скачать книгу бесплатно
– Ви ж комунiстом були, дядьку Василю!
– А комунiст що – хвiст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаешся бiльше з президii дивитись… А зайшов би коли до мене та посидiв з дядьками…
– У дурня грати?.. Так я ж не вмiю.
– Навчили б… Дурне дiло не хитре.
– Та й нiколи менi – не до карт. Я соцiалiзм будую…
– Сам будуеш, Володю?
– Чого ж – i люди менi помагають… Тiльки не всi.
– А треба, щоб усi. Усi до одного. Один в сторонi лишиться – ночi треба не спати, поки вiн не стане поруч iз нами.
– Ну, знаете!.. Так ми багато не вбудуемо… Тiльки те й знатимемо, що переконуватимемо…
– Зате мiцно, Володю. Мiцно будуватимем. Щоб столiття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соцiалiзм будуемо?
– Для наступних поколiнь…
– Для наступних! – хмикнув Ганжа – А чи не здаеться тобi, що тi, хто отак говорить, на попiв схожi? Тi утiшали вiруючих: страждайте, терпiть – за все вам на тому свiтi воздасться. І ми слiдом за ними: працюйте, з шкiри пнiться, хоч вам i не доведеться життя нового скуштувати, зате дiти вашi, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумае дядько: та на бiса воно менi й здалося, як я його i в очi не побачу!
– То несвiдомий отак подумае…
– А скiльки iх, отаких несвiдомих? Ти не цiкавився?
– Нiколи менi рахувати, – буркнув Твердохлiб. – У мене й без цього роботи по горло.
– Роботи в тебе багато, – погодився Ганжа. – На те ти й голова… Та чи не забуваеш ти, Володю, потроху, для кого працюеш? От на кого ти працюеш, Володю?
– Як – на кого? – здивувався Твердохлiб отакому питанню наiвному. – На державу… народ…
– А що таке держава, народ? – допитувався далi Ганжа. – Гаразд, давай з iншого кiнця… Чи не здаеться тобi, що ти державу, народ потроху-потроху та й вiд живих людей вiдокремив? Од своiх односельцiв… От захворiв Заволока, Яким… Мiсяць у постелi пролежав – ти хоч раз його провiдав?
– Я йому лiкаря з району привiз.
– Пiдводу дав, це вiрно, спасибi тобi. А сам не навiдався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспi… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так вiн же рiк потiм згадував би: от який у нас голова!..
Твердохлiб уже мовчав. Вiдчував, мабуть, що в словах Ганжi е якась правда.
– А занедужае, примiром, корова на фермi, – продовжував тим часом Ганжа. – Так ти ж сто разiв на день забiжиш – що та як… А Марфа – доярка, яка бiля тiеi ж корови пораеться, – зляже, то мимо ii хати проiдеш – i голови не повернеш… Чому так, Володю?
– Марфа молока не дае, – пожартував похмуро Твердохлiб.
– Менi здаеться, що тут проста арифметика, – не сприйняв того жарту Ганжа. – За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разi… А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкiру злуплять. Такого страху наженуть, що рiк пiсля того гикатимеш… Так де наша висока свiдомiсть, Володю?..
Не раз отак розмовляли, в комiрчинi сидячи. А потiм – як обрiзало… Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тiльки давно…
Покритикував Твердохлiба на зборах. А коли вже розходилися, вiн кивнув до Ганжi:
– Зачекайте, маю слово до вас.
Дiждався, поки спорожнiло в примiщеннi, звiв на Ганжу недобрий погляд (досi ще так i не дивився!):
– Ви от що… Ви менi пiднiжку не пiдставляйте!
– Ти, Володю, що? – запитав Ганжа вражено. – Ти розумiеш, що кажеш?
Але Твердохлiб уже наче й не чув: був у тому станi, коли людина чуе тiльки себе.
– Критикувати ви всi розумнi!..
– А я думав, Володю, що ти розумнiший…
В Твердохлiба аж кола червонi по обличчю пiшли:
– Ви про Володьку забудьте! – мовив iз притиском. – Кому Володька, а кому й не Володька!..
З того часу Ганжа звертаеться до Твердохлiба тiльки офiцiйно: товаришу голова. І задушевним розмовам – кiнець!
Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тiльки, що люди стали боятись Твердохлiба. І виходило так, що вiн, Ганжа, завжди один проти всiх.
Нi, вiн таки не засне! Звiвся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.
Починало свiтати. Вже видно й пiдводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небi миготiли ще зорi, але iх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одноi немае. На сходi небо зовсiм посвiтлiшало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням iсти, аж тодi вже заходився будити землякiв:
– Ану, хлопцi, вставайте!
Просиналися по-рiзному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому свiтлом в обличчя. Швиденько зiскочив, зайшов за пiдводу. Одразу ж i вискочив, метушливо глянув до казана iз картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позiхав i ще довше злазив iз воза, а Протасiя нiяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що iнший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врештi, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тодi перестав хропiти Протасiй. Вивiльнив голову, сiв, похмуро спитав:
– По-людському позвати не можна?
– Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Пiвгодини вже гавкаю!
– Хiба вже пора?
– Продери баньки та глянь сам.
Протасiй посунув iз воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозi:
– І поспати не дадуть…
Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очi чистi, обличчя веселе, як щойно з купелi.
– Який менi сон приснився, Василю!.. Мов я на вiйнi, ще на тiй, у чотирнадцятiм… Бiжу мов на нiмця в атаку, один наче бiжу – не лишилось нiкого. А снаряд як свисне! Я й упав. А вiн крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…
– Знав би, то почекав…
– До чого воно така чортiвня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справдi супроти вiйни?.. Але ж i снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кiсточок моiх не позбирають!..
Однак сном журився недовго – за снiданком вигукував захоплено:
– От де, хлопцi, житуха! Вiк би звiдси не iхати!..
– Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасiй: вiн не виспався i тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратицi одразу вiдкинеш!
Прийшла й робота: кому й справдi землю возити, а кому й до ангарiв. Тарасiвцям повезло: iх поставили пiдвозити лiс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуеш батiжком, а пiд тобою обтесанi обаполи або дошки, щойно з-пiд циркулярки, – живиця аж капотить.
– От де ладан пропадае! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стiкае.
Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:
– Скiки ж це настроiти можна!.. А-я-яй!..
І тихенько, щоб не помiтили односельцi, пiд’iжджав до старшини, який вiдав усiм тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:
– Кушайте, кушайте!.. Нам для военних нiчого не жалько, – i, мовби мiж iншим, завертав на свое: – То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток – були б i в мене засiки у коморi. А то комору звiв, а засiки хоч з лози городи…
Старшина попався не гордий: гостинцi брав i обiцяв, як уже роз’iжджатимуться, не забути про Куроччинi засiки.
Івана не дошки цiкавили: з лiтакiв очей не зводив. Питав кожного вiйськового, незалежно од посади та чину:
– Мого не стрiчали? Вiн у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий…
І хоч йому вiдповiдали, що не стрiчали, не втрачав надii, що рано чи пiзно, а таки натрапить на чоловiка, який би знав його сина. І коли пролiтав над головою «iшачок», обов’язково голову задирав: чи не Євген?
Кiлька разiв брався рахувати лiтаки, та щоразу збивався з лiку:
– Тища – не менше!.. Оце сила, дак сила! Цi як ударять, то кому завгодно в’язи скрутять!
Щодня вчасно снiданок, обiд i вечеря, та ще й пiд дудку вiйськову: як заграе, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собi набiк. Не життя – раювання Івановi. Пiд кiнець аж погладшав. Їй-бо!
– Оце якби iз мiсяць отут потовктися, то i в дверi не пропхався б!
Одробили рiвно два тижнi – нi бiльше, нi менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усiх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив i що над головою лiтало. Ляпнеш де – суши сухарi!
Тарасiвцi, наляканi, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрiем, вщух i бджолиний гул лiтакiв, – страх потроху влiгся. І вже вдома, обсiяний молодшими синами, не втримаеться щасливий од зустрiчi Йван: розповiсть, де був i що бачив.
– Там яропланiв, як бджiл на пасiцi. Як те небо й витримуе!..
Федора другого ранку похвалилася сусiдцi, i незабаром про новий аеродром знала уся Тарасiвка.
Протасiй же нiчого не розповiдав своiй Мокринi. Увалився в хату, в чому був, посунув за стiл:
– Давай, що е iсти!
Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока i одразу ж у постiль. А коли Мокрина поцiкавилась, де вiн був, сказав, як одрiзав:
– Не мона… Бумага пiдписана…
Мокрина уже й не допитувалась. Тим бiльше, що од чужих людей узнала все.
Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привiз i дощечок, i обаполiв – старшина не обидив. Склав за сараем, подалi од чужого заздрiсного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А пiсля вечерi, коли ще й не смеркло, заглянув у хлiв. Хлiвець уже з пiвроку порожнiй, Курочка давно збираеться завести кабанчика, та все не з’iздить на ярмарок, тож не було б особливоi потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше пiд стрiху, щоб дiтлахи не налапали, старанно в ганчiрку замотаний. В чорнiй ледериновiй палiтурцi. В ньому ж i хiмiчний олiвець, добре вже списаний.
Курочка, перш нiж того зошита дiстати, надвiр обережненько виглянув: чи нiхто не пiдглядае? – потiм дверi причинив, ще й кiлком пiдпер iзсередини. А тодi уже послав руку пiд стрiху.
Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Вiн би його й не заводив, коли б не трактор, а вiрнiше – тракторист, що – така вже роззява! – полiз пiд машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-пiд трактора, схилився над iнструментом: «А роздивлюся поближче!» Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руцi його опинився шведський ключ. А тодi вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху – та й дай Бог ноги!
Принiс Курочка ключ той додому: навiщо – i сам до ладу не знае. Жодноi ж гайки у хазяйствi нема, хiба що дiйки коровi одкручувати! Тут спрацювала скорiше з дiда-прадiда засвоена наука: тягни все, що легко лежить – колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врештi й приткнув його пiд стрiху.
Стирчав би там ключ, поки й iржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспникiв Твердохлiб об’явив: «Хто од трактора ключ поцупив – повернiть назад! Поверне – нiчого не буде, а знайдемо самi – хай не прогнiваеться!» Курочка найбiльше обурювався невiдомим злодюгою: «А-я-яй, як же так!» – але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожнiй вулик – на випадок обшуку.
Вулик його й пiдвiв. Та якби ж то знала людина, де падати буде, – сiна наслала б!
Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще ранiше влаштував у тому вулику схованку. Полiз за рогаткою та ключ i намацав. Як глянув, то аж упрiв: отака несподiвана знахiдка!..
Грався, грався, а потiм до школи й понiс: перед товаришами похвастатись. А дiти до вчителя: «Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!» – «Ключ? Який ключ?» – «Отой, що од трактора!» От – сiльце й зашморгнулося! Того ж вечора приiхав з району мiлiцiонер, одтарабанив Курочку в Хоролiвку.
І шили там Курочцi не що-небудь: економiчну диверсiю. Знищення сiльськогосподарськоi технiки з метою розвалу колгоспу. Сумнiвалися тiльки в одному: сам Курочка дiяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюцiйноi органiзацii. Схилилися до органiзацii, так було солiднiше…
– Ось перо i чорнило, сiдай, такий-сякий, i пиши!
– Що писати? – перелякано Курочка.
– Список усiх членiв пiдпiльноi терористичноi органiзацii.
Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка нiяк не мiг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у полу, без кiнця примовляючи:
– Оце ж я пропав!
Врештi слiдчий, який вiв його справу, втратив останнiй терпець. Пiдiйшов до Курочки, дав понюхати кулака:
– Чуеш, чим пахне? Могилою!
Отут Курочка повiвся вже зовсiм несподiвано: пiдпер по-баб’ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слiдчий i рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрiчав!
Пiсля цього Курочцi дали надовго спокiй. Сидiв у камерi, щоранку брався виносити парашу: нiхто не хотiв, огинався, а Курочцi воно як за iграшку. Звiв на нарах кубельце, розгледiвся: iй-бо, жити можна! Харч, щоправда, пiснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповiдаючи, за що його посадили. А пiд час перевiрки весело вiдгукувався:
– Осьдечки я!
Якось серед ночi Курочку пiдняли й одвели до простороi кiмнати. Там якийсь начальник повiв iз Курочкою задушевну розмову.
Передусiм поцiкавився, скiльки у Курочки дiток. Подивився на нього спiвчутливо, похитав головою: як же дiткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:
– Оце ж я пропав!
Так, шансiв вийти на волю у Курочки мало – погодився добрий начальник. – А якщо сказати точнiше, то iх зовсiм немае. Економiчна диверсiя – не фунт iзюму: двадцять рокiв – не менше. А то й «вишка». Поставлять до стiнки i – клац! (приклацнув пальцями начальник) – з дiркою у потилицi й винесуть.
