скачать книгу бесплатно
Бiль i гнiв. Книга 1
Анатолiй Андрiйович Дiмаров
Великий роман (Фолио)
У романi «Бiль i гнiв» Анатолiй Дiмаров веде далi почату в «І будуть люди» розповiдь-епопею про щоденнi клопоти жителiв полтавського села Тарасiвка. Їм здавалося, що минулося найстрашнiше – примусова колективiзацiя, голодомор, масовi репресii. Та невдовзi наспiла чорна година – военне лихолiття, а на змiну одним нелюдським порядкам прийшли не менш жорстокi. Як вестиметься тарасiвцям, на чий бiк стануть? Автор, як i зазвичай, не береться виписувати якусь громадянську позицiю, свiдомо уникае прямих характеристик героiв. За них говорять iхнi вчинки, думки, прагнення. «Я писав про життя. І все», наголошував Анатолiй Дiмаров. А висновки мае робити сам читач. «Бiль i гнiв» не уникнув цензорськоi руки, безжальних скорочень. Та навiть в урiзаному варiантi був вiдзначений Шевченкiвською премiею. Видавництво «Фолiо» перевидае роман, який автор повнiстю вiдновив.
Анатолiй Дiмаров
Бiль i гнiв
© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1974, 2004
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
Частина перша
Нiхто ще не знав, що незабаром – вiйна.
Нiхто й гадки не мав, що мине менше року, i на пошматовану землю впаде перший убитий i перша мати буде битися головою об стiл.
Люди жили повсякденними клопотами; клопоти цi iм здавалися набагато важливiшими од тривожних подiй у Європi. І якiйсь тiтцi Ганнi ii зозуляста важила бiльше, анiж усi мiжнароднi подii разом узятi.
Хоча й сюди, якщо придивитися пильнiше, докочувався вiдгомiн далекоi поки що вiйни.
Найрегулярнiше про закордоннi подii дiзнавалися з газет.
Надходило iх у Тарасiвку аж тридцять три штуки: на два двори по однiй. Передплачували б, може, i бiльше, коли б розносили щодня, а то двiчi на тиждень: у четвер i недiлю. Іншого листоношу давно б уже без хлiба з’iли, бо не тiльки ж газети, а й листи, i посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрiчали на станцii. То той, кого мали стрiчати, вже й онучi удома осушить, а телеграма все ще лежить у районi… Тож iншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чiпають: iнвалiд громадянськоi. Одна рука по плече одпанахана, друга – по лiкоть, iде – рукавами порожнiми свiтить. Цигарку скрутити i то жiнку просить. Та ще i в спинi два фунти осколкiв. То як на такого руку пiдняти?
Савелiй Хоменко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всiлякими лiками так, що потiм i духу iх не переносив, а медикiв обходив дев’ятою дорогою. А як виписався, теж не спiшив у село: подався у Харкiв – шукати протези. Хотiв повернутись якщо i не з своiми, то хоча б iз фабричними, бо людина без рук – не людина, а гiрша цурупалка. Такому хiба що торбу на плечi та з цiпком попiдтинню.
Але Хоменко був не з таких: помиратиме, а за милостинею руку не простягне. Тож коли йому врештi сказали, що нiчим поки що не можуть допомогти – наука ще не доросла, – вiн тiльки буркнув: «І на цьому спасибi», – та й подався свiт за очi. Де вiн бродив, як жив – тарасiвцi так i не взнали: Савелiй про те згадувати не любив, а коли хто цiкавився, то сердивсь.
Сiмнадцять лiт не було чутно Савелiя. Люди про нього вже й забули, тим бiльше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелiй. Та не сам – з жiнкою. Вона якась аж на жiнку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.
– А яку б ви хотiли? Хай дякуе Боговi, що хоч така за нього пiшла.
– Як же вона з ним, бiдолашна, й живе? Вiн же й матнi сам не розстiбне.
– Якось та живе, якщо досi не кинула.
Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати: поселилися в бездiтноi удови Василини. І за якiсь кiлька днiв уся Тарасiвка знала, що Хоменкова жiночка таки справдi з-за вугла мiшком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читае. І днюе, й ночуе з книжкою.
– І на хвильку книжку не випустить з рук, – розповiдала удова, – iсть – i то книжку до носа… От побий мене грiм, якщо я брешу!
– То вона, мо’, не нашоi i вiри?
– А кат ii зна!.. Тiки я теперечки уночi замикаюся: ще вiзьме ножа та прирiже…
Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селi трохи пригасла цiкавiсть до незвичайноi пари, i все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вiкна. Тим бiльше, що й Савелiй, посидiвши щось iз тиждень у хатi, прийшов до сiльради: давайте роботу.
Там довго чухмарили потилицi, роздумуючи, куди б приткнути калiку. На клуб поставити? Так який iз нього буде завiдуючий, як вiн i замка сам не навiсить?.. Сторожувати до крамницi? Теж не виходить. Там же який не е, а крам. Ану ж полiзуть злодii – що Савелiй робитиме? Наставлятиме куксу: «Стiй, бо устрелю»?..
Врештi Савелiй сам пiдказав:
– А листоношею?
– Листоношею то мона було б… Тiки ж чи справитесь?
– Та якось уже справлюся.
Отак i став Хоменко листоношею.
Двiчi на тиждень, в середу i суботу, до Хоролiвки вирушала пiдвода. На пiдводi – бiдони з вершками з-пiд сепаратора, попереду – iздовий, а поруч – Савелiй iз чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заiдуть на пошту, i вертаеться Савелiй уже з набитою сумкою: i газети, й листи, а то, гляди, й посилка пiд боком.
На пiвдорозi до району – невеликий гайок. Їздовий, коли iдуть ще в район, обов’язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайнiй бiдон:
– А скуштуемо, що вони сюди наколотили!
Прикладалися по черзi. Пили, скiльки могли: дармове ж, не куповане! Савелiя спершу канудило, потiм звикнув: випивав по лiтрязi. Морда стала бiла, молочна, навiть на шиi, сухiй та захарчованiй, геть розгладилися зморшки, i чи то од вершкiв, чи з якоiсь iншоi причини жiнка Савелiя, до цього бездiтна, розв’язала враз пупа. По хлопчиковi, по хлопчиковi, та всiх здорових, нiвроку, наче бичкiв. Ще одне не встигне одмахати в колисцi ноженятами, а вже друге до маминоi цицi дереться.
Однак навiть дiти не одiрвали ii од книжок. З дiтьми бiльше поралася Василина, вона iх i мила, i годувала, вони вже й самi з усiм бiгли до неi, а не до рiдноi матерi. Бо матiр поки од книжок одiрвеш, то i в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрiчали всiм гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелiй надвiр, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.
Повернувшись iз району, Савелiй розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранцi, особливо в недiлю. Ще й не свiтае, а вiн уже штурхае жiнку, щоб помогла одягтися, i, сяк-так поiвши, рушае селом. У двори не заходить: в останнi роки в Тарасiвцi появилися собаки якогось заводу скаженого, – всi чорноi мастi i лютi, як тигри. Так i цiлять iклами в горло, а якщо не дiстануть, то хоч за литку. Тих, смирнiших та ласкавiших, перестрiляли ще в тридцять п’ятому за наказом Твердохлiба: пiдходимо впритул до соцiалiзму, а в соцiалiзмi нi замкам, нi собакам мiсця немае.
То ж якийсь час у селi було, як на кладовищi. Особливо вночi: вийдеш iз хати, а навкруг наче вимерло.
Невдовзi хтось iз тарасiвцiв, знудьгувавшись за живим голосом у дворi, дiстав сучку: чорну як сажа i таку люту, що й сам попервах боявся пiдступатися до неi. Вiд сучки тiеi й розповзлася нова порода по всьому селу. Навiть Твердохлiб не витримав: привiз якось iз району нiмецьку вiвчарку, ростом iз добре теля. Ще i вчену: мало газет не читае. Тож тепер, вважайте, бiля кожноi хати свiй сторож, i Хоменко не заходить у двiр, а гупае у хвiртку ногою. Гупае i сердито гука:
– Іване!.. Та чи тобi позакладало!..
На порiг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристанi груди, позiхае, аж щелепи трiщать, запитуе:
– Тобi iншоi роботи нема – людей серед ночi полохати? То бригадир щоранку мордуе, а це тебе нечиста сила пiд ворота пiднесла!
Ішов через двiр, навалювався гарячими грудьми на ворота:
– Що тамечки пишуть?
– Пишуть, щоб ти ранiше очi продирав! – сердито Савелiй.
– А все ж таки?..
– То вже сам прочитаеш!
Савелiй схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.
– Коли ii в бiса й читати? – журився тим часом Іван. – Щоднини так нагарцюешся – рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жiнку обнiмав…
– Грiха менше буде.
– Та воно ж якби отой грiх та не був таким солодким, – скалив уже зуби Іван. – Ще ж i в заповiдях написано: не согрiшиш – не покаешся. То що – дурнi люди iх писали?
Савелiй вже одмовчувався. З цим Іваном тiльки зв’яжешся – до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббiгати. Закривав сумку, йшов далi. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покутi, поверх iнших: попораемося по хазяйству, отодi й почитаем.
По обiдi брав газети пiд пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодцi чекали безгазетнi сусiди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинцi вродi з таким смаком i не куриться, як у кумпанii. Навiть не дуже охочi до курива й тi не витримували: тяглися до кисетiв. То що вже казати про затятих! У яких нiгтi жовтi i вуса мов посипанi сiркою. Передерiй он уже другу куфайку докурюе. Визнае ж лишень кресало, бо вiд сiрника смак зовсiм не той, а де кресало, там i вата: на гнiт. Вiн потроху з поли i висмикуе: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.
Пiдiйшовши, Іван статечно вiтаеться та й сiдае якраз посерединi, щоб було одинаково чутно i лiвим, i правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знае, пам’ята, до якого залазив минулоi недiлi. Неквапом запускае руку до чергового кисета, довго майструе цигарку – набива собi цiну.
Починали найчастiше з погоди. І завжди виходило так, що ранiше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкiра облазить. А посеред жнив дощами перiщить. Й обов’язково хтось iз старших докине:
– Порозоряли церкви, от воно й одливаеться.
– Дак Бога ж немае! – кукурiкне молодший.
Той, iз старших, помовчить, цiлячись глузливо примруженим оком.
– А ти там бував?.. Тож сиди i не рипайся…
– А хiба ранiш посух не було?
– Були, та не такi.
Скаже, як припечата. І молодшому лишаеться хiба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмiнно почуеш:
– І що б воно ото знало! Сидiло б уже та мовчало!
Тож молодший замовкае завбачливо, i так цiкаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.
Натомiсть заводиться iнша:
– Не чували: солому скоро даватимуть?
– А тобi спати нi на чому?
– Менi то е, а от коровi немае… Жiнка вже й голову проiла: дiставай солому де хочеш!
– Передай своiй жiнцi, щоб лаштувала коровi перину.
– А то чому?
– Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гнiй на колгоспне поле одвези.
– А на город?
– А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-пiд себе носи…
– Та що ти його умовляеш? – втручаеться iнший. – Як Твердохлiб роз’яснив?.. Тому, хто працюе чесно в колгоспi, город зовсiм непотрiбен. Той iз колгоспу все матиме.
– Батьковi своему розкажи! – вже сердиться перший. – Ти багато минулого року огiркiв iз колгоспу принiс? А помiдорiв, цибулi?..
– Та я хiба що… То Твердохлiб так сказав…
А молодший знов не витримуе:
– А хiба в колгоспi не можна тi ж огiрки сiяти? І помiдори, цибулю?
– На головi своiй дурнiй посiй! Я на своему все лiто що захотiв, те i вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплi… А в колгоспi як поставлять сторожа з пукавкою – принесеш тiльки солi в гузнi.
– Хо-хо-хо! І солити не треба!
– Смiйтесь, смiйтесь!.. Ось одберуть городи – будете городину восени тiки й нюхати. На трудодень по цибулинi!
– Та хто у вас одрiзатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик.
І ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не хотiв далi й заводитись. Сидiв насуплений, смалив люто цигарку. Накуриться, аж очi пожовкнуть. Прийде потiм додому – хоч святих iз хати винось.
– Та чи тебе, чоловiче, у пеклi смалили?.. Так просмердiвсь тютюнищем, що й дихати нiчим!
Не скаже нiчого. Мовчки посуне за стiл i вже звiдти охриплим од курива голосом:
– Сип, що е iсти.
Возитиме ложкою, не помiчаючи, що вiн i iсть. Бо думками – все довкола соломи. І корiвчини, якiй пiдстилку хоч iз чуприни наскубуй. І того он городу, що поза хатою до левади спускаеться. Що його за останнi роки навчився крiзь пальцi просiювати. Жодна бур’янина щоб не проклюнулась. Що його i гнiйком, i збереженим попелом. Навiть курячим послiдом, про який колись порядний хазяiн i слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як iз води. Гарбузи отакеннi, хоч бери та коти!
А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одрiжуть?
Прикидатиме i так i сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осенi (весною зорав – та й сади собi, жiнко, що тобi в голову збреде, – не город нас годуе, а поле); якщо ранiше хазяiна i навернути за хату впродовж лiта не можна було; якщо колись вважалося, що городина – справа суто жiноча, – то зараз дядько «повернувся лицем до городу», як написала одного разу районна газета. Маючи, звiсно, на увазi не передового колгоспника, а вiдсталого, несвiдомого, який не встиг позбутися дрiбновласницьких нахилiв. І як його, того несвiдомого, як його не турили вiд отiеi iндивiдуальноi власностi, як не обрiзали ii та не обкладали податками, вiн чiплявся за останнiй клаптик власноi земельки з такою затятiстю, що i в гонителiв його часом опускалися руки. Вони просто не могли зрозумiти, що якомусь Петровi чи Свиридовi важить не тiльки те, що вiн збере з городу, а насамперед те, що вiн хоч тут може вiдвести знудьговану за непiдкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сiяти де хочеш, де тобi самому здаеться найкраще. І доки там десь кричали про остаточне вiдмирання дрiбновласницьких нахилiв, доки писали, що треба зовсiм передати присадибнi дiлянки колгоспам, бо люди, мовляв, самi од них вiдмовляються, дядько недосипав, недоiдав, а, повернувшись iз колгоспного поля, товкся та й товкся на своему городi…
Докуривши цигарку, Іван брався нарештi за газети. Починав з мiжнародних подiй. Про те, що дiялося пiд боком, i без газет можна довiдатись. А закордон е закордон, то тiльки на картi поряд.
Тож читав спершу повiдомлення з Берлiна, iз ставки фюрера. Потiм, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем i Лондон. Пiсля кожного повiдомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Однi ставали за нiмця, iншi – за француза чи англiйця. Врештi доходили згоди, що брешуть i тi, й тi.
– Ось послухайте, якi нiмець на Англiю бонби скидае, – гортав тим часом газету Йван. – Десять тонн одна бонба!
– Десять тонн! Скiки ж це, як на пуди перевести?
– Десять тонн!.. А-яй-яй!
Це – Курочка. Дрiбненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребiнь. Й одне око темнiше, а друге – свiтлiше. Тому, мабуть, i не дивиться обома вiдразу, а, голову набiк схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивуеться. Що для iншого – рiч найбуденнiша, для Курочки – Америка. Зустрiньте, для прикладу, привiтайтесь та запитайте:
«А куди це ви пiд дощ iдете?»
«Пiд дощ? Та невже?»
Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже i ви починаете задирати до неба обличчя: чи й справдi йде дощ, чи то вам тiльки здалося…
– І то скажiть: десять тонн! – продовжуе дивуватися Курочка.
