумив гнiй спершу почистити. От i почистив: нi бичка, анi грошей!..
– На вже, та не сердься… Ото люди – i слова сказати не можна!
І поки Протасiй мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролiвки вистачило.
– І скажiть на милiсть, – починае вiн здалеку, ще як слiд i не знаючи, що говоритиме далi, – чого воно так: одним людям везе, а другим не везе?
– Це в чому? – цiкавиться Курочка. – У чому тобi не везе?
– А хоча б i з жiнками. Парубком був – не знав, що таке дiвку до тину притиснути, а женився, то й поготiв…
– На вулицю батьки не пускали, чи що?
– Та де не пускали! В шияку замало не гнали… І парубок же iз мене був мов не порчений, i дiвчата заглядалися, а от не везло, хоч убий… Мокрину пам’ятаете?
– Це ту, що минулого року втопилася?
– Та вона ж… Дiвка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод… Ну, пiдсiв я якось до неi на колодi. Обiймаю – мовчить. Тулюся – знову ж мовчить. Я й осмiлiв. «Мокрино, – питаю, – що ти сю нiч, примiром, робити збираешся?» – «Примiром, спатиму в клунi». В мене на серцi й музики заграли. «А собаку у вас на нiч одв’язують?» – «Одв’язують, та не кожноi ночi. Сю нiч буде прив’язана» – «То я до тебе, Мокрино, прийду». – «Приходь, як утрапиш…» Пiсля розмови такоi я додому пiвнем летiв. Зайшов до хати, а тато й питають: «Що це нашого Івана сьогоднi мов хтось медом помазав?» «Медом, – думаю, – не медом, а сьогоднi буду в Мокрини. Ось ви лишень поснiть…»
Полягали, поснули. Я тихенько одiж на себе, чоботи в зуби та й у дверi. Скрадаюсь попiдтинню, в руках чоботи несу. І нащо я тi чоботи взяв – спитайте!.. Добiг до Мокрини, присiв, через тин у двiр заглядаю. А воно якраз хмари мiсяць закрили – хоч у око стрель. Стирчав я ото пiд тином, стирчав, а тодi й подумав: «А проберусь краще до клунi. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зiв’ю…» Перелiз через тин, пiвдвору прокрався, а далi й зась: од вiкна свiтла дорiжка якраз посерединi перегородила весь двiр. Ану ж, хто гляне у вiкно та побачить! Терся, м’явся, та й вирiшив оту дорiжку проскочити…
– Ну, а далi? – нетерпляче Курочка. Вiн аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове. – Проскочив?
– Зажди, дай по порядку… Метнувся я ото головою вперед, а по той бiк, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не iнакше – на мою погибiль. Як утесався ж я у той стовп головою – земля захиталася! Чорти з очей пливли, скiльки хотiли. Лiг i ратицi набiк одкинув… Понiс потiм моргулю на головi, як добру балабуху…
