скачать книгу бесплатно
Вiн мав до шмаркатоi аристократки почуття не менш вiдразливе, анiж Нiла, – однак не мiг не стати коханiй до помочi.
– Я готовий, – сказав вiн хазяiну, i той миттево все зрозумiв i кивнув:
– По свiтлому колу. Малим ходом. Затямив?
Особистий слуга аристократки – круглощокий тип iз заплилими жиром очима – пiдсадив ii на спину Журбi так вправно, що панночка навiть не замочила сукнi. Усiвшись, вона перш за все вдарила змiйсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову i засичала.
– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяiн, – серпантери – злостивi й небезпечнi тварини. У вiдповiдь на ваш удар Журба може скинути вас у воду… Затягнути в глибочiнь… Укусити… Я прошу вас – просто сидiть у сiдлi, ваш провiдник усе зробить сам.
– Якщо ця тварюка, – повiдомила панянка з незрiвнянною бундючнiстю в голосi, – насмiлиться забризкати менi сукню – мiй батько викупить ii у вас для своеi шкуродернi… Зрозумiло?
Варан посмутнiв, передчуваючи прикру поiздку. Туга пiд ним цiлком подiляла його побоювання – нервово била хвостом по водi, крутила рогатою головою i знай облизувалася роздвоеним язиком.
– Уперед, – сказав Варан найспокiйнiшим голосом, на який тодi мiг здобутись.
І вони рушили.
* * *
– У мого батька п'ять сотень рабiв, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, i коли всi дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене трое коней, ховрашок i своя крилама. У моiй кiмнатi цiлий рiк цвiтуть п'ять трояндових кущiв. Ти коли-небудь бачив троянди?
– Так, – вiдповiдав Варан, аби хоч що-небудь вiдповiсти.
– А от i брешеш, не мiг ти iх бачити. Ви тут живете серед води й камiння, iсте рибу й нiчого не бачите. А свiт, мiж iншим, великий. Торiк улiтку ми з батьком iздили до краiни вулканiв. Ти знаеш, що таке вулкан?
– Нi.
– І нiколи не дiзнаешся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лiвiй туфельцi.
– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потiм… Спробуйте рiвнiше держатися в сiдлi.
– Рiвнiше в сiдлi? А ти знаеш, слуго, що я лiтаю верхи на криламi, а це таки важче, нiж хляпати на цих твоiх рептилiях… Менi обiцяно дива пiдводних печер. Ну й де ж тут дива?
Юна аристократка – на вигляд iй було рокiв п'ятнадцять – промовила цю реплiку в «камiнному саду» – гротi, де вiдвiдувачi звичайно роззиралися на всi боки, роззявивши роти в захватi. Знизу грот пiдсвiчувало сонце, згори звисали «гiлки» та «квiти» – бiлi вапняковi вiдкладення. Поблиски води танцювали на них, i здавалося, що «сад» живе, гойдаеться, дихае.
– Погляньте, – Варан пiдняв руку. – Он там, над нами…
– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моiх надiй, хлопчику, мiй батько придбае для шкуродернi не тiльки серпантер, але й тебе, твого хазяiна, цю дiвку в розцяцькованих штанах…
Вона вiдвернулась i знов ударила Журбу п'ятами. Змiйсиха хльоснула по водi хвостом.
– Ти десь-iнде був, окрiм цього свого острiвця? – спитала мерзотниця, не помiчаючи нi обурення Журби, анi помутнiлих Варанових очей.
– Нi.
– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вiльгостi, де тепер дно?
– Я пiддонець, – сказав Варан крiзь зуби.
– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш ii пiймати?
Не дожидаючись вiдповiдi, вона вiдкрила гаманець, причеплений до пояса, i кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промiнь i не замерехтiла, наче рибка.
– Що ж ти не стрибнув?
– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.
– І де вона тепер? Що, це правда, що пiд нами безодня?
– Нi. Пiд нами дно, тiльки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, i восени хтось ii знайде.
– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважнiше, нiж доперва. – Ви зi своiм набродом пiдсунули менi казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.
– Як?
– Я дуже люблю дивитись, як пiрнають по рiзнi речi. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!
Вона жбурнула монетку, i Варан стрибнув перш, нiж устигнув подумати.
Третина реала – свiтла монета i досить велика. Варан бачив, як вона занурюеться, метушливо похитуючи круглими боками. Вiн пiрнув сторч головою, за декiлька ривкiв досягнув монетки – але не влучив, i вона вислизнула з долонi. Вiн шарпонувся глибше i тодi таки ii пiймав; стиснувши монетку в руцi, вiн запiзно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нiлi намисто, треба пiрнати триста разiв!
Йому захотiлося розтулити руку, але вiн стримався.
Пiд водою було свiтлiше, нiж у гротi. Варан бачив палаючу пiд сонцем поверхню ззовнi, бачив черево скелi в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всерединi. Йому не хотiлось повертатись до примхуватого розпещеного дiвчиська, у чиiй владi йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби вiн був рибою…
Вiн повернув голову – i побачив.
Маленька райдуга у водi. Свiтлий прямокутний папiрець. Точнiше, не папiрець, а…
Вони не тонуть у водi й не спливають. Якщо iх притопити – так i будуть дрейфувати слiдом за течiями. А в нетечi – нерухомо лежати, наче листочок зеленi в рибному желе.
Скарби, сказав голос Нiли в головi. Тут повно скарбiв, сховкiв… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистiв…
Варан рвонувся, боячись, що мана розвiеться i грошовий папiрець, що пливе в шарi води, виявиться всього лише сонячним зблиском. Кинувся, викинув уперед руку, схопив…
Пальцi вiдчули цупку, м'яку, приемну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…
Сто реалiв! Сто реалiв! Сто!
Вiн зрозумiв, що йому не стае повiтря. Що до поверхнi ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що вiн зараз потоне з грiшми в руцi…
Вирвавшись головою на поверхню, вiн довго кашляв, задихаючись, вiдчуваючи, як кров припливае до щiк.
– Дiстав? – нетерпляче питала аристократка. – Я вже думала, ти втопився… Дiстав чи нi?
Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.
– І це тi славетнi норцi! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дiстав…
Варан кашляв. Сто реалiв пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помiтить, спитае: «Що там у тебе?»
Схопившись рукою за вуздечку Туги, вiн непомiтно переклав грошi в кишеню штанiв.
Решта подорожi минула, наче в мутнiй водi. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бiдну Журбу; змiйсихи нервувалися все сильнiше. А Варан, зовмерши в сiдлi, бачив тiльки одне: як вiн простягае ювелiру сто реалiв. Не Нiлинi очi, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогникiв у бiлих i голубих каменях – а ювелiра, що дивиться на сто реалiв у Варановiй руцi. Сивого, засмаглого горнi з вицвiлими бровами й залисинами на лобi.
Обтяжлива прогулянка нарештi закiнчилась. Аристократка затiяла суперечку з хазяiном, вiдмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот iз гамаком. Хотiв зняти й викрутити мокрий одяг – але в останнiй момент злякався загубити або зiпсувати грошi. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчiр'ям, вiн видерся нагору по вузькiй драбинi i, нiкому нiчого не кажучи, гайнув на базар.
* * *
– Де тебе носить?! – напустився хазяiн, коли вiн повернувся, задихаючись вiд бiгу, притискаючи до грудей полотняний мiшечок. – Хотiв тебе з гостями вiдправити, довелось Нiлу посилати… Де ти був?
– Нiла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мiшечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?
– Та ти геть очманiв, хлопче, – завважив хазяiн, уважно до нього приглядаючись. Уперше Варана не помiчено нi в зухвалостi, нi в нехтуваннi обов'язками. – Що таке з тобою сталось?
Варан щасливо всмiхнувся:
– Я… почекаю. Можна?
– Можна, – сказав хазяiн, геть спантеличений. – Хiба не можна?
Варан пройшов у грот, де звичайно держали змiйсих, i влiгся в гамак, не вiдриваючи ношу вiд грудей.
Вiн скаже: «Це тобi». Нi, вiн скаже: «Це тобi мiй весiльний подарунок». Нi, вiн нiчого не скаже, промовчить… Просто розв'яже поворозку на мiшечку, i тодi вона побачить сама.
Може, в гротi надто темно? Попросити ii пiднятись на свiтло? Нi, вона не любить сонця… Тут, у печерах, ii очам найвигiднiше… А iскорки в глибинi каменiв палають так яскраво, що свiтяться навiть у цiлковитiй темрявi… Так сказав ювелiр…
Варан заплющив очi всього на хвильку. Аж тут з'явилася Нiла i стала поряд iз гамаком. Вiн цупкiше стис полотняний мiшечок i приготувався сказати давно придуманi слова, але губи не розтулялись увi снi. Нiла, не збираючись чекати, взяла його за плечi й добряче трухнула.
Варан розплющив очi.
Вечiрне свiтло сонця з-пiд води згасало. Грот освiтлювали смолоскипи. Незнайомий чоловiк у срiблясто-чорнiй куртцi вартового трусив Варана за плечi, поза його спиною стояли блiдний хазяiн i ювелiр.
– Пiдiймайся, – сказав вартовий майже привiтно.
Варан клiпав не розумiючи – скiнчився сон чи тiльки починаеться.
– Я нiчого… – почав був вiн i загнувся. Вартiвник повернувся до ювелiра:
– Вiн?
Ювелiр – пiдстаркуватий засмаглий горнi з вицвiлими бровами й залисинами на лобi – зробив рух птицi, що видзьобуе зерно:
– Вiн.
– Ходiмо до суддi, – сказав вартiвник Варановi.
– За що?!
– А ти не знаеш?
Вода в гротi закипiла. Показалась перше рогата голова Туги, а потiм – Нiла з розпущеним по плечах мокрим волоссям.
Озирнула всiх, нiчого не розумiючи. Зблiдла – це було видно навiть при свiтлi смолоскипiв. Мiцнiше схопилась за вуздечку; хотiла щось промовити, але хазяiн швидко махнув iй рукою, i слова стали Нiлi в горлi.
– Не знаеш? – повторив вартовий i взяв iз занiмiлих рук Варана полотняний мiшок. Розв'язав поворозку, витрусив на долоню намисто; замерехтiли в пiвмороку синi й бiлi камiнцi.
Шумно зiтхнула Туга. Нiла не зронила нi пари з вуст – недвижно сидiла в сiдлi, дивлячись то на Варана, то на намисто, а то на вартового. По плечах ii скрапувала вода.
– Я купив це, – до Варана повернулась певнiсть. – Я не вкрав. Я заплатив.
– Таж грошi фальшивi, – глухо сказав ювелiр. – Фальшива сотняга, хлопче.
* * *
Печера Справедливостi, iнакше В'язнична Кишка, мала один тiльки вихiд. Суддi й пiдсуднi, присудженi на смерть розбiйники й сам князь, якби вiн схотiв спуститись у Кишку в разi якоi потреби, обов'язково мали пройти через лаву збройноi варти, поминути шпичастi ворота й камiннi дверi, такi низькi, що входити в них доводилось ледве чи не навкарачки.
Плин людей, що iх поглинала й вивергала Кишка, не зменшувався нi вдень, анi вночi. Хто нiс скаргу, хто – вирок, а кого й вели на плаху. Сезон був у розпалi.
Варан iшов, супроводжуваний вартовим, через усе мiсто. Майже бiля самих ворiт Кишки, задихаючись вiд бiгу, його наздогнав дивно блiдий батько:
– Пожди! Служивий! Пожди, ходiмо разом! Вiн же шмаркач…
Вартiвник скинув на нього байдужим оком:
– Батько?
– Еге…
– Іди в канцелярiю, пиши прохання.
– Менi до суддi треба…
Вартiвник, мов граючись, зняв iз плеча пiку-гарпун iз зазубреним наконечником. Спрямував у груди Варановому батьковi:
– Іди в канцелярiю.
Батько подивився Варану в очi.
Мабуть, був ще шанс дременути. На вечiрнiх вулицях – натовпи, можна загубитися. Можна пiрнути в яку-небудь крамничку й переждати переслiдування. Можна пролiзти вночi в порт, напроситись веслувати на судно, що йде за море, можна поiхати – й нiколи не вертатись. Нiколи бiльше не бачити берегiв Круглого Ікла – i Нiлу…
Варан стояв за спиною вартiвника, нiким особливо не пильнований. Переступав з ноги на ногу, мовби вечiрне тепле камiння палило босi ступнi.
– Ходiмо, – вартовий знову закинув пiку на плече.
І Варан пiшов.
В'язнична Кишка освiчувалась олiйними лампами. Звiдкись дув протяг; подейкують, що через вентиляцiйнi щiлини можна втекти. Варан чув таку помовку давним-давно, ще коли допомагав батькам у харчiвнi; двое засмаглих опасистих морякiв перешiптувались у кутку пiд наметом, а Варан протирав столи i все чув…
