скачать книгу бесплатно
Протяг повiвав по лицi студеним потiчком.
Вартовий здав Варана з рук на руки судейському урядниковi в потертому чорному балахонi. Той одвiв його в низьку пiвкруглу печеру, де, розсiвшись на гнилих пiдстилках, ждав вирiшення своеi долi цiлий виводок всякого наброду – чоловiк з п'ятнадцятеро, один страшнiший за одного. Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрi, нездоровi очi; хтось лаявся, хтось хропiв, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий i плiшивий, на вигляд точно нетутешнiй, канючив i скиглив у кутку, розмазував бруднi сльози по зморшкуватому обличчю: вiн, мовляв, нi в чiм не винен, вiн жертва, просто жертва, зрозумiло вам?…
Його забрали першим.
Потiм стали забирати одного за одним, iнодi швидко, iнодi з перервою в пiвгодини. Із зали суду нiхто не вертався.
– Пивця б, – мрiйливо сказав голий по пояс, iз круглим животом бородань, що сидiв неподалiк Варана. – Але ж не дадуть. На останнiх просьбах, сволота, ощадять. Зависну до свiтанку, хлопче, i ти зависнеш… А пивця б хоч ковточок. Наостанок.
Варан одвернувся.
Бороданя забрали передостаннiм, i Варан залишився в печерi сам. Ганчiр'я, гральнi костi, скалки мушель iз вишкрябаними на них голими красунями, розсипаний по долiвцi тютюн – усе добро, покинуте як непотрiб, лишилося лежати на каменях, нагадуючи про тих, хто нещодавно був живий i ще не мертвий, але застигнув на порозi на кiлька годин – до свiтання…
– Гей, – гукнув вартiвник од дверей. – Хлопче! Іди…
І Варан пiшов.
Урядник сидiв за низьким столом, клишоногим – але, безсумнiвно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очi його запалились i недобре блищали. Свiчки в ставниках згорiли бiльш як наполовину.
– Грабiж? – спитав утомлено.
Варан мовчав.
– Імення? – сказав урядник, дратуючись.
– Варан…
Урядник побiжно проглянув розкладенi на столi мушлi. Вибрав одну; надiв окуляри – не темнi, як у пiддонцiв, а зi свiтлими скляними лiнзами. Зморщився, розбираючи чужi, напевно, записи.
– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому. – Нi, це Шуузна-що таке!
І повернувся до вартового на дверях, та ще й так рiзко, що ледь не скинув на пiдлогу ставник:
– Поклич Слимака, хутко!
– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартiвник.
– Пiднiми його! – пiдняв голос урядник. – Що вiн думае – з цiею справою можна зволiкати до свiтанку?!
До свiтанку, подумав Варан, i в нього ослабли колiна.
* * *
«Цим доводжу до його свiтлостi Князя Кругл оiклiвського, що п'ятдесят другого дня сезону триста п'ятнадцятого вiд возведения Імперii нешляхетний горнi Тирк, що належить до цеху ювелiрiв острова Кругле Ікло, дiстав сто реалiв однiею купюрою як сплату за намисто на п'ять синiх i п'ять бiлих камiнцiв, причому платiж цей здiйснив такий собi пiддонець, громадянин того самого Круглого Ікла. Годину й п'ятнадцять хвилин по складаннi угоди ювелiр, намiряючись здiйснити певнi дрiбнi виплати, принiс купюру для обмiну до Грошового Будинку. Службовець Будинку, нешляхетний горнi Ребрик, з огляду на великий досвiд, почувши недобре, поспiшив пред'явити купюру на перевiрку пановi Імператорському магу Круглоiклiвському. Пан Імператорський маг письмово засвiдчив, що купюра на сто реалiв – фальшива, виготовлена з досконалою майстернiстю i на просте око достоту повторюе справжню, а отже, становить загрозу для всiх чесних крамарiв Круглого Ікла i пiдточуе благоденство Імперii, про що вiн, пан Імператорський маг, поспiшив повiдомити особисто Імператорського головного скарбника. Пiднята за тривогою, розшукова служба вашоi свiтлостi здiйснила розслiдування й швидко з'ясувала iм'я молодого пiддонця, що купив намисто. Виявилось, що певний час до того його затримувано в справi про грабежi, але за поручительством батька й громади звiльнено. З огляду на особливу важливiсть справи прошу вашу свiтлiсть узятися до особистоi участi в нiй.
З найвищим шануванням – суддя i розслiдувач Верон-Бiломiдiй (Слимак)».
* * *
– Я звелю покликати ката, – урядник потер долонi, – i тодi ти заговориш iнакше, щеня! Хто дав тобi грошi?
– Я знайшов iх у морi, – повторив Варан, дивлячись просто перед себе. – Я воджу вiдвiдувачiв… на змiйсах…
– Кого ти куди водиш, ми знаемо! Хто дав тобi грошi? Ти маеш останнiй шанс уникнути диби. Хто?
– У мене е свiдок, – сказав Варан, з натугою проштовхуючи слова крiзь сухе горло. – Молода… панi, учора вона каталася на… вона кинула монету, я пiрнув…
– Монету на сто реалiв?
– Нi… Монету на третину реала… я пiрнув i побачив, що грошi пливуть…
Урядник жовчно розсмiявся:
– Грошi пливуть, ти тiльки поглянь на нього! Годi, менi набридло це слухати, Васку, бiжи по Шкуродера…
– Там е скарби, – уперто вiв далi Варан. – Я подумав, що водою розмило чийсь потайник…
– Ага, чужий потайник! І ти нiкому не показав, нiкого нi про що не спитав, побiг купувати брязкальце?
– Так. – Варан вiдчував, що тоне, що поверхня води зникае, а груди вже рвуться зсередини. – Я давно хотiв… намисто. Я хотiв його подарувати нареченiй. У мене е наречена…
– Як звати молоду панi? – спитав чоловiк, що сидiв у кутку за простим камiнним столом. – Ту, що бачила, як ти знайшов грошi?
Варан наморщив лоба:
– Я… не знаю. Хазяiн, спитайте в хазяiна, вiн знае… вiн допоможе ii знайти…
– Ми марнуемо час, Слимаку, – пробурмотiв урядник, прикриваючи долонею запаленi, блискучi, мов у пропасницi, очi.
Той, кого називали Слимаком, знизав плечима. Тяжко пiднявся, вийшов у темний склепистий коридор; у глибинi коридора мигтiли блiдо-голубi вогники. Варану згадались камiнцi на оксамитi – п'ять бiлих, п'ять синiх…
За спиною скрипнули дверi. Варан обернувся; позаду, дуже близько, стояв старий iз таким довгим волоссям, що воно сягало йому до плiч. Варан зроду не бачив, щоб чоловiки мали таке нескiнченне волосся. Шкуродер, здригнувся Варан. У ту ж хвилю вартiвники виструнчились, а урядник похапцем встав iз-за дерев'яного столу:
– Ваша свiтлосте…
Довговолосий махнув рукою. Пройшов по залi широке коло, зупинився, помахав пiд носом в урядника знайомою сяйливою папiрчинкою:
– За пiвреала! За пiвреала умiльцям голову стинали. Намалюють райдугу на папiрцi, обiллють воском… Уночi на базарi втуляють простакам… А вдень, коли не слiпий – видно ж, що пiдробка… А цю я не вiдрiзнив би! І тепер у руках держу – не йму вiри… Сядь, Ховраше…
І, мов не здужаючи встояти на мiсцi, його свiтлiсть князь Круглоiклiвський накинув по залi ще два стрiмких кола.
Варан бачив князя раз або двiчi, та й то вiддалеки; тодi на князевi був парадний головний убiр i високий, розшитий золотом комiр. І звiсно ж, Варан не сподiвався – та й не бажав нiколи – бачити князя так близько.
Сто реалiв лежали на столi, випромiнюючи осяйне свiтло. Варан сидiв, боячись поворушитися. Князь, здаеться, зовсiм його не помiчав:
– Завтра поповзуть чутки… Купцi вiдмовляться приймати купюри по сто реалiв. Почнуться заворушення, панiка… Шахраi, що прибули до нас з усiх краiв свiту, неодмiнно цим скористаються… Сьогоднi в скарбницi нема жодноi фальшивоi купюри – а що буде завтра? Завтра Грошовий Будинок повалиться, моi любi, його знищать юрмища мiняльникiв…
Вiн зненацька повернувся до Варана й уп'явся в нього впритул, i стало зрозумiло, що показна князева байдужiсть до Варановоi персони – не бiльше нiж гра. Його свiтлiсть чудово знав, хто винен у всiх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:
– Хто дав тобi сотку?
– Я знайшов ii в морi!
– О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана iнтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своiм, у столицю… Імператорськiй скарбницi однiеi оцiеi голови, – вiн махнув рукою в бiк Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслiдувачу Ховраше. І голову головного суддi Бiломiдiя… До речi, де Слимак?
Варан остаточно збайдужiв до того, що вiдбуваеться.
Його голову пущено на брухт; його душi оголошено присуд. Вiн нiколи не побачить суцiльних хмар, осяяних сонцем зверху, нiколи не побачить Нiлу… Нiколи не пiрне в тепле море. Нiколи не злiчить зiрок.
І зробилося байдуже.
* * *
Його не стали страчувати одразу. І навiть допитувати бiльше не стали. Вiдвели до крихiтноi кiмнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу пiдстилку, Варан згадав «горище» й Нiлу, i вiд цього його байдужiсть змiнилася на тугу.
Минув день, а може, два – адже сонця пiд землею не було, тiльки олiйна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, i згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелi пiдводних печер.
Годували стерпно. Хоча Варану iсти все одно не хотiлося.
Третього дня – а може, другого? – його знову вiдвели до судейськоi печери, але не на оголошення присуду, а на зустрiч iз юною аристократкою, у чиiй кiмнатi, коли вiрити ii словам, цiлий рiк цвiтуть п'ять трояндових кущiв.
Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, ii супроводжував батько – крижастий бородань у плащi з золотою оздобою на комiрi й пеленi.
– Я кидала йому монети, – казало дiвча, дивлячись у пiдлогу. – Вiн пiрнав. Я кинула шестинку, потiм третинку. По третинку вiн стрибнув, але все одно не спiймав.
– Ви бачили його руки, коли вiн випiрнув? – спитав дiзнавач на прiзвисько Слимак.
Дiвча безпорадно озирнулось на батька:
– Вiн сказав, що не спiймав. Я ж не можу перевiряти…
– У руках у нього щось було?
– Я не бачила.
– Нiчого незвичного в його поведiнцi ви не завважили?
Дiвча трохи запишалось, у ii голосi прорiзались дотеперiшнi примхливi нотки:
– А я не знаю, яка поведiнка в пiддонцiв звична, а яка незвична… Я не дивилася на нього. Нема дiла менi – роздивлятись на слуг.
– Я сховав руки за змiйсихою, – сказав Варан. – Я одразу пiдплив до Туги i…
– Заткни пельку, – кинув Слимак, i Варан замовк.
– Ваша честь, – сказав батько дiвчиська, i голос у нього виявився глибокий, мов В'язнична Кишка. – Менi здаеться, моя дочка достатньо допомогла правосуддю Круглого Ікла. Тепер дозвольте нам продовжити вiдпочинок, що його, втiм, тепер безнадiйно зiпсовано…
– Я прошу вас подарувати менi на цьому, – Слимак злегка вклонився, – i не сумнiваюся, що князь Круглоiклiвський щедро компенсуе завдану вам шкоду… Ви можете бути вiльнi.
Вартiвник одступився вiд дверей, даючи дорогу аристократовi з донькою. Вiдходячи, дiвчисько на хвильку озирнулось, щоб скинути на Варана зацiкавлений погляд – але батько взяв ii за плече i потягнув геть, дверi зачинились, i вартовий став на свое мiсце.
– Мiсяць тому тебе схоплено зi злодiями, – не дивлячись на Варана, сказав дiзнавач Слимак. – iх стратили, тебе вiдпустили. Чому?
– Тому що я не злодiй. Громада Круглого Ікла за мене поручилася… Навпаки, я крикнув – «варта», i за це мене…
Слимак пiдняв голову, i пiд поглядом його Варан замовкнув.
– Громада, – з легким презирством промовив Слимак. – Громада й тепер за тебе стiною. Три прохання подали князевi… Чесний пiддонець, мовляв, не може зрадити своiх, вiн шануе Імператора й сезон, грабежами й фальшуванням промишляють зайди… Усе правильно. Якби я робив фальшивi сотки – я б перш за все пропускав би iх через руки таких от чесних пiддонцiв, щоб зняти можливi пiдозри… А грошi – це грошi. Це дерево, сушник, надiйне укриття в мiжсезоння… Так?
– Я знайшов цю сотку в морi, – сказав Варан безнадiйно.
– Вона там народилась? Вилупилася з iкринки?
Варан мовчав.
– Простiше за все було б повiсити тебе сьогоднi, – сказав Слимак, тяжко розмiрковуючи. – Може, й для тебе краще… Але справа iмператорська. Уже не зупиниш i нiчого не змiниш. Свiдкiв у тебе нема… Йолоп, коли ти насправдi пiймав сотку в морi – чому не показав нiкому? Батьковi? Матерi? Тiй самiй нареченiй?
Варан мовчав.
– Куди поткнися – ти винен, – вiв Слимак. – Можливо, ти на службi у фальшивомонетникiв, вони розкидають своi подаруночки твоiми руками i руками таких, як ти, непомiтних i начеб чистих… Хоча, треба визнати, хлопчак iз соткою в ювелiрнi – це неабияка штука… Може, ти таки мав ii вiддати батьковi? Тобi доручали вiддати ii батьковi, чи не так?
– Менi не доручали…
– Але ти винен. Якщо ти нiкому не служиш – ти винен у тiм, що привласнив чужi грошi легко… За законом Ікла знайдена рiч трактуеться як належна колишньому власнику, поки не буде доведено його смерть, або переселення за море, або вiдмову вiд речi. А знайденi грошi, власник яких не з'явився, уважають придбанням громади, коли iх знайдено внизу, i власнiстю князя, коли iх знайдено нагорi…
– Я знайшов iх у морi. Не внизу. Не нагорi.
Слимак поглянув на Варана з цiкавiстю. Коротко зiтхнув:
– Якби це були справжнi грошi… але вони фальшивi. І тепер твою долю вирiшую не я… i навiть не князь. Вирiшувати твою долю буде iмперський маг, можливо, вiн наполягатиме на тому, щоб доправити тебе на дiзнання до столицi… можливо, стане допитувати сам. Помолися до Імператора, i заклич на допомогу весь свiй талан, коли вiн у тебе е.
* * *
Лежачи на сухих водоростях, Варан намагався згадати все, що вiн знав про магiв.
Вони сидять у пiдземеллi за довгим столом. Вони роблять iмператорськi грошi, печатки, вiрчi грамоти. Пiд дерев'яними крiслами, обвившись навколо рiзьблених нiжок, лежать схованi вiд ока хвости… А раз на сiм рокiв хвiст вiдпадае, мов у ящiрки…
Невже всi цi сiм рокiв маг не пiднiмаеться з крiсла? Не спить? Не ходить у нужник?
Варан хитав у пiвснi головою. Та що за маячня його дiймае. Зрозумiло ж, що маги зовсiм не ходять у нужник. І напевне, не iдять… Не сплять iз жiнками…
Звiдки вони беруться? Кажуть, магами народжуються… Де народжуються? Чому?
Варан нiколи не бачив iмператорського мага на Круглому Іклi. Хоча багато разiв дивився з-пiд долонi на вежу – найвище мiсце острова, камiнний палець над княжим палацом. Балакали, що у вежi живе чарiвник, якого прислав особисто Імператор. Казали, вiн дуже старий i нiколи не спускаеться донизу. Казали, ночами вiн стоiть на балконi, нюхае повiтря i з одного запаху знае, хто через що шкодуе i хто як завинив; правда, зовсiм недавно батько казав, що мага, певнiше, взагалi нема. Кругле Ікло – не така важлива провiнцiя, щоб присилати сюди мага; у мiжсезоння, коли чесно, Кругле Ікло взагалi нiчого не варте – глушина несосвiтенна…
Але головний суддя Слимак сказав, що маг е. А Варан схилявся, щоб вiрити суддi.
Завтра Варана поведуть у вежу. А звiдти, напевно – до столицi на криламах. Варан усе життя мрiяв про двi речi – полiтати на криламах i побувати в столицi. Тепер його бажання здiйсняться – але не Імператор допомiг у цьому, а Шуу. Проклята Шуу, що пiдкинула Варановi п'янливi грошi в райдужному сяйвi, проклята зваба, i вiн же спокусився…
