скачать книгу бесплатно
– Будеш тепер зайцiв з усього поля сюди зганяти!
– Та ви не журiться: зайцiв тут, як гною. Самi набiжать.
Почекали ще трохи Якима та й попиляли пiшака у село. Твердохлiб, все ще злий, з пiстолетом при боцi, Корнiй же зайцями трофейними обвiшаний. Люди в селi з-за тинiв виглядали, дивувалися стиха:
– Ти диви, i наш голова зайцiв стрiлять заходився!
Твердохлiб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру. Довго, мов, ще будете збиратися? Зайцi вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу! Путько вiдповiв, щоб чекав у суботу.
Прикотив, як i обiцяв, персональною машиною: райвиконкомiвською чорною «емкою». Сам сидiв поруч iз шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як iхав селом, то гвалт собачий за машиною так хвилею й котився, i дiтлахи iз дворiв пшоном висипали. Бiгли слiдом, тiльки п’яти мелькали.
До Твердохлiба заiжджати не став: прямо до контори.
– Ану показуй, синашо, як господарюеш!
Вилазив iз «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хiба що й обiймеш. Зняв картуза, як i в Твердохлiба, захисного кольору, пригладив геть-зовсiм сиве волосся. Пiдстригався пiд бокс i од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зiгнеш, не зламаеш.
Та вiн i справдi здавався багатьом незламним i вiчним: п’ятнадцятий рiк в одному й тому ж крiслi сидить. Скiльки за цей час змiнилося начальства районного: той угору пiшов, той покотився униз, а того й кури серед бiлого дня загребли – один Путько лишався на мiсцi. І, стрiчаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скiльки ти протримаешся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти рокiв корiнням врiс у район: знав про всiх усе, хто чим дише i хто що думае, i всi його побоювались. Навiть у областi, посилаючи нового секретаря райкому, раiли не заiдатися з Путьком, бо тодi життя не буде: завариться таке, що поли рiж та тiкай.
І що цiкаво: якi чвари не вибухали, якi не наiжджали комiсii, Путька нiколи не могли впiймати на гарячому – завжди виходив сухим iз води.
Твердохлiб давно уже мав нагоду переконатися, iз якого тiста замiшаний голова райради. Ще у тридцятому, пiсля статтi «Запаморочення од успiхiв», коли вiн, молодий ще тодi пiвник, мало не обламав собi крильця. Виконував же запально наказ iзгори: «Дайош сто вiдсоткiв колективiзацii!» – в тiм числi й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сiльбудi, скликаних з приводу тiеi статтi.
Народу набилося – стiни трiщали. Не треба було й загадувати. І коли Путько, який приiхав проводити збори i сидiв за столом президii (з одного боку – блiдий Володька, а з другого – зовсiм уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звiвся й сказав, обома руками показуючи на Твердохлiба та Нешерета:
– Ось вони сидять перед вами, злiснi порушники цiлком i повнiстю правильних наших установок про добровiльну колективiзацiю! – вибухнуло одразу таке, що й досi страшно згадувати. Як заревiли осатанiло дядьки й тiтки, як полiзли на сцену: «А давай iх сюди!» – то Володька вже й не пам’ятав, як з-за столу зiрвався. Махонув у вiкно, винiс на плечах раму, та од сiльбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгнiваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упiймають – утопчуть у землю! Спасло тiльки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бiгли мовчки.
Два днi i двi ночi переховувалися по яругах та тернах. На лахмiття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисетi, i врештi не витримали: пiшли не в село – у район. Явилися до Путька: робiть тепер iз нами що хочете.
Путька iхня поява нi здивувала, нi вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.
– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!
– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи i на Путька, i на своiх односельцiв.
– Вернешся – де ти подiнешся! Краще умийтесь та поiжте, отодi й потолкуемо…
З того часу Путько назива Твердохлiба тiльки «синашою». І, представляючи Твердохлiба новому районовому начальствовi, не забував додавати:
– Цей у нас орел! Сам воспитав!
Татусь, туди йому в печiнку!
Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмiнний i незамiнимий голова Королiвського райвиконкому.
Таким i представ на очi народу: Твердохлiба, заступника, бригадирiв i Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, бiлу – Твердлохлiб потиснув ii однiею, решта ж приймали в обидвi та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привiтавшись отак iз народом, Путько кивнув набiк головою:
– А оце вам i редактор!
Вiталися i з редактором районноi газети – молодим iще чоловiком. Твердохлiб зовсiм уже по-панiбратському (обидва ж члени райкому), а заступник i бригадири все так же брали в обидвi, тiльки не так довго гойдали.
– Зайдемо в контору?
Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлiбове крiсло – аж затрiщало:
– Aнy показуй, що тут у тебе!
Цiкавився, скiльки зорали на зяб, скiльки посiяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохлiб вiдповiдав, до блокнота навiть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночi розбуди та запитай – скаже одразу й не зiб’еться – i Путько обертався щоразу до редактора:
– Запиши!
Не забув i про ланкову, про Наталку:
– Як там вона?
– Та нiчого… Вiдвiдуе агрогурток, взяла нове зобов’язання…
– Чув?.. Запиши!.. Кохту пiд орден пошила?
– За кохтою дiло не стане. Якби тiльки орден дали.
– Дадуть! Можеш не сумнiватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?
– Є, у машинi.
– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.
– Зроблю, Митрофане Онисимовичу!
– Ось тут покiнчимо – заiдем до неi…
Почувши, що Путько збираеться провiдати Наталку, Твердохлiб – морг одному з бригадирiв. Той бiчком-бiчком та непомiтно за дверi.
– Та-ак… Ну, а як iз фермою?.. Як надоi?
– Нормально, Митрофане Онисимовичу!
– Молодця, молодця!.. Запиши!
– Ну, а колгоспники як? Задоволенi? На трудодень по багато даеш?
Твердохлiб вiдповiв, що немало. По сiмсот п’ятдесят грамiв лише зернових. Не рахуючи додатковоi оплати.
– Молодця, молодця… Запиши!
Редакторовi й нагадувати не треба – записуе старанно. Лише попросив, щоб назвали кiлькох колгоспникiв, якi на заробленi трудоднi найбiльше хлiба одержали.
Назвали й колгоспникiв. Твердохлiб двох, бригадир ще одного пiдказав, а Нешерет, який досi стояв скромно осторонь, наважився i собi нагадати:
– А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять у колгосп.
Редактор за олiвець: аж семеро! То скiльки ж це вони виробили трудоднiв?
Покликали бухгалтера. Хоч Твердохлiб i не дуже хотiв, щоб у газетi згадували прiзвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло…
– Пiдрахуйте, скiльки трудоднiв Приходьки виробили!
Бухгалтер вiдомiсть розкрив – цоки-цок рахiвницею:
– Одну тищу шiстсот двадцять три.
– Закругляй на тищу сiмсот, – сказав Путько редакторовi.
Редактора вчити не треба – закруглив.
То скiльки ж це буде, як на отi сiмсот п’ятдесят грамiв помножити?
– Множте на вiсiмсот – будете ще на грами розмiнюватись!
Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу
триста шiстдесят кiлограмiв.
– Закругляй до пiвтори!
Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крiсла.
– Чорнильницю приведи у порядок! – наказуе Твердохлiбовi. – Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторовi – вiн тебе на весь район пропечата!
«Запиши», однак, не додав, i всi зрозумiли, що Путько погрожуе жартома. Твердохлiб, вiдповiвши, що i це зауваження вiн обов’язково врахуе, запитав:
– Як, Митрофане Онисимовичу, – на ферми чи до Наталки?
Путько вiдповiв, що до Наталки. Подивився хитренько на Твердохлiба, запитав:
– Сват уже ж, мабуть, давно в неi сидить?
Помiтив-таки, як Твердохлiб моргнув бригадировi!
В машину, окрiм Путька та редактора, втиснулися й Твердохлiб з Нешеретом. Заступник i бригадир лишилися у конторi. Твердохлiб наказав нiкуди нi кроку: може, знадобляться.
Наталка недалеко од колгоспного двору й жила – бригадир давно уже добiг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рiвнi шнурочки стали хати. Зселяли минулого року iз хуторiв – майже кожного хазяiна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бiсу розвалять, якщо по добрiй волi не схочуть.
Та воно i не диво: тут же i садок, i колодязь, i хлiвець, i сарай… То кидати оце все i iхати на голу толоку? Там же i дерево не ростиме, i вода гiрка, як полин!
– Та чи ви ii куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тодi уже й говорiть!
– Нащо менi пробувать, як я знаю й без цього!
Отакий у нас народ! Спробуй iз ним поговорити по-людському!
Найдовше воювали з Протасiем. Цей як уперся – тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасiя з пiдводою на шлях, i за два днi, поки його не було, розiбрали та й перевезли до села хату i все, що було при хатi збудоване. Садок же вирубали i двiр переорали. Повернувся Протасiй, а його хата вже на новому мiсцi: цiлою бригадою ставили!
– А Кононенки як – не опиралися? – цiкавиться Путько.
– Старi трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.
– Чув? – до редактора. – Запиши!
Наталка стрiчала гостей у воротях. І бригадир виглядав з-за клунi: стерiгся, щоб не помiтив Путько. Твердохлiб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!
Наталка у хустцi барвистiй, у платтi новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: «Для газети знiматимуть!» Руки-ноги засмаглi, а обличчя бiле: все лiто од сонця берегла, хусткою по самiсiнькi очi обв’язувалась. Стоiть, бiсова дiвка, як намальована, – очей не одведеш! Вибрав Твердохлiб пiд орден ланкову – не промахнувся.
– Ну, дочко, приймай сватiв, – вилазив iз машини Путько. – Чи, може, уже засватана?
– Як для кого! – смiеться Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж iз Путьком уже добре знайома: була в районi на зльотi, i вiн кiлька разiв прямо у поле до неi навiдувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районноi газети: коли сама, а коли i з своiми дiвчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.
Редактор мостив Наталку i так, i сяк – ганяв по всiй хатi. Хотiлося ж, щоб кожному, хто на майбутне фото дивитиметься, було добре видно не тiльки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, якi ii духовнi попити.
– Патефона нi в кого немае?
– Та один е… У директора школи.
Погнали машину по патефон. Колядко сам на колiнах i привiз: що була нагода з начальством привiтатися, а що й боявся – зiпсують.
Поставили Наталку бiля патефона: пластинка крутиться, музика грае, редактор цiлився, цiлився, – нi, не виходить! От якби iще показати, що Наталка не просто вiдпочивае, а й тримае виробничий зв’язок… Ну хоча б i з правлiнням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…
По телефону? Так це в один мент!
Цього разу машина погнала до контори: Твердохлiб наказав бригадировi «вiялку» зняти i дроти обрiзати. Потiм почепимо. І вже навздогiн:
– Сталiна прихопи!
– Якого: того, що у вас, чи того, що в сiльрадi?
– Того, що у мене!
Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стiни, а Сталiна трохи вище повiсили, щоб якраз над головою. Стала Наталка бiля телефону, трубку до вуха пiднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору, – так, мов i так… І Сталiн над нею – це Твердохлiб здорово придумав, нiчого не скажеш!
Поклацав редактор фотоапаратом, скiльки треба було, – стали прощатись з Наталкою.
– Готуйся в Москву. До Калiнiна в гостi…
Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слiв на вiтер не кидае!
Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поiхали: Путько ще хотiв побувати на фермах. Бригадир же, що прибiгав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлiбовоi хати: попередити, що гостi скоро будуть.
А там кипить, а там шкварчить: i смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловiк же разiв десять нагадував: приiде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червонiти.
