скачать книгу бесплатно
Вона скаже: я не просила тебе нi про що. Жодних подарункiв. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурiсть i пиху… Ти пiддонець, а я наполовину горнi. Шануйся…
Кров iз роздряпаного вуха заливала комiрець тонкоi нитяноi сорочки – дорогоi, мiж iншим, мати купила ii на радощах – адже син повернувся… Варан помiтив, що йде назад. Повiльно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.
Вiн розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекае, i батько теж.
Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну дорiжку, по якiй ступати б i ступати – у тi краi, де дерева ростуть до неба.
Треба вмитись, подумав вiдсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров. Що подумае мати, коли побачить? Треба скупатись i сорочку вiдiпрати…
Вiн повернув назад i, ступивши декiлька крокiв, побiг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добiг до краю скелi й, вiдштовхнувшись, iз розгону полетiв донизу.
Таж так можна втрапити й на камiнь, подумав уже в польотi.
Море й небо перевернулися. Мелькнув захiд i згас. Варан пробив собою водну гладiнь i знову, уже вкотре, подумав: буцiмто пiрнаеш у пругкий барабан чи бубон…
Вода перед очима трiшки закаламутилась – це змивалась кров.
Вiн повисiв, вiддихуючи, у вирi бульбашок. Потiм, сильно смикнувши ногами, пiшов на поверхню. Вiддихнув i озирнувся; скеля нависала стiною. Високо в небi похитувались корони шиполистiв.
Звiдси на суходiл був один тiльки вихiд – маленький наскрiзний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востанне озирнувся на сонячну дорiжку – i пiрнув у темряву.
…Вiн пiдстереже iх! Вони неодмiнно попливуть тут, повертаючись до змiйсового стiйла. Вiн сховаеться у водi, у затiнку, i почуе iхню розмову…
…Позорище. Огидно. Пiдло.
…То що ж, сидiти на каменi, мов статуя Імператора, i дожидатись голубкiв?
Вiн не встигнув нiчого вирiшити. У глибокому гротi почувся голос Нiли. Звук викривлявся, багаторазово вiдбиваючись вiд стiн i води, але вже за декiлька хвилин Варан змiг розрiзнити слова:
– Туго! Н-но! Пiшла, люба, Журбонько, пiшла!
Іще був час сховатись.
Вода в печерi заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо пiднявши рогату голову, iз широких чорних нiздрiв виривалася водяна пара. Варан не думав, що йому так приемно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.
На спинi в Журби сидiв горнi в куртцi й штанах зi шкiри ситухи – такi продають на ринку приiжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наiзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоiклiвський, горнi Лереаларуун, чи як його там. І вiн без нiякого здивування приклав пальця до губiв; iз темряви показалися Туга з вершницею. Варан сидiв на мокрому каменi, скулившись, як хвора жаба.
– Ой! – тiльки й сказала Нiла. – Як?!
Варан не дивився на неi. Дивився на мага; той знову мав на вигляд ледве чи не однолiтка – рокiв дев'ятнадцять щонайбiльше. Пiдмайстер…
Змiйсихи теж помiтили його. Забили хвостами; Журба, несучи на спинi мага, пiдпливла зовсiм близько.
– А це мiй помiчник, – Нiла всмiхнулась магу. – Варан… От тiльки не знаю, як ти сюди?…
– Зi скелi стрибнув, – сказав Варан. – Запiрнув… Зависла коротенька пауза.
– Я думав, ви давно повернулись, – навiщось збрехав Варан.
Нiла дивилась на нього з пiдозрою.
– Сiдай чи що…
І простягнула руку.
Вiд доторку ii долонi Варану зробилося гаряче. Вiн здерся на сiдло в Нiли за спиною; Туга зафоркала. Маг держався на вiддалi простягнутоi руки i, як здавалось Варану, помiчав найменшi дрiбнички – змiну кольору шкiри, змiну температури щiк, реакцiю зiниць…
– Ти весь порiзаний, – сказала Нiла. – Бився чи що?
– З шиполистом.
Нiла покосилася через плече:
– Серйозно?
– Випадково, – знову збрехав Варан.
– Журбо, вперед! – наказала Нiла. Змiйсиха ковзнула вперед, залишаючи по собi хвилясто розкинутий слiд. Маг у сiдлi не обернувся.
Довге Нiлине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, вiн намотав його на кулак.
– Ти що? – пошепки скрикнула Нiла.
– Де ви були? – Варан тягнув i тягнув, закидаючи голову дiвчини назад. – Ти хоч знаеш, хто це?!
– Яке менi дiло… Вiдпусти, бовдуре!
Туга захвилювалась. Закалатала по водi хвостом.
– Припини! – вигукнула Нiла гучнiше.
– Ти була з ним? Була, так?
Нiла вдарила його лiктем у живiт – сильно i дуже точно. Варан зiслизнув iз сiдла i мало не звалив дiвчину, але Нiла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося вiдпустити ii волосся; вiн перекинувся у воду, а коли випiрнув – Туга вiдiпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темрявi. Свiтло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.
Вiн поплив уперед i плив, певне, не менш як пiвгодини. Зовсiм стемнiло; добре, що в цiй частинi маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стiни, вряди-годи намацуючи камiння правою рукою.
Потiм море засвiтилось.
Іскри розлiтались пiд руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали свiтла. Варан плив.
Потiм попереду – там, куди вiн прямував, – розсипалася заграва, i в спалахах зеленкуватих iскор виникла величезна – у мороку все здаеться бiльшим – змiйсиха.
– Гей, – тихо сказала невидима Нiла. – Ти тут?
– Так, – вiдгукнувся Варан.
– А я думала, ти потонув, – сказала Нiла.
Варан не вiдповiв.
– Ти дурень, – повiдомила Нiла.
Варан мовчки погодився. Можливо…
– Давай руку, – сказала Нiла.
– А я не бачу де…
– Та ось…
Вiн знову видерся в сiдло за ii спину.
– Який ти холодний, – сказала Нiла. – Бр-р…
І повернувшись, обiйняла його за шию.
* * *
З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всi пiдводнi печери, до яких можна було дiстатись верхи. Вони нашвидку пообiдали смаженими молюсками; вони навiть майже не розмовляли – тiльки про справи. Сам собою хлюст пiрнае, як надута повiтрям кулька, – голова донизу, решта на поверхнi. Але вiн доволi швидко навчився пiрнати на Журбi i взагалi непогано порозумiвся зi змiйсихою. Кiнець кiнцем вони пробрались навiть у той колодязь, ну, пам’ятаеш, там такий небезпечний вузький прохiд… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нiчого, крiм здохлоi змii. Як вона туди потрапила? Може, течiею прибило?
Нiла розповiдала, а Варан сидiв бiля вогнища, сушив сорочку й слухав.
…Урештi-решт вони обое геть знемоглися – вiн тому, що належить до найгiршоi породи рознiжених горнi, а вона тому, що все-таки за нього вiдповiдае, а йшли вони по таких мiсцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стiйлом з води зненацька вилiз Варан зi своiми дурними, ну просто iдiотськими пiдозрами…
– Знаеш, я б тебе втопила. Звелiла б Тузi кiлька разiв хвостом ляснути… Може, й шкода було б потiм.
– Туга мене любить бiльше, нiж ти, – сказав Варан.
– Дурень, – Нiла вiдвернулась. – Знаеш, що тут було… через тебе?
– Знову я винен…
Полум’я багаття висвiчувало стiни, вiзерунок моху на камiннi, малюнок трiщин. Варан хотiв розповiсти про кiмнату, оббиту деревом, про прожилки для сокiв, що колись текли всерединi столiтнiх стовбурiв – але злякався, що це не до речi. Чи що Нiла не зрозумiе.
Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовнi. Витягувався в дверний отвiр.
– Скоро кiнець сезону, – сказала Нiла.
– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадiвши можливостi змiнити тему.
Нiла похитала головою:
– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх. Князiвна, ну, князева дочка, хоче великий почет…
Варан мовчав, уражений цiею новою бiдою.
– Я думала, – вiдсторонено продовжувала Нiла, – що ти… Ну, що тобi вже – все… Тому погодилась. А тепер пiзно мiняти… Слухай, може, i тобi… Тут, наверху, теж люди потрiбнi. Хоча б i на пристанi…
Варан згадав причальника Лиска.
– Нi. У мене дiм, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотiли одружитися – ти пам'ятаеш?
Нiла вiдвела очi:
– Пам'ятаю.
– І що тепер?
Нiла знизала плечима:
– Не знаю.
– У тебе хтось е? – люто спитав Варан.
Нiла всмiхнулась:
– Нi… Коли ти ревнуеш, ти смiшний.
– Смiйся, – вiдповiв Варан. – А ти знаеш…
Вiн знагла згадав, що не встиг повiдомити Нiлу про те, ким насправдi був «цей хлюст». Вiн уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на ii виду розгубленiсть, подив i страх – i нараз зрозумiв, що казати нi в якому разi не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогоднi й завтра, перебирати в пам'ятi деталi, надавати iм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкорiниться й виросте, пiдживлюваний цiкавiстю…
– Що? – спитала Нiла.
– Нiчого, – Варан одвернувся. – Давай спати.
* * *
Другого дня вiн провiв по малому маршруту чийогось зарозумiлого слугу – самовпевненого й нахабного, що за вiдсутнiстю хазяiна мав себе за пана. Варану, втiм, була не дивина – йому нi разу не ввiрвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрiбну монетку на чай; Варан спiймав.
Бiльше замовлень не було.
Варан осiдлав Журбу (Туга що далi, то лютiше виявляла норов) i пустився в печери – сам. Дiставшись до «камiнного саду» – мiсця, де знайдено сотку, – натягнув повiд i звелiв змiйсисi зупинитися.
У розколинi скелi знайшов годящий камiнь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камiнь до грудей, пiрнув.
Черево в Журби було жовте, лапи розчепiренi. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немае дна; камiнь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…
Вода все сильнiше натискала на вуха. Варан судомно сковтував, випускав iз носа бульбашки повiтря; серед товщi води йому вздрiлось райдужне сяйво. Пiсля в'язницi воно ввижаеться всюди: у вигрiбнiй ямi, у тарiлцi супу, в морськiй глибинi…
Повiтря в грудях перегорiло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбi, пiднiмаючись на поверхню; схопив повiтря ротом. Вiддихнув. Знову полiз у розколину – шукати новий камiнь.
Журба дивилась на нього з насмiшкуватим подивом.
– Вiдпочивай, – сказав iй Варан. Змiйсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тiльки нiздрi, очi та роги.
Вiн пiрнав ще й ще. Дзвенiло у вухах, кололо в грудях. Каменi попадались легшi й важчi, одного разу Варан пiрнув так глибоко, що ледве зумiв вибратись…
