скачать книгу бесплатно
– Проходьте та сiдайте! – Маруся до нього.
– Дякую, я на хвилинку, – однак одразу ж i сiв. Опустився на стiлець i Твердохлiб.
– Як у вас там дiла? Вистачить палива? – а думав про сина.
– Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!
– Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…
Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цiкаво, якою вона буде, – iз снiгом чи малоснiжна. «Мабуть, що з снiгом, – усi прикмети за це». – «І наука це ж каже – метеозведення», – «Ну, тi як накажуть – вуха розвiшуй!.. Минулого року що обiцяли? Лiто сухе? А сiно геть усе погнило…»
Закiнчили про погоду, а про що далi говорити, вже й не знають.
– Що там мiй накоiв? – не витримав нарештi Твердохлiб. І до сина: – Вийди в ту хату!
Провiв сина важким поглядом.
– Так що там з моiм?
– Я, власне, за цим i зайшов, Володимире Васильовичу… Кiм Тетяну Олексiiвну куркульською вовчицею обiзвав…
– Вовчицею? – вражено Твердохлiб.
– Вiн-то прямо iй у вiчi цього не сказав, – вже наче аж заступався за Кiма Колядко. – Дiтям сказав… А дiти е дiти: одразу до вчительки… Свiтлична, ви самi розумiете, й образилась… Пiсля урокiв усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговорiть iз ним, що так негарно… А я Тетяну Олексiiвну уже вмовив – хай iде хлопець завтра до школи… Дiти е дiти…
Твердохлiб Колядка аж до ворiт провiв. Руку на прощання тиснув, обiцяв одразу ж поговорити з сином:
– Сiм шкур iз лобуряки спущу!
– Бити не треба, Володимире Васильовичу! – вже оступався за Кiма директор. – Дiти ж. Колись самi такими були…
– Колись батькiв боялися та слухались, а теперiшнi дiти i вухом не ведуть!
– Час такий, Володимире Васильовичу…
Пiшов Колядко. А Твердохлiб вертався до хати – все у ньому аж кипiло. До чого додумався, песиголовець – куркульською вовчицею учительку обiзвати!..
І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звiдки син узяв отi два слова! Ускочив у хату, не до сина – до комоду метнувся, де всi документи лежали. Ось тут вона мае бути… Ось тут… В оцiй ось книжечцi записнiй, складена учетверо… Перелистав, потрусив навiть – нiчого не випало.
Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другоi кiмнати:
– Ану признавайсь: рився в шухлядi?!
І, вже не стримуючись, – лясь! лясь! Кiма по щоках. У того так сльози i бризнули. Вискочив iз-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.
– Самi написали, та ще й б’етеся!
A-а, сам!..
Не знав, що i зробив би, аби син не догадався iз хати втекти. Ухопив пiдручник, шарпонув i одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж порудiлим од часу метеликом випурхнула звiдти газетна замiтка. Погойдалася в повiтрi, лягла на пiдлогу.
Колись вiн ii вирiзав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо пiдпису, набраного товстими, жирними лiтерами. Тiшив себе думкою, що не тiльки в рiдному селi – по всьому району вiднинi знатимуть: живе у Тарасiвцi комсомолець Володимир Твердохлiб, непримиренний поборник свiтовоi революцii та радянськоi влади. Всiх ворогiв класових, а особливо ж куркулiв та iхнiх полигачiв, бере пiд нещадний класовий нiготь i чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Свiтлична, дочка попа, жiнка куркуля Івасюти – давай пiд нiготь i Свiтличну! Ось так ii, так, куркульську вовчицю! Щоб не калiчила бiдняцьких дiтей своiм попiвсько-куркульським дурманом!
У той час вважав, що виступив правильно, з класово вiрних позицiй. Тож i зберiг цього дописа. Нинi ж перечитуе i вiдчувае себе нiяково. Не за тi далекi часи, не за того Володьку, що марив свiтовою… Годi iнакше й не можна було, тодi йшли стiна на стiну: або ми вас, або ви нас… Тодi було не до сентиментiв… Але зараз… Зараз уже не сказав би так категорично, що раз Свiтлична з попiвського роду, то й геть ii з школи…
Не раз i не два, коли Кiм став ходити до школи, розпитував сина, чого там навчае дiтей iхня учителька.
«А що вона каже про Бога?» – «Бога немае!» – вiдповiдав категорично син. «Та-а-ак… А земля яка?» – «Кругла!»
Спускав сина з колiн, штовхав у потилицю: ну, паняй, побiгай по круглiй земельцi!
Одного разу здалось Твердохлiбовi, що вiн таки застукав учительку на гарячому.
Було це рiк тому, коли син ходив уже до третього класу.
Морочився над якоюсь задачкою, що ii Свiтлична задала дiтям додому. Врештi звернувся до тата за помiччю.
– Давай ii сюди!.. Ми ii враз!.. Значиться так: «В одному колгоспi видали на трудодень по шiсть кiлограмiв пшеницi», – почав читати уголос. Почав i одразу ж затнувся… «Постiй-постiй, як це по шiсть кiлограмiв?.. А державi?.. А на посiвну?.. А на фураж?»
Одразу ж заворушилася пiдозра: для чого б це учительцi задавати дiтям отакi задачки?
Став читати далi. Вже мовчки, про себе:
«Жита ж видали на чотири кiлограми бiльше, анiж пшеницi, а картоплi удвое бiльше, анiж жита. Питаеться, скiльки було видано на трудодень жита й картоплi?»
Та-ак… Зрозумiло, до чого веде отаке запитання! Бач, де котик виткнувся! Рiшайте, дiтки, оцю на перший погляд невинну задачку та й задумуйтесь: а чому вашому татовi видали хлiба усього по вiсiмсот грамiв на трудодень, коли в отому он колгосповi аж он по скiльки дають?.. Ясно, до чого йдеться?..
Узяв зошит, сказав здивованому синовi зачекати. Пiшов не до Свiтличноi – одразу до Колядка: ось подивись, директоре, що твоi учителi витiвають! То менi самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..
Повертався додому вкiнець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошитi. А потiм кинувся до етажерки. Дiстав задачник, став гарячково гортати сторiнки. Знайшов й одразу ж полегшено зiтхнув:
– Ось, Володимире Васильовичу!.. Те ж саме i в пiдручниковi!..
Читав Твердохлiб i очам своiм не вiрив: та ж сама задачка, цифра у цифру!..
– Та-ак, – одклав задачник понуро. – То що вони там: державi жодного грама не здали, а на посiв i зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..
– Що поробиш, Володимире Васильовичу, – зiтхав Колядко. – Не ми iх складали…
– Я б отих складачiв хоч на тиждень у колгосп, – сердився Твердохлiб. – На жнива або прополку!.. Сидять по кабiнетах, хлiбом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд – а ви хоч бачили, як вiн родить?! Інтелiгенцiя!..
Синовi ж сказав, зошит на стiл жбурнувши:
– Передай своiй учительцi, що я заборонив тобi такi задачi рiшати…
Отже, й тут Свiтлична виявилась невинна… Хоча хто його знае… Могла ж навмисне оту задачку пiдiбрати?..
Однак iз дописом цим вийшло нехороше… Погано вийшло!..
– Де вiн? – запитав про сина.
– У дворi десь сховався, – дружина засмучено. – І що з нього буде?
– Бандюгою буде!.. Скiльки казав: не балуй хлопця! – гримав уже на дружину. – От i догралася!.. Витурять iз школи – у свинопаси оддам… Давай уже спати, божа заступнице…
Полягали спати. Твердохлiб, натомлений, засмиканий, одразу ж i заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелi, виходила з хати: кликати сина. Однак Кiм, хоч би i як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидiв у Ганжi.
Просився:
– Я у вас заночую… Можна?.. Ось тут, на лавцi…
– Ночувати можна, мiсця не перележиш, – погоджувався наче Ганжа. – А що твiй батько скаже?
– Я додому все одно не вернусь!
Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наiжачений – ну, викапаний татусь, як одкинути рокiв п’ятнадцять! Чи, може, й бiльше. Татусь свiтовою революцiею марив, а у цього що в головi?..
– Чим же це тобi так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати вiника понюхати дала?
Слово по слову – дiзнався про все.
– Я вчительку тiльки так не обзивав! – гаряче Кiм. – Я тiльки Миколi показав, а вiн i донiс!..
– А навiщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, нiж отак – спiдтишка! Знав же, що учительцi буде неприемно, якщо довiдаеться?
– Я ж тiльки Миколi…– бурмосився Кiм.
– Хоча б i Миколi.
– То ж не я – тато писали.
– В батька твого було тодi розуму стiльки, як оце зараз у тебе! – не втримався Ганжа. Полiз до кисета. І аж коли докурив, спокiйно звернувся до Кiма: – Що ж тепер нам з тобою робити?
– Не знаю.
– А я, думаеш, знаю?.. Тiльки я на твоему мiсцi до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би iй, як було насправдi. А то кому вона тепер вiрить – Миколi?
– Я Миколi морду наб’ю!
– То теж дiло хороше… Але спершу треба сходити до вчительки.
– Не пiду!
– Що ж, не пiдеш, тодi й менi з тобою нi про що говорити. Я, брате, боягузiв ще змалку терпiти не мiг!
– Я не боягуз!
– Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив – та й у кущi… А вчительцi тим часом легко думати, що ти ii отак обiзвав?
– Я Тетяну Олексiiвну не обзивав! – вже мало не плаче Кiм. – Тiльки Миколi показав…
– От ти iй про це i розкажеш…
Торгувалися, торгувалися, врештi таки дiйшли згоди: пiдуть до вчительки вдвох. Кiм, щоправда, спробував хоч сьогоднi ухилитися од неприемноi для нього зустрiчi: пiзно ж уже, вчителька, мабуть, i спить. Та Ганжа вiдповiв, що вони подивляться. Як буде у вiкнi свiтитись, то зайдуть, а нi – вiдкладуть на завтра.
У вiкнi ще свiтилося.
– От, Олексiiвно, прийшли iз повинною, – мовив з порогу Ганжа.
Свiтлична спершу не помiтила Кiма – ховався за спину Ганжi. Та ось Ганжа одступився – i Кiм вилiз на свiтло:
– Я не казав… Я тiльки Миколi…
– От, от: захудукав, як одуд… Можна присiсти?
Сiв до столу, навпроти учительки.
– А ти, хлопче, постiй!.. Раз завинив, то постiй!
– Чого ж, хай сiдае, – Свiтлична натомлено. Не те що розмовляти – бачити нiкого не хотiлося! Та не виганяти ж з хати. – Сiдай!
– Я не казав…
На вчительку нe смiе й глянути. Вуха аж горять. Мовби iх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, i немае в нiй уже тiеi образи, що досi кипiла. Нi на Кiма, нi навiть на батька, який колись написав отого скаженого дописа… Мiг би, здаеться, прийти разом iз сином, коли вже так трапилось, мiг… Та куди ж: хiба пiде голова кланятись якiйсь там учительцi! Замiсть нього Колядко прибiг… «Тетяно Олексiiвно… Тетяно Олексiiвно…» – хоч до рани тули. А тепер i Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохлiба.
Що iм ще треба од неi?.. Сказала ж Колядцi, що не виганятиме Кiма з класу!
– От прибiг серед ночi: вдома не житиму, – наче прочитав думки Свiтличноi Ганжа. – Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
– Курiть, – Свiтлична байдуже.
– Хлопець уже спить? – кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне лiжко пiд стiнкою. Лiжко – не лiжко, а щось середне мiж лiжком i полом: на козли покладенi дошки, а на дошках уже постiль. – Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту, – так, наче сам мав сiм’ю i виростив не одного сина. – А роки бiжать. Незчуетесь, як i цей стане дорослим… Старший хоч пише?
– Пише Андрiйко, – вiдповiла Свiтлична, i обличчя ii одразу ж пом’якшало. – Взяли до полковоi школи…
– А чому б i не взяти… Середню ж освiту хлопець набув…
– Так це ж на рiк довше!.. Три роки замiсть двох…
– Не журiться, Олексiiвно: промайнуть оцi три роки, i незчуетесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасiвку вперше попали? А вже син он у армii! Отак i все наше життя: пробiжить, не встигнеш i оглянутись… Інодi як пригадаеш, як надумаешся, то аж не вiриться, що все те iз тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував… А людей скiльки пройшло – не лишилося й тiнi… Химерна-таки штука – життя! – аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, i в його темних очах ледь вiдбивалося свiтло. І вже не вперше подумала Свiтлична, що Ганжа дуже постарiв за останнi роки.
«А я? – подумала одразу про себе. – Теж, мабуть, не краща…» І коли провела несподiваних гостей («Так ви ж уже не сердiться на нього, Олексiiвно, з ким не бувае!», коли замкнула дверi та повернулася до кiмнати, то взяла в руку лампу i пiдiйшла до дзеркала, – в кутку, бiля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням трiщинок i, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собi особливо старою. Вона аж гнiт викрутила, щоб дужче свiтило, пiднесла лампу аж до обличчя – дзеркало по-совиному зблимнуло, вiдбило байдуже i зморшки, i посивiле волосся.
«Скiльки ж це менi рокiв?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скiльки б тобi хотiлося? – всмiхнулася сумно до себе. – І що б ти хотiла?»
Не знала й сама. Знала тiльки одне: коли б оце хтось сказав iй, що поверне прожитi роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось iнодi важко, i незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало ii попереду… вона нiзащо не хотiла б повернутися до свого лихого замiжжя… до хутора… до Оксена…
Нiзащо!
