скачать книгу бесплатно
Вчора сама весь день прокрутилася, сьогоднi комiрник свою жiнку на пiдмогу прислав. Маруся червона, сердита (пiдгорiли пирiжки в духовцi), лаяла i свого чоловiка, i всiх на свiтi гостей. Що iй уже давно в печiнках. Хто не приiде, хто не заявиться, обов’язково до голови лiзе обiдати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусi не хочеться!
– А так, а так, – пiдiгрiвала, як у сопiлочку, комiрничиха. – Ми вже давно iз своiм толкуемо: де воно совiсть у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.
Не встигли й упоратись – бригадир на порiг:
– Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!
– А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубае! – Маруся сердито. – Сам побiг ще удосвiта, а ти, жiнко, хоч розiрвися!
– Дров немае?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.
– Дякую, вже сама нарубала.
– Чого там, – втрутилася комiрничиха, – хоче помогти чоловiк, хай i поможе. Ідiть, iдiть, Остапе, врубайте хоч трохи…
– Бiля сараю сокира! – услiд вже Маруся.
Бригадир зацюкав згодом за вiкном, наче дятел.
– Отак i мiй, – скаржилася тим часом комiрничиха. – Устане, поснiда та й повiеться до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату – хоч сама на сковороду сiдай! Добре, що сало та яйця не переводяться – утовчеш кiлька десяткiв та й iжте, хоч подавiться…
Упоравшись бiля плити, стали готувати па стiл. Маруся скатертину дiстала крамничну, новiсiньку («Заллють же, загадять, що й не доперетесь!» – бiдкалась комiрничиха), тарiлки розставляла i бiля кожноi – по виделцi: точнiсiнько так, як бачила колись у гостях в Хоролiвцi, ще й чарки на нiжках високих, що iх чоловiк нещодавно привiз. Чарки мов склянi, а торкнеш – малиновим дзвоном оддзвонюють. Комiрничиха тiльки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, якi чарки виставля головиха на стiл. Та хай собi дзвонить, Маруся того не боiться: куплене чесно, не крадене. Нiхто ще не посмiв на ii чоловiка сказати, що десь щось незаконно узяв.
Тiльки зiбрали на стiл – новий посланець. Тепер уже комiрник.
– Драстуйте в хату!.. Так що зараз i будуть… Оце ось куди?
Дiстае сулiю – пiд полою приволiк. Та ще й городами: менше бачитимуть – менше й грiха.
– Господи, я ж iще i не вдiта! – забiдкалась Маруся.
– Та йдiть перевдягайтеся – я вже сама впораюсь, – сказала iй комiрничиха. І до чоловiка: – Став-но сюди!
– Градусiв на сiмдесят буде! – не втерпiв – похвалився комiрник. – Без сiрника загоряеться.
– Ви вже скоро й самi згорите! Не треба й пiдпалювати!
– Чув? – поскаржився комiрник бригадировi, який саме дрова до хати внiс. – Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.
– Вам не даси!.. Як недiля, так i борода у горiлцi!.. Аж капотить.
Трохи згодом прийшли i заступник та другий бригадир:
– Не приiхали?
– Та зараз будуть.
З хати уже й не виходили: до столу запрошенi. Посiдали на лавку, у вiкно поглядають, щоб не взiвати.
Пiдкотили у сутiнках: заiжджали iще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохлiб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, порiжок. Наче i невисокий порiжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч i електрика, та лампочок обмаль: так, аби дiйки намацати.
І Путько й шкопиртнувся:
– Тобi що, лампочку зайву важко вкрутити? – сердито до Твердохлiба. – Так я привезу особисто.
– Лампочки не жаль, давно б уже навiшали скiльки треба…
– Так чого ж ви?..
– Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий…
– Зайшов би до мене – щось та придумали б. А то – генератор!
Дякуе Твердохлiб i не нагадуе, що якось уже був у Путька. Та лише заiкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:
«В тебе що: iнших дiлов зараз немае? Тут ось хлiбоздача горить, область дихати не дае, а йому – генератор!..»
Пiд гарячу руку, видно, пiдлiз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнiваеться, то й не пiдступайся до нього!
– За язика вас треба тягнути! – бурчав тим часом ГІутько. – Де ставити збираетесь?
– Та на греблi ж!
– Ану, поiдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт видiляти!
І виходили по греблi, Путько навiть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце лiто було! Забув уже, коли i в рiчку заходив. Мiг би в недiлю, у вихiдний, але де? Не буде ж голова райвику разом iз iншими («З протчими», – як сказав Митрофан Онисимович) лiзти у воду! Авторитет свiй пiдмочувати!..
– Так тому й бути – присилай по генератор! Умовили.
Сiдали в машину зовсiм уже веселi. Нешерет навiть дозволив собi помрiяти вголос:
– Та ми, натурально, усе село заллемо електрикою. Якби ще стовпiв де дiстати…
– Дам i стовпiв, – розщедрився зовсiм ГІутько. – Тiльки глядiть менi, щоб до Нового року i засвiтили!
– Засвiтимо! – Твердохлiб упевнено. – Так засвiтимо, що вся буржуазiя послiпне!
– Чув? – Путько до редактора. – Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокнотi: «електрика», «риси нового». Потiм уже розгорне на цiлу колонку, а це, щоб не забути…
Заiхали прямо у двiр. Твердохлiб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:
– Марусю, приймай гостя дорогого!
Маруся, в свiтлiй батистовiй блузцi, у вузькiй синiй спiдницi, в черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих («i ми вмiемо одягатися не гiрше ваших, мiських!»)… Маруся, з косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим та рум’яним… Маруся, помолодiла й погарнiла, аж Твердохлiб задивився на неi, усмiхнулася приязно до Путька:
– А ми гостям завжди радi!
Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо запитав:
– Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? – тобто за ним, за Путьком. І дiтьми поцiкавився, Кiмом та Кларою. Це ж скiльки в голiв колгоспiв дiтей – усiх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловiковi – хоч одразу в наркоми!
– Нагодувала та й побiгли гуляти… Та сiдайте до столу! Ви ж, певно, голоднi…
Що голоднi, це точно. Та ще й стiл: чого тiльки на ньому немае! І риба, заливна та варена, i курчата в мисцi глибокiй, i окремо м’ясо з картоплею, i сало в двi долонi завтовшки, i холодець, i пирiжки з начинками всiлякими, – з капустою свiжою й жареною, з квасолею й маком, i сметана, i масло, а захоче хто розбити крашанку, он i крашанки – цiла гора – пташиного молока, здаеться, тiльки й немае. А посерединi столу пляшки iз наливками рiзними. Маруся сама й готувала. І сулiя, як дзвiниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.
– Бачив, як у нас люди живуть? – обернувся до редактора. – Запиши!
Редактор притьмом до блокнота: «заможне колгоспне життя».
Посiдали до столу. Путько – в центрi (де сiв, там i центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку – Твердохлiб, по лiву – редактор, а далi вже решта. Чоловiки: Нешерет, заступник, комiрник та бригадири – всi, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собi на колiна. Єдинi двi жiнки – Маруся й комiрничиха – примостилися скраю: iм подавать та приймать, то нiкого щоб не тривожити. Комiрникова, так та й зовсiм не хотiла сiдати до столу, аж поки Твердохлiб не сказав: «Та сiдайте, чого ви!» Тодi лише сiла комiрничиха: краечком хустки губи витерла – запишалася.
«Та кому ти, луб’я старе, потрiбне! – поглядав на неi комiрник. – І вона з своiми козами на торг!..»
– То що ж, наллемо по першiй? – звiвся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?
Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в мiру, то чому б i не випити.
– Як ти дивишся на це, редакторе?
Редактор дивився позитивно.
Налили чоловiкам, наповнили чарки й жiнкам.
– Тост давайте!.. Тост!..
Твердохлiб, раз уже звiвся, то йому й починати.
– Пропоную всiм устати й випити за товариша Сталiна! – i аж очi зволожились.
«Похвально, похвально», – закивав до Твердохлiба Митрофан Онисимович. Важко звiвся, вгору чарку пiднiс:
– За нашого дорогого вождя i навчителя!
– Хай йому, натурально, тищу рокiв живеться!
– Чув?.. Запиши!..
Випили стоячи та одразу й сiли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тодi вже й почалася розмова.
– «Короткий курс» усi iзучаете? – пiддiваючи виделкою сало, поцiкавився Путько.
– Ізучаем, аякже!
– Через четверту главу перевалили? – бо сам на четвертiй навiки застряв. Спiткнувся на дiалектицi («дiалектрика» – вимовляв Путько) i нi вперед, нi назад! Другий рiк до особистого плану записуе: «Ізучити четверту главу». А як ii в бiса «iзучиш», коли мовби й слова усi зрозумiлi, а почнеш складати докупи – туман!
– Та ще нi… Саме дiйшли…
– Ну як дiйшли, то попотопчетесь! «Дiалектрика» – це вам не цiпом махати!..
Випили й за «дiалектрику». За четверту главу, щоб подолати. А потiм уже простiшi тости пiшли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцiнне здоров’я, за господаря i господиню, за процвiтання колгоспу i вдале полювання на зайцiв.
Зашумiло, завертiлося в головах – розв’язало усiм язики. То сидiли мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заiдали, що стояло поближче, а це загомонiли, перебиваючи один одного.
– Я от що кажу: треба сiять люпин…
– Менi, натурально, до школи ходити не треба… Про дiтей мусимо думати!..
– Та чого ж ви пирiжкiв не куштуете?.. Берiть он той, що на вас дивиться…
– Люпин, кажу, сiяти!..
– Усi тiльки й бачать: комiрник, комiрник… А комiрник що: у Бога теля з’iв?..
– Та вам жити ще мона. Бригадирського хлiба скуштуйте!
– Оце у самiсiньку точку: хто бригадиром не був, той i горя не знав.
– То ви, звиняйте, й самi отi фотографii печатати будете?
– Сiять люпин!..
Торкнулися й мiжнародних подiй:
– Нiмець – людина серйозна… Я ще коли в плену був, то вже як скаже, то скаже…
– А англичанин що – так собi?.. Янгличанина теж голими руками не вiзьмеш!..
– Натурально!
– А я кажу – нiмець!.. Од кого люпин? Од нiмця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудiть. Путько пив не менше, нiж iншi, заiдав теж добряче: Твердохлiб ледь встигав на тарiлку йому пiдкладати. Почервонiв, упрiв, комiрець бiлоi сорочки горло здушив, однак чорноi краватки не зняв: заiдала культура. Коли до нього звернулися, вiн не вiдповiв одразу. Дожував пирiжок, запив узваром, витер рушнником губи.
– Питання треба правильно ставити, – мовив повчально. – Що значить: нiмець, англiець?.. В корiнь учiться дивитись: трудящий народ у цiй вiйнi переможе чи свiтовий капiтал… Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ…
– А я що казав – нiмець! – зрадiв прихильник люпину. Жiнки в суперечки не встрявали. Маруся бiльше моталася, подаючи та приймаючи, комiрничиха ж, пiсля чарки-другоi посмiливiшавши, пересiдала, пересiдала, та й сама незчулася, як опинилася бiля Путька.
– Та ви ж нiчого й не iсте!.. Оце горенько: мо’, не смачне?
Випила до товариша голови району чарку вже бiлоi – розвезло зовсiм.
– Оце б же я й заспiвала! – i, не чекаючи, поки ii попросять, пiдперла долонею щоку, завела:
Гой, не шуми, лу-уже-е, Зелений ба-айраче-е…
Спiвали до пiвночi. І Путько навiть спiвав, i редактор. Редактор, щоправда, не в тi ворота тягнув: назюзюкався так, що й очi запухли, але в загальному ревищi не дуже й чутно було, як вiн фальшивить.
Насидiлися, наспiвалися – стали розходитись. Пора ж i честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушницi в руках не стрибали.
