скачать книгу бесплатно
Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп – давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. «Не iнакше, бугай колгоспний погостював – стовп геть набiк звернув…»
– Ну, а Мокрина? – допитуеться Курочка: вiн аж захлинаеться смiхом.
– Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю в мiй бiк i не гляне.
Курочка знову зайшовся. А Протасiй мов i не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, i на чавуннiй його головешцi воронячим гнiздом стирчить ота шапка, що вiн ii принiс ще з iмперiалiстичноi. Де тiльки вона не бувала, якими вiтрами ii не шарпало, якими дощами не прало – уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловiк! І шинелька на ньому та ж сама, тiльки тепер уже й на шинелю не схожа – скорiше пiджак: пiдрiзав ii Протасiй аж двiчi, викидаючи обтрiпанi поли, – теж завжди надiвае в дорогу.
Сидить Протасiй, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись смiхом, знов пристае до Івана:
– То пiсля Мокрини ти бiльше й залицятись нi до кого не пробував? – i маленькi, кругленькi очицi його готовi щомитi пирснути смiхом.
– Чого ж, залицявся, – вiдповiдае охоче Іван, – тiльки з того знову ж нiчого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смертi…
– Гусак?
– Та гусак, яка ж iще личина! Думаеш, як птиця, то й щипатися не вмiе? Хвата, як обценьками!..
І знову заливаеться Курочка.
– А з Федорою ж як? – допитуеться весело.
– З Федорою вже добрi люди звели. А то отак i помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собi паном, горя не знаеш, так нi ж – шукаеш на шию хомут! А як хто над тобою iзмилуеться та хомут отой перехопить, так ти замiсть того, щоб танцювати, мерщiй у петлю… Або за ножаку – та й рiзатись…
– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самiсiньку точку попав.
– В точку не в точку, а так воно i е… От у мене, для прикладу… Федора – людина мов як людина, й по хазяйству, i коло дiтей. Поки якась вiжка пiд хвiст не пiдладиться. А тодi пиши вже пропало. Як що надумаеться, то хоч ти ii перерiж – по-своему зробить!
– А так, а так… Точнiсiнько така i моя.
– Що твоя! З твоею ще можна жити та Боговi дякувати. А от з моею тигрою спробуй окрiп щодня сьорбати. Пробi кричатимеш, поки й охрипнеш…
Отак слово по слову, та й незчулися, як укотили в Хоролiвку. Розбрелись по пiдводах, i – но! – аж до центру.
А там, на площi центральнiй, що перед самим райвиконкомом, пiдвод не менше двохсот. А то, може, й бiльше. Конi iржуть, люди перегукуються – шум, гам, як на ярмарковi. І щойно тарасiвцi знайшли собi мiсце, щойно Ганжа пiшов заявитися, як з-поза возiв до них прискочив райвикiвський пiвник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В однiй руцi – блокнот, у другiй – олiвець.
– Якого колгоспу?
– «Червоний хлiбороб», – охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.
– Чого так пiзно?.. Хто старший?
– Старший зараз прийде. Тiки ви його не дуже чiпайте.
– А що вiн за цяця така?
– Вiн у нас припадочний. Ще й довiдку таку мае: як кого покалiчить, то щоб не судили. В цьому роцi вже трьом нашим в’язи звернув…
Пiвник те як почув – одразу злиняв. Бiчком-бiчком та до iнших пiдвiд.
– Передайте, щоб нiкуди не розходились! – гукнув лише на прощання.
– Передамо, аякже! – Іван йому весело.
Аж ось i Ганжа:
– Скоро будемо рушати.
– Не казали – куди?
– Не казали. Сказали тiльки, що скоро.
Оте «скоро» тривало аж до обiду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжi до магазину.
– Ідiть, тiльки не надовго.
– Та я – одна нога тут, а друга там!
За Йваном ув’язався i Курочка. Павло теж був полiз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотiв його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасiй же навiть не поворухнувся: шапку на очi, шинельку на вуха – спить, як зарiзаний.
Вибрали магазин щонайбiльший. А там прилавкiв, а там крамарiв – i не порахувати! Те продають, те приймають, до того всмiхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те i торгiвля. А народу, народу! Приходько iз Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потiм не витримали: попхалися й собi. Іван од прилавка крайнього як почав – усi обiйшов. Цiкаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потiм став i собi прицiнюватись.
– А подайте он те… А дiстаньте оте… – І вже на мiстечкову жiноту, що тисла з усiх бокiв, щораз смiливiше погукував: – Дамочки, пустiть-но мене! Я командировочний!
Вiзьме, подивиться, понюхае навiть i, назад повертаючи, обов’язково поцiкавиться:
– А чого так дорого?
– Вас не спитали, як цiну назначали! – сердито крамар чи крамарка.
– І даремно не питали, – не лiз до кишенi за словом Іван. – Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас i треба спитати, по скiльки ми згоднi за нього платити. Бо вiзьмемо й не купимо.
Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галошi, i валянки, i кирзовi чоботи, а над ними всiма, на полицi окремiй, мов на тронi, – iз хрому блискучого. Не чоботи – казка.
Іван як побачив, так очима i вп’явся.
– А подайте менi он отi… Отi, що найвище…
Про цiну вже й не питае: узяв правий чобiт, роздивляеться, цмока. Що халяви, що передки – дивився й очей не вiдводив би! А що вже пiдошви – зносу не буде! Та ще, мабуть, i з рипом.
– Примiряти можна?
– Купувати збираетесь чи просто так? – крамар недовiрливо.
– Чого б це я так примiряв? Звiсно ж – купувати!
– Тодi примiряйте.
Сiв прямо на пiдлогу Іван («Людоньки, потiснiться!»), скинув свiй чобiт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав i ногою притупнув.
– Ну, як? – питають цiкавi.
– Мов на мене пошитий… Ану сюди лiвий!
Крамар спершу заартачився, та люди, спасибi, пiдтримали: «Дайте, дайте, купуе ж бо чоловiк!.. Як же так: отакi грошi платить, та щоб не примiряти!» – «А як утече, хто тодi грошi платитиме?..» – «Та куди йому утiкати? В оцих чоботях його одразу мiлiцiя вхопить». Нарештi умовили.
Взувся Іван, стоiть i вже не знае: його це ноги чи не його. До колiн мов його, а вже нижче – наче в пана.
– Aнy розступiться, людоньки, спробую, якi вони на ходу!
Пройшовся гоголем по крамницi, звернувся до Курочки:
– А що, Мефодiю, як новi чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!
– То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.
– Я б, чоловiче, i взяв, отакi чоботи та щоб не взяти, та, на бiду, усi грошi вдома залишив. Заховав iх десь так, що вже й до смертi, мабуть, не знайду.
Сiв та й давай роззуватися. Крамар лаеться, люди смiються, а Йвановi хоч би тобi що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востанне та й подав на прилавок:
– Спасибi, чоловiче добрий, що дав хоч трохи поносити!
І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:
– Отаку пару чобiт зносити – i помирати не жалко!
А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодiя:
– Жаль, що грошей нi шеляга немае. А то ми ще не так торгонули б!
Вернулися до пiдвод. Не встиг Іван розповiсти Ганжi про чоботи, як пролунала команда рушати, i довжелезна валка покотила за мiсто.
Одразу ж за Хоролiвкою розгорнувся степ. Безкiнечний гостинець прорiзав його з краю в край, впирався в обрiй. Нежарке уже сонце свiтило ясно i чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очi, але не слiпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотiла колесами, майже не здiймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вiтрами, гостинець був твердий, мов iз каменю.
Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу пiдвiд – i то не заповнять!» – i в його свiтлих, неспокiйних очах мерехтiв щирий подив. Може, вперше за все свое життя вiдчув Приходько неосяжнiсть землi, на якiй йому судилося прожити, i свою перед нею нiкчемнiсть. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпiвши, обернувся до Курочки:
– Мефодiю, ходи-но сюди!
Курочка блимнув сонним оком, спитав:
– Що там?
– Та йди пошвидше!.. А то прозiваеш!
Появився Мефодiй. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повiтря, голосно чхнув.
– На здоров’я! – вiдiткнувся луною Іван. – Хотiв запитати: куди оцей гостинець веде?
– Куди?.. У Полтаву, мабуть.
– А далi куди?
– Гм, далi… Кудись та веде…
– А я так думаю: дорозi оцiй кiнця-краю немае!
– Таке й скажеш – немае! Десь та мусить бути кiнець.
– А от немае! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець – хоч сто рокiв iдь по ньому – до кiнця не доiдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: i Федору, й хазяйство, прихопив би синiв та й покотив би оцим гостинцем, куди очi дивляться, iхав би й iхав, через усi, якi е на свiтi, землi, роздивлявся б, як рiжнi люди живуть… Того пiдвiз, того пiдсадив – розпитував би, хто вiн такий i яка йому випала доля…
– Так би ти й зумiв по-iхньому! – заперечив Курочка. – Вiн тобi – бе, а ти йому – ме…
– Навчився б, – Іван переконано. – Голод навчив би, як по-iхньому хлiб та вода… Зате ж i свiту побачив би!..
І таке, мабуть, привидiлося Йвановi, що вiн аж замовк. І засiяне рiденькою щетиною, помережане дрiбненькими смiхотливими зморшками обличчя його стало, як у дитини.
А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, i Курочка знов задрiмав – напустив бiленьку плiвку на очi…
Їхали до пiзнього вечора. Їхали й наступного дня – добралися до мiсця вже по обiдi. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приiхали, а Курочка тiльки головою крутив та приойкував: па широченному полi, вирiвняному, укатаному, мов тiк, вишикуванi в довгi ряди, стояли вкритi брезентом лiтаки. Скiльки iх там стояло: сотня, двi, три? – важко було й угадати. І по всiй тiй площi: помiж застиглими, нацiленими в небо лiтаками, побiля величезних, недобудованих ангарiв, по численних дорогах, дорiжках, стежинах розтривоженими мурахами снували вiйськовi. Всi вони щось робили, всi кудись квапилися, i трудно було розiбрати, що вони роблять. А праворуч, за добрi гони, стояв зосереджений гул: там без кiнця то злiтали, то сiдали тупоносi, на джмелiв схожi машини. Навiть Протасiй, скинувши iз себе вiчну байдужiсть, ожив од того дива – заворушився на возi, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:
– Іване, поглянь, що робиться! – наче той i не роздивлявся в усi очi довкола.
– Ну, хлопцi, бути вiйнi! – сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь вiйськовий наказав розпрягати коней та вiдпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.
– Звiдки ти знаеш? – поцiкавився Курочка.
– А ти що – слiпий? – аж розсердився Приходько. – Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…
Тарасiвцi зупинилися у вибалковi, поруч з iще незакiнченим аеродромом. Зiставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сiна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нiчого й думати: набилося пiдвiд – ногою нiде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дiстав вiдра та й загадав Павловi роботу: носи, поки коней напоiш, а тодi вже будем ладнати вечерю.
Харчуватися вирiшили спiльно: однiею комуною. Розiслали ряднину, стали дiставати хто чим багатий.
Найбагатшим виявився Курочка: i сальце, i м’ясце, i глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.
– Ти що iх – нанiс по дорозi? – не стримавшись, поцiкавився Йван.
Протасiй теж голодувать не збирався: завалив пiвряднини. Не пожалiли й Павловi в дорогу батьки: дитина нiвроку, iсть, як у прiрву, то щоб не охляла.
– Що ж, приймайте й мое, коли так, – пiдiйшов iз своiм i Ганжа. Чоловiк безсiмейний, нi хазяйства, нi хати, то й привiз, що контора виписала та комiрник не пожалiв: фунтiв десять борошна, та пшона, та пляшку олii. Воно й комiрника судити нi за що: комора ж не власна, ковбаси в нiй не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливостi, то мiг би пiдкинути й сала, i баночку меду додати. Та Ганжа так i не навчився видирати свое: що дали, те мовчки взяв. До того ж i комiрник проти нього зло затаiв: пропiсочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтiiв треба гнати в три шиi. Комiрник йому й одважив…
– От живем, дак живем! – радiв отiй купi Іван. І, де вже його не пропадало, доклав i свого, що Федора дала: двi хлiбини й вiдро картоплi. – А картопля, хлопцi, у мене добряча, нi в кого така не родить! Як порiжу на сковороду, то й сала не треба: жир iз неi так i топиться… Федора вже з макiтру смальцю назбирала: на базар думаемо везти…
До нього й не були в особливiй претензii: кожен знав, що Іван сало хiба що ввi снi iсть. Що дiтей наплодив – на пiвсела, а що й хазяiн такий…
Зажурилися за дровами: харчiв хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пiшов до ангарiв. Невдовзi й прибiг:
– Запрягайте пошвидше пiдводу!
Припер iз Павлом мало не повну пiдводу обрiзкiв: iз сосни й дуба. Ще й пiд низом два добрячi обаполи.
